Андрій Александрович - Дочевський

Династія художників

… Під час голодомору скрипку Страдиварі обміняли на два мішки пшона…

Ім’я художника - сценографа Андрія Олександровича - Дочевського добре відоме не тільки в Україні, але й далеко за її межами. З ним залюбки працюють режисери різних театрів. Бо кожний витвір художника відзначається вишуканістю, самобутністю і яскравими стильовими властивостями. Його сценографія не просто важливий компонент синтетичного театрального жанру. Найчастіше саме вона так би мовити «задає» тональність усій виставі. Будь-то «Брати Карамазови» чи «Приборкання норовливої», «Пігмаліон» чи «Кін 1У», «Наталка Полтавка» чи «Московіада». 

Під час нашої зустрічі головний художник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, зав. кафедри сценографії та екранних мистецтв Національної Академії образотворчого мистецтва та архітектури, заслужений діяч мистецтв України Андрій Александович - Дочевський, щиро і зворушливо розповідав про свій славетний мистецький рід, що залишив потужній відбиток не тільки в українській культурі. А ще й знайомив з раритетами, що дбайливо зберігаються в родині - пожовтілими від часу фотографіями, батьковими свідоцтвом про хрещення, листами, документами, рецензіями, книгами, малюнками, тощо. Переглядаючи їх, я і сама відчула хвилювання та величезну повагу до цієї родини. Адже попри всі життєві негаразди та соціальні катаклізми, вона на генетичному рівні зберігала незламний дух і талант, а головне - зробила істотний внесок у розвиток нашої духовності і передала у спадок нащадкам любов до мистецтва.

Віра Бобровська: Майже у всіх мистецьких родинах діти змалку потрапляють в особливу, творчу атмосферу...

А. Александрович - Дочевський: Так було і в мене, дякуючи батькам, я весь час перебував у піднесеній аурі мистецтва. Бо вони вважали, що духовні надбання важливіші від матеріальних. І вдома часто гостювали знайомі та друзі батьків - переважно актори. Адже після закінчення Щепкінського училища, мій батько був актором спочатку у театрі «Сатири», а потім - у Центральному театрі Радянської Армії в Москві. «Порода» батька, можливо, заважала грати позитивних героїв епохи соцреалізму. Йому діставалися лише образи фашистів, білогвардійців, тощо. І це завдавало йому глибокого суму.

Гадаю, визначальною, для батька стала зустріч з художником Володимиром Козлинським. Помітивши його хист до образотворчого мистецтва, він поступово залучав батька до роботи в театрі. І в 1944 році в Мінську відбувся його дебют як художника-постановника. Вистава називалася «Весільна подорож» за п’єсою В. Диховичного. Приблизно в цей же час у журналі «Крокодил» та газеті «Гудок» починають з’являтися карикатури за підписом «І. Александрович». Він часто виконував замовлення на графічні малюнки та дружні шаржі, які на той час були дуже популярними. Проте зв’язок з театром батько ніколи не поривав. І навіть вдома влаштував театралізовані вечори. В 1953 році він повертається до Києва. З того часу його малюнки регулярно друкуються у журналі «Перець». Приходить заслужене визнання - призи, медалі, нагороди. Він стає членом Спілки художників України. На початку 60-х років побачила світ серія «Майстри мистецтв України у дружніх шаржах», що увійшла в історію українського мистецтва. Серед тих, хто оточував батька було чимало цікавих творчих особистостей. Одна з них - Ірина Дмитрівна Авдієва - актриса театру Леся Курбаса. Вона в свою чергу познайомила батька з Федором Ніродом, Параджановим… Це була справжня мистецька аура, в якій варто було зростати.

Віра Бобровська: Чи можна вважати, що ваш батько успадкував художнє обдарування на генетичному рівні?

А. Александрович - Дочевський: Як він не намагався переконати долю щодо акторського хисту, живопис все одно переміг. І гадаю, що цей талант в нього від мого діда. Він прожив коротке, яскраве і драматичне життя. Борис Ілліч Александрович закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Але за фахом не працював. Під час громадянської війни служив під орудою генерала Денікіна. Через Константинополь потрапив на історичну батьківщину - в Сербію. Там він став головним художником Національного театру Белграда. Малюнки, які потрапляли до бабці зроблені в стилі «модерн», характерному для початку ХХ століття, і свідчать про високий професійний рівень діда-художника. Він, на жаль, рано помер від отруєння фарбами. Проте, невдовзі, за його ідейні переконання прийшлося відповідати моїй бабці. Її засудили за контрреволюцію на 8 років.

Віра Бобровська: Які ще відомості зберігаються в родині про ваш рід?

А. Александрович - Дочевський: За свідченнями документів, ми походимо із Сербії і правильний наголос у прізвищі - на другу літеру «а». Один з пращурів був послом Сербії при дворі Катерини Другої. Під час турецької навали, Александрови, як усі православні, згуртувалися навколо російського престолу. Дворянський титул отримали, ставши громадянами Російської імперії.

Серед моїх давніх пращурів-героїня війни 1812 року кавалерист-дівиця Надія Дурова. Її портрет тривалий час зберігався в родині. Архімандрит Києво-Печерської Лаври Йосип Тризна - чимало зробив для розвитку видавничо-друкарського ремесла і просвітницької діяльності. А втім, за родинними переказами, усі мої пращури були високоосвіченими людьми. Прадід мого батька - Іван Федорович Александрович був колекціонером музичних інструментів. Відомо, що в нього зберігалася скрипка Страдиварі. Його син - Сергій навчався у Московській консерваторії у Чайковського, згодом викладав у харківському музичному училищі. Саме він успадкував від батька скрипку Страдиварі. На жаль, під час голодомору її обміняли на два мішки пшона. Проте існують обнадійливі відомості української митниці, що цей раритет кордон не перетинав.

Віра Бобровська: Усі документи родини зберігаються тільки у вас?

А. Александрович - Дочевський: У Харкові живуть нащадки Іллі та Сергія Александровичей. Одному з них - Борису Івановичу зараз 76 років. Архів родини зберігається в нього.

Віра Бобровська: А якого походження додаток Дочевський до прізвища Александрович?

А. Александрович - Дочевський: Коли діти підросли прадід мого батька - Іван Федорович купив землі в селищі Дочь. З того часу ми мали право на цей додаток. А згодом побудував маєток у Глухові Чернігівської губернії. Кожне покоління його добудовувало. Дитинство мого батька й діда минуло саме в тих мальовничих куточках. Відомо, що в середини 18 століття Глухів був одним з культурних центрів Росії. Багато талановитих людей одержали там освіту, а згодом збагатили світову мистецьку скарбницю. Позитивна енергетика цього краю, безумовно, вплинула і на формування мистецьких уподобань моїх рідних.

Віра Бобровська: Як вам вдалося знайти герб родини? 

А. Александрович - Дочевський: Якось відпочиваючи в юнацькі роки під Черніговом, я побачив на книжковій розкладці «Малоросійський гербовник» перевидання 1914 року в Санкт-Петербурзі. Він вміщав герби Чернігівської губернії з ілюстраціями відомого художника Нарбутова. На першій сторінці був наш герб. Його завершує фігура Фортуни. І дійсно, за словами батька, в нашому глухівському маєтку (який зараз належить місту (як комунальна власність і має відповідний вигляд)) в центрі фонтану колись стояла саме така фігура. З того часу мої знання про рід Александровичів - Дочевських почали розширюватись. Батько відкрив мені чимало білих плям, що були пов’язані з нашою родиною.

Віра Бобровська: На щастя, часи змінилися. Життя кожної людини і родини тісно переплітається з історією своєї країни. І події, які відбулися у вашій сім’ї, яскраве свідчення цього. Гадаю, прийшов час «оприлюднити» їх та випустити окремим виданням.

А. Александрович - Дочевський: У 2008 році, до 90-річчя від дня народження мого батька, побачив світ каталог, присвячений його творчості як художника-графіка. Незабаром планується випуск каталогу вже про чотирьох художників - Александровичів. Адже мій син Федір - теж художник - сценограф. Він закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. На його рахунку близько двадцяти вистав, що поставлені в Україні та за іі межами. Отож, він гідно продовжує творчу династію родини.

Віра Бобровська

 Заслужений журналіст України