Михайло Голубович

                      Михайло Голубович:
            «Люди втомилися від бездуховності…»

Актор театру та кіно, народний артист України Михайло Голубович упродовж всієї творчої діяльності  намагається утверджувати ідеали добра і краси. Він знявся у 80 фільмах не тільки українських, але й російських, білоруських, болгарських, японських, угорських режисерів. Серед найвідоміших: «В’язні Бомона», «Відлюдько», «Дума про Ковпака», «Як гартувалася сталь», «Пропала грамота», «Луна-парк», «Останній гайдук», «Акселератка»… А в театральному житті артист - однолюб, явище нині досить рідкісне. 1967 року Михайло Голубович  пов’язав своє життя з Луганським (тоді Ворошиловградським) академічним українським  музично-драматичним театром і працює тут понині. Як художній керівник колективу він відповідає не тільки за виживання театру, а й за той позитивний духовний імпульс, що  несе він глядачам.

       Віра Бобровська: Біографія вашого театру унікальна тим, що розпочалася у складний час і не переривалася за будь-яких обставин 70 років.

Михайло Голубович: Постанова Кабінету міністрів України про створення Ворошиловградського українського музично-драматичного театру з'явилася 15 серпня 1941 року. Трупа,  що була створена з евакуйованих з різних областей України артистів, відразу поїхала на фронт. Серйозний старт, мабуть, визначив майбутнє колективу.

       Віра Бобровська: Що сьогодні визначає творче обличчя театру?

Михайло Голубович: Насамперед, актори і репертуар.  На нашій афіші- п»єси як класичних зарубіжних, російських, українських драматургів, так і сучасних. Це такі автори, як Шекспір, Мольєр, Лопе де Вега, Драйзер, Чехов, Іван Франко, Гоголь, Кочерга, Коломієць, Тарасов… Ми не залишаємо поза увагою і наболілі проблеми сьогодення, зокрема, що пов»язані з наркоманією. Про це йдеться у п»єсі Тетяни Іващенко «Екстаз кохання». Авторитет, що його набував театр десятиріччями, гідно підтримують актори різних поколінь. Усі вони – яскраві,  обдаровані- вільно володіють вокальною і хореографічною майстерністю. У нас багато талановитоі молоді. Серед них і випускники мого  курсу державного Інституту культури і мистецтв. З інших областей молодь їде в Донбас неохоче. Адже нині не просто виживати театрам, зокрема, і нашому. Чиновники пропонують нам самим заробляти. Але як?  Не кожний глядач може дозволити собі купити квитки в театр по 100-200 гривень. Ми враховуємо можливості глядачів й утримуємо доступну ціну. А ще прагнемо враховувати їх смаки: завели книгу відгуків та пропозицій.

      Віра Бобровська: Відомо, що у вашому місті переважає російськомовне населення. Чи не віддає воно перевагу Луганському російському театру?

Михайло Голубович:  Кілька років тому ми були на гастролях у Москві і виступали на сцені «Театра на Малой Бронной». Протягом семи днів вистави відбувалися при  повних аншлагах. Хочу пригадати і той час, коли гастролі нашого театру охоплювали майже всю територію колишнього Союзу- від Львова до Далекого Сходу. І всюди нас розуміли. Справжнє мистецтво не має кордонів, зокрема, мовних. Доречі, сьогодні спостерігається повернення глядача в театр. люди втомилися від бездуховності, що панує на кіно- і телеекранах, в суспільстві. Вони йдуть до нас за живим словом, творчим одкровенням. Переважна більшість наших вистав- аншлагові. Якщо ми будемо з повагою ставитися до інших мов, то й до нашої будуть ставитися з повагою і розумінням. Адже всі ми – громадяни України, тому свою культуру і мову зобов»язані  знати.

      Віра Бобровська: Під час творчого звіту Луганщини, що відбувався в столиці, кияни  познайомилися з виставою «Тарас Бульба», де ви граєте головного персонажа. Постановка стала даниною ювілею Гоголя?

Михайло Голубович: Ідея виникла давно і не пов'язана з датою. Нажаль, нині в суспільстві, особливо серед молоді та підростаючого покоління, бракує життєво важливих орієнтирів- етичних і моральних. А люди повинні вірити в доброту, людяність, порядність, справедливість. Цю виставу за мотивами повісті Гоголя створив письменник і драматург Леонід Тома. В нього був свій задум. Проте головне- збережено суть твору і животрепетні думки автора.

       Віра Бобровська: Геніальність автора визначається вічною актуальністю його тем, задумів, колізій, висловлювань… Зокрема вислів «нет уз святее товарищества» давно вже став крилатим, проте Леонід Тома додав  і ще слово  «слов’янського»…

Михайло Голубович: Це доповнення продиктоване часом. Згадаймо як у народі кажуть: «Не обирай хату- обирай сусіда». Упродовж століть українці, росіяни, білоруси жили поруч і ділили радощі і горе. Сусідів, так само як і батьків, не варто зраджувати і міняти. Їхня підтримка потрібна завжди.
      
        Віра Бобровська: До образу Тараса, здається, ви звертаєтеся не вперше?

Михайло Голубович: Три проекти присвячено цій яскравій особистості. Понад п»ять років тому ми запросили в Запоріжжя на роль Тараса Бульби в однойменній ландшафтній  виставі. Ця масштабна постановка відбувалася  на острові Хортиця. В ній брав участь весь театральний склад, хор філармонії «Запорожці», клуб патріотичного виховання запорозьких  єдиноборств «Спас», кінний театр  і навіть офіцери спецпідрозділу «Беркут». Ідея другого проекту належить режисерам Євгену Березнякові та Петру Пінчукові, які створили телеверсію вистави «Тарас Бульба». А третій проект знайшов втілення у нашому театрі.

      Віра Бобровська: Українське кіно, на жаль, переживає не найкращі часи. Чи торкнувся вас його застій ?

Михайло Голубович: На щастя, ні. У фільмі «День переможених», який вже було представлено на кінофестивалях «Бригантина» і «Кіношок», я зіграв одну з головних ролей. Завершено роботу у фільмі за романом Володимира Яворівського «Криза». Триває робота у кінопроекті  «Лицар дикого поля», що присвячений дивовижній долі останнього кошового Запорізькоі Січі Петра Івановича Калнишевського. Його мудрість і розсудливість, людяність і порядність викликали захоплення сучасників- як вельмож, так і селян. Його  військові перемоги   високо оцінює  імператриця Катерина Друга, яка нагороджує Калнишевського найвищими  військовими відзнаками. Проте наприкінці життя доля відвернулася від нього. На 25 років кошового  було заслано на Соловки. Там він і помер у віці 112 років… Фільм непростий і вимагає від усієї  постановочної групи терпіння, мужності і, звичайно, немалих коштів.

       Віра Бобровська: Мабуть, нелегко поєднувати роботу в театрі і кіно?

Михайло Голубович: Не хотілося б повторювати банальну фразу про те, кого з дітей ми більше любимо. Мені однаково дорогі і театр і кіно. В кожний з цих видів мистецтва вкладається  частка життя, серця і, безумовно, здоров'я. Але заради цього варто жити і творити.

                                                  Заслужений журналіст України