Мирослав Вантух

Мирослав Вантух: «Стихія танцю допомагає нам створювати атмосферу доброзичливості та взаєморозуміння…»

Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського по праву називають повноважним представником країни у світі. Бо своїм неповторним і яскравим мистецтвом він підносить авторитет держави і створює її імідж. Часом навіть дипломатичні проблеми він спроможний відрегулювати лише за кілька годин, упродовж яких триває концерт.

Перший в Україні ансамбль народного танцю було створено у 1937 році. Його організатором,натхненником та художнім керівником був славетний Павло Вірський. Останні 30 років колектив очолює Мирослав Вантух – народ- ний артист України та Росії, лауреат Національної премії імені Тараса Шевчен- ка, академік, Герой України. З ним ансамбль об’їздив 58 країн і в кожній з них дав не менше 30 концертів. Відгуки іноземної преси, які мені довелося поба- чити в кабінеті митця, вражають палким захопленням і критиків, і глядачів. Бо майстерність ансамблю не залишає байдужим нікого.

В.Д. У чому, на вашу думку, полягає феномен і магнетизм українського танцю, який спроможний вражати і хвилювати різні народи світу?

М.В. В свій час Павло Вірський органічно синтезував особливості українського народного і класичного танців. Так виникла нова інтерпретація вже давно відомих в народі танців, що по праву стали сценічними. Кожний номер нашої програми –– це певний образ, характер і, навіть, історія. Адже палітра почуттів нашого народу надзвичайно різноманітна. Це мужність і м’який лі- ризм, героїзм і романтичність, тонкий гумор та іскрометний запал. Аби досяг- ти досконалості, однієї техніки бракує. В кожний рух, мізансцену, артист по-винен вкласти власні емоції та душу. Я часто згадую вислів видатного філосо- фа Григорія Сковороди: «Трава без душі – сіно, дерево без душі – дрова, людина без душі – мрець». Головним і визначальним у нашій діяльності є палка любов до танцю, а ,зрештою, і відповідальність за роботу. У вихідні дні, що іноді трапляються, мене ніби магнітом тягне на роботу, у балетний зал. Саме тут я заряджаюся енергетикою і в тиші будую композиції нових постановок.

В.Д. Робочий графік артистів ансамблю, мабуть, напружений не тільки на гастролях, але й на основній базі у Києві?

М.В. Високий професіоналізм артистів досягається щоденною копіткою працею. Спочатку – уроки класичного танцю, потім – репетиції та постановки. Не- легко витримати 6-8 годин фізичних навантажень. Але я завжди вимагаю і дисципліни, і максимальної віддачі. Лише це призводить до позитивних результатів. Бо найвища нагорода для ансамблю – тривалі, невщухаючі оплески, які є свідченням високого визнання нашої культури, народу і країни. Коли в такі хвилини я стою за лаштунками, мене охоплює радісне хвилювання і … сльози гордості не втримати… Мистецтво хореографії – живе, динамічне – не може стояти на місці. Ми з любов’ю і повагою зберігаємо чудові постановки Павла Вірського, але наш девіз – постійний пошук і нових образів, і тем, і виражальних засобів. В репертуарі колективу, крім українських танців, є циганський, російський і навіть мексиканський, який підготували до гастролей у цій країні.

В.Д. В ансамбль імені Павла Вірського ви прийшли вже відомим хореографом і сформованим майстром. Адже за плечима була багаторічна успішна діяльність художнього керівника танцювального колективу «Юність» у Львові. А чи доводилося зустрічатися з Вірським?

М.В. Для кожного молодого хореографа за щастя було поспілкуватися з таким метром, як він. «Юність» був дуже популярним ансамблем. На всіх фестивалях і конкурсах ми отримували найвищі нагороди – золоті медалі, Гран-прі… Вірський завжди високо цінив нашу роботу. Зустрічались ми і на великих урядових заходах, куди мене запрошували хореографом-постановником. Ніколи не забуду, як по закінченні конкурсу, присвяченого 55-річчю Жовтня, в газетній публікації «Всегда в пути» він відзначав мої творчі можливості, високу культуру та гідний професійний рівень. Не передати, як такий відгук мене окрилив і надихнув – простого сільського хлопця, який закінчив культосвітній технікум спочатку за фахом «хорове диригування», а згодом – хореографічний факультет. Моїми неоціненними університетами під час стажування у Москві були зустрічі з Ігорем Мойсеєвим, Володимиром Васильєвим, Катериною Максимовою, Майєю Плисецькою. Досвід, що набув тоді, я згодом вкладав в кращі постановки ансамблю «Юність». Так прийшло перше визнання і перші почесні звання – заслужений діяч мистецтв у 27 років, а народного артиста України я одержав по закінченні Академії суспільних наук, в 1977 році.

В.Д. Чому гастрольні маршрути ансамблю рідко перетинають Україну, зокрема Київ, адже тут стільки ваших шанувальників?

М.В. На жаль, до академічної культури уваги в 10 разів менше, ніж до попси. А втім, саме академічні колективи визначають і формують духовність нації. І задача держави – всіма силами підтримувати їх. Неможна відривати нас від свого коріння, а народ – від національної культури. Безумовно, найдорожчі глядачі тут, в Україні, але гастрольної політики не існує і грошей на концерти завжди бракує. Останнім часом нам допомагають меценати і приватні агентства. Завдяки їм ми іноді виступаємо на рідній землі. Але Крим позбавлений уваги нашого колективу. Так про який український дух там може йти мова?

В.Д. Яким ви, як голова національної хореографічної спілки, бачите майбутнє нашого мистецтва, і, зокрема, ансамблю?

М.В. Відомий вислів композитора Глінки про те, що музику створює народ, а ми її тільки аранжируємо, гадаю, стосується всіх видів мистецтва. Скарбниця народної творчості підживлює не тільки культуру, але й духовність. І не варто від неї відриватися. Вона допомагає нам гідно заявляти про себе у світі. На одному з концертів у Монако, де ми виступали на запрошення князя Альберта, зал у захопленні просто шаленів. Артисти утопали по коліна у квітах. Світова фінансова еліта, що зібралася у залі, аплодувала стоячи. Такого прийому тут не було з часу виступу Лучано Паваротті. Подякувавши за концерт, князь Альберт впевнено промовив: «Якщо народ має таку високу культуру, він здатний подолати будь-які проблеми і труднощі». Але до культури та її вічних цінностей треба прилучати з дитинства, розвиваючи і формуючи естетичний смак підростаючого покоління. І це питання у нас постійно в полі зору. Ми створили 3-х-ступеневу систему хореографічної освіти: школа, студія, ансамбль, де дотримуються загальні основи професійного навчання. Аналогів цьому у світі немає. Ноу-хау належить нам. За майбутнє ансамблю я не хвилююсь. Його кращі традиції буде кому продовжити.