Антонович Володимир Боніфатійович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 421 – 432.

Антонович

Володимир Боніфатійович

(1834–1908)

Археограф, антрополог і нумізмат,

фундатор документального напряму в

історіографії та історичній географії в Україні,

засновник так званої «київської школи» істориків,

що заклала підвалини сучасної

української історичної науки

Народився Володимир Боніфатійович Антонович 6 січня 1834 р. в селі Махнівка на Київщині (тепер село Комсомольське Козятинського району Вінницької області) в сім’ї поляків-гувернерів. Після закінчення 2-ї Одеської Рішельєвської гімназії вступив на медичний факультет Київського університету. Закінчивши його в у 1855 р., розпочав медичну практику спочатку в Чорнобилі, а згодом продовжив її в Бердичеві.

Бажання вчитися далі привело юнака в 1856 р. на історико-філологічний факультет Київського університету.

Під впливом демократичних ідей, що поширювалися із Західної Європи, наприкінці 50-х років у середовищі студентів, які походили зі спольщених шляхетних родин, зароджується народно-культурний рух, що дістав назву «хлопоманство». Хлопомани прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння українському народові, скасування кріпацтва. В Київському університеті таку групу очолив Володимир Антонович. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, я одкрив сам собою українство,— писав він у спогадах.—І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє — була не зайва вигадка».* (1)

*(1) Київ. старовина. 1999. № 1. С. 135.

Володимир Антонович разом зі своїми друзями усвідомлював, що український народ, який має власну мову, територію, культуру, повинен володіти такими самими, як і польський, правами на самостійність і незалежність. Для цього йому потрібні освіта, вільний культурний розвиток, що забезпечить духовний і економічний прогрес.

І коли в 1860 р. розпочалася підготовка до польського повстання (в результаті перемоги, за переконаннями поляків, Україна мала відійти до Польщі), перед хлопоманами постала проблема : на чий бік стати — поляків чи українців ? Чиї інтереси відстоювати — Польщі чи України ? Крапку над «і» в цих сумнівах поставив Володимир Антонович. Він переконливо довів своїм товаришам, що жити серед українського народу й не злитися з ним, не відчувати його національних інтересів — означає бути «тунеядцем, паразитом». «Быть демократом,— наголошував він,— стоять на стороне народных интересов и не быть патриотом-украинцем — нельзя». *(2)

*(2) Укр. жизнь. 1913. № 3. С. 21.

Під впливом таких настоїв група польської молоді, очолювана Володимиром Антоновичем, створила конспіративний гурток, цілком віддавшись «спеціальній праці» заради українського народу. На його квартирі молоді люди влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал. Вони також заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, в якій зібрали близько 15-ти бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». Школа містилася в будинку по вул. Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів. Дружина була помічницею і вела спільне господарство. Володимир Боніфатійович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. Володимир Боніфатійович Антонович у листі до свого товариша Г.М.Немировського від 14 лютого 1859 р. повідомляв : «Мы образовали маленькую компанию с намерением заняться изданием в свет всевозможных учебных элементарных книг на малороссийском наречии». А далі перелічував підручники, які планувалося підготувати :

азбука для початкового навчання ;
хрестоматія, складена з поетичних і прозових уривків творів українських письменників, призначена для вдосконалення в читанні ;
малоросійська граматика ;
арифметика ;
географія загальна, коротка з дещо докладнішою слов’янською ;
історія загальна ;
історія Малої Росії ;
історія біблейська обох завітів.

Робота над створенням навчальних книжок просувалася досить успішно. «Две первые рукописи (“Азбука” і “Хрестоматія”,— повідомляв Володимир Боніфатійович Антонович,— готовы, и первая через неделю идёт в цензуру, а через месяц — в печать ; тотчас за нею и вторая. Третья тоже почти окончена, а в течение года все будут готовы». *(3)

*(3) Літ.-наук. вістн. 1913. С. 21.

Розмірковуючи на своїх зібраннях про долю українського народу, Володимир Боніфатійович Антонович разом зі своїми друзями дійшов висновку, що вони не знають народних традицій, звичаїв, мови, історії, культури, особливостей побуту, зрештою соціальних умов життя. З метою усунення цих прогалин вирішили під час канікул, одягнувшись по-селянськи, піти «в народ». «За три вакації,— писав Володимир Боніфатійович Антонович,— ми обійшли весь правобічний і новоросійський край : Волинь, Подолію, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини й Херсонщини… Ми познайомилися доволі добре з народним світоглядом. Народ став перед нами не в шляхетному освітленні, а таким, який він єсть. Ми бачили дуже сильну природну логіку і дуже розвинену народну етику, що проявлялися у готовності до помочі і в приятельському відношенні до всякого нужденного». *(4)

*(4) Київ. старовина. 1993. № 4. С. 101.

Сприйнявши український народ як свій рідний, Володимир Боніфатійович Антонович з однодумцями (а це були студенти-поляки Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук) зважилися на повний розрив зі своїм середовищем, перейшли навіть у православ’я. Це був вчинок, що потребував великих моральних зусиль і глибоких мотивів. Від них відвернулися друзі, знайомі, приятелі. Їх не розуміли батьки, рідні, на їхні голови сипалися образи й докори. Батько Тадея Рильського подав навіть листа на ім’я генерал-губернатора з проханням звернути увагу на шкідливу пропаганду та виключити сина з університету й відправити на заслання.

«Можно себе представить,— писав К.П.Михальчук,— какой удар былЪ нанесён этим всему польскому обществу и какЪ неимоверно тяжело и трудно было людям, отстающим от него в такой важный и критический для него момент, обосновать своё отступничество, реабилитировать и оправдать себя не только перед этим обществом, но и передЪ самими собой, передЪ собственной совестью и честью, темЪ более, что эти люди, воспитавшись вЪ польской среде, органически сроднились с нею и с ея культурою, жили ея жизнью и интересами, разделяя ея общия радости и печали, гордясь ея подвигами и завоеваниями и болея ея слабостями и недостатками». *(5)

*(5) Укр. жизнь. 1913. № 8–10. С. 71.

Володимира Боніфатійовича Антоновича називали образливим словом «перевертень». Трохи пізніше він у «Моей исповеди» вирішив на весь голос заявити про власні переконання, про справу своєї совісті, перед якою повинне замовкнути все другорядне : «Я действительно “перевертень”, но вы не взяли во внимание одного обстоятельства, именно того, что слово “отступник” не имеет само по себе смысла ; что для составления себе понятия о лице, к которому приложен этот эпитет, нужно знать, от какого именно дела человек отступился и к какому именно пристал ; иначе слово это лишено смысла — это пустой звук. Действительно, вы правы. По воле судьбы, я родился на Украине шляхтичем ; в детстве омел привычки панычей и долго разделял все сословные и национальные предубеждения людей, в кругу которых воспитывался. Но когда пришло для меня время самосознания, я хладнокровно оценил своё положение в крае, я взвесил его недостатки, все стремления общества, среди которого судьба меня поставила. И увидел, что его положение нравственно безвыходно, если оно не откажется от свого исключительного взгляда, от своих заносчивых посягательств на край и его народность». *(6)

*(6) Основа. 1862. № 1. С. 94.

«Я увидел,— писав він далі,— что поляки-шляхтичи, живущие в Южнорусском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки : или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью по мере сил вознаградить всё зло, причинённое ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за пот и кровь платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности,— или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселённую польским народом, для того, чтобы не прибавлять собою ещё одной тунеядной личности, для того, чтобы наконец избавиться самому перед собою от грустного упрёка в том, что и я тоже колонист, тоже плантатор, что и я посредственно или непосредственно (что, впрочем, всё равно) питаюсь чужими трудами, заслоняю дорогу к развитию народа, в хату которого я залез непрошеный, с чуждыми ему стремлениями, что и я принадлежу к лагерю, стремящемуся подавить народное развитие туземцев и что невинно разделяю ответственность за их действия». *(7)

*(7) Основа. 1862. № 1. С. 94.

Звичайно, Володимир Боніфатійович Антонович обрав останнє. «Потому что,— пояснює він,— сколько ни был испорчен шляхетским воспитанием, привычками и мечтами, мне легче было с ними расстаться, чем с народом, среди которого я вырос, который я знал, которого горестную судьбу я видел в каждом селе, где только владел им шляхтич». *(8)

*(8) Основа. 1862. № 1. С. 95.

Далі схвильовано і глибоко аргументовано Володимир Боніфатійович Антонович нагадує, що, перш ніж прийняти рішення, він випробував усі шляхи примирення. Та будь-які спроби умовити панів по-людському поводитись із селянами, дбати про їхню освіту на національних засадах спочатку викликали сміх, а потім — гнів і лайку і, нарешті, брехливі доноси й натяки на коліївщину. Після цього «оставалось или отречься от своей совести, или оставить ваше общество : — я выбрал второе, и надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними». *(9)

*(9) Основа. 1862. № 1. С. 95.

«Для меня лучшею проверкою служит то,— писав Володимир Боніфатійович через багато років після тих подій своєму другові Б.С.Познанському,— что вот уже 40 лет почти минуло, половина нас вымерла, но осталась половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском азарте». *(10)

*(10) Україна. 1928. № 5. С. 105.

Володимир Боніфатійович Антонович і всі, хто входив до його гуртка, стали справжніми патріотами України, відомими її діячами, котрими пишається український народ. Вони до кінця своїх днів залишилися вірними заповітам юності.

Тож, розірвавши будь-які взаємини з польським громадянством, група Володимира Боніфатійовича Антоновича наприкінці 1860 р. приєдналася до Київської громади — нелегального просвітницького обєднання молодих

людей, переважно українських студентів. Їхніми лідерами були М.В.Лисенко,

П.Г.Житецький, П.П.Чубинський, М.П.Старицький.

Громади виникли також у Петербурзі, Полтаві, Харкові, Чернігові та Одесі. Сприяли цьому певні зміни в суспільно-політичному житті Російської імперії в середині ХІХ ст. (відміна кріпосного права, деяка лібералізація державного управління), що визначило напрями розвитку ідеології української інтелігенції. Узявши від кирило-мефодіївців ідеї народолюбства, українофільства, члени Громад на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську діяльність на користь України на користь України та її народу. Такий підхід до справи імпонував переконанням Володимира Боніфатійовича Антоновича та його друзів.

Об’єднавши зусилля молоді, громадівці активно працювали в недільних школах, створювали українські підручники, збирали кошти на їх видання, писали звернення до Петербурзького комітету грамотності про введення української мови в народних школах, активно друкувалися в журналі «Основа». З метою поширення знань, поглиблення освіченості народу вони розповсюджували науково-популярну літературу серед сільського населення, так звані «метелики».

Будинок на Жилянській став тим центром, де збиралися київські громадівці, а сам Володимир Боніфатійович Антонович — «мужем освіти», за висловом Сергія Єфремова. «Тут часто,— згадував він,— навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, твердим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань».

Активність молодих людей неабияк турбувала урядові органи та шовіністично налаштовані кола імперії. Їхня культурно-просвітницька діяльність розцінювалася як сепаратистська. Панство з обуренням казало : «Коли той люд стане грамотним, то не буде в нас ні кухарок, ні лакеїв, ні кучерів, ні інших робітників». Лемент проти «хлопоманів» зняли польські та інші пани Лівобережжя і Правобережжя, на сторінках преси з’явилося слово «сепаратизм».

На самого Володимира Боніфатійовича Антоновича було подано 42 доноси польських поміщиків. Його та інших «хлопоманів» звинуватили у підбурюванні селян до винищення панів, в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщицькій пропаганді. Їх терміново викликали на дворянський суд. «Хлопомани» підготували текст спростування цих звинувачень. Під ним було поставлено 20-ть підписів і першим стояло прізвище Антоновича. Стаття називалася «Общественные вопросы» і з’явилась у «Современной летописи» — додатку до «Русского вестника».

Громадівці аргументовано висловились на захист своєї освітньо-виховної діяльності. Єдиним своїм обов’язком перед народом називали його просвіту, аби допомогти українцям усвідомити самих себе і свої потреби. Володимир Боніфатійович Антонович витлумачив пункти громадівського кредо : свобода совісті, рівноправність усіх релігій, взаємна толерантність, визнання й шана всіх національностей, а надто української.

Суд закінчився нічим, а інтелектуальний глава польської групи дворян

Тадеуш Бобровський навіть побажав Володимирові Боніфатійовичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання.

Громадську роботу Володимир Боніфатійович Антонович поєднував з викладацькою — працював учителем латинської мови в 1-й Київській гімназії (1860–1862 рр.) та історії в кадетському корпусі (1860–1865 рр.).

Така глибока зацікавленість історією сприяла його призначенню канцеляристом Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, з 1864 р. він став її головним редактором, а пізніше, у 1867 р.— дійсним членом. Працюючи в цій комісії, Володимир Боніфатійович Антонович зібрав, зредагував і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України XVI–XVIII ст.

Перші історичні праці дослідника присвячені історії України : «О происхождении казачества» (1863 р.), «О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России» (1867 р.), «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679 – 1716 гг.» (1868 р.). Вони викликали великий інтерес у вченому світі.

Ця наполеглива праця завершилася 18 лютого 1870 р. захистом у Київському університеті магістерської дисертації, а вже 3 квітня 1870 р. Володимира Боніфатійовича Антоновича обрали відразу на посаду штатного доцента (оминувши приват-доцента) по кафедрі російської історії.

Спираючись на власні дослідження, учений ввів до університетської програми нові лекційні курси : історію малоруського козацтва та історію Галицької Русі. Прикриваючись канонізованими російською історіографією, періодизацією й термінологією, Володимир Боніфатійович Антонович намагався дати студентам якнайбільше фактичного матеріалу про історію України, сподіваючись, що висновки вони зроблять самі.

В інституті рукописів НБУ ім. Вернадського зберігаються тексти лекційних курсів, які читав педагог в університеті понад 30-ть років. Їхня наукова цінність полягає насамперед у тому, що вони є одним з небагатьох свідчень методології українського історика. За значенням їх прирівнюють до «Курса лекций по русской истории» В.О.Ключевського для російської історіографії. Ознайомлення зі змістом та структурою лекційних курсів Володимира Боніфатійовича Антоновича дає уявлення і про його методичні підходи до викладання, і про пошуки тих принципів, які покладено в основу курсів. На думку Володимира Боніфатійовича, вивчення вітчизняної історії є основою розвитку суспільної самосвідомості народу, допомагає зрозуміти мотиви його громадянського й політичного життя. Історик маж простежувати події, що їх переживають народні маси в своєму політичному, економічному й духовному становленні, а також вміти вирізнити їхні ідеали в різні періоди існування. Історію кожного народу необхідно вивчати у її зв’язку із загальними законами людського суспільства, зважено розглядаючи часткові умови народного життя, за яких діяли й розвивали загальні закони. Оскільки писаних джерел у багатьох випадках недостатньо для з’ясування правдивої

суті справи, історичні явища слід вивчати, залучаючи антропологію,

археологію та етнографію.

Саме цим пояснюється глибокий інтерес ученого до суміжних наук. Здобувши таку широку освіту, обравши своєю спеціальність археологію та історію, він, проте, за «науку наук» вважав географію. Захопившись цією думкою, розробив парадоксальний, але дуже цікавий на той час план середньої школи, побудований тільки на географічних дисциплінах.

Особливі вимоги ставив Володимир Боніфатійович Антонович до викладача історії : йому потрібні воля, відповідальне ставлення до науки, беззупинна праця, й енергія. Відповідальне ставлення до науки ґрунтувалося насамперед на об’єктивності й неупередженості. Важливою особистісною рисою історика має бути патріотизм як свідоме переконання розвиненої людини, що допоможе йому, вивчаючи вітчизняну історію, не лише зберегти свою любов до батьківщини, а навіть розвинути її на основі об’єктивної критики і знання.

Хоча Володимир Боніфатійович, за свідченнями багатьох сучасників, не вирізнявся особливими ораторськими здібностями, на його лекції з археології сходилися студенти всіх факультетів і різних курсів. Його учениця Софія Єгунова-Щербина згадувала, що «… виступи Володимира Боніфатійовича часто завершувалися громом оплесків». Секрет такої його популярності пояснювали простотою, ясністю й логічністю викладу. На лекціях він ніколи не користувався записами. «Кожна з них,— згадувала далі Софія Єгунова-Щербина,— це якась риторична, заздалегідь складена промова, приязне і ласкаве оповідання старшої досвідченої людини задля молоді про те, що він повичитував по тих літописах, хроніках та актах про минуле життя рідного краю».

У 1870 р. Володимира Боніфатійовича Антоновича було нагороджено орденом Св. Станіслава ІІ ступеня, «за внимание к учёным трудам на пользу отечественной истории». Він встигав поєднувати свою педагогічну й наукову діяльність з громадською.

Після тимчасового затишшя в громадівському русі, спричиненого Валуєвським циркуляром (1863 р.) про заборону всього українського, на початку 70-х настала його активізація. Громада 70-х років значно різнилася від Громади 60-х років не лише кількісним складом, а й за якісним, і за структурою. Якщо шістдесятники більше нагадували студентське об’єднання з романтичними вподобаннями, до якого міг увійти кожний, хто визнавав українські звичаї, обряди, мову і літературу, то Громада 70-х років вже була таємною організацією з суворою конспірацією й ретельним добором членів, переважно людей високоосвічених, ерудованих і енергійних, які посідали певне становище в суспільстві, з глибокими українськими переконаннями. «Громада складалася в основному з людей, що безпосередньо належали до університетського і взагалі науково-літературного осередку,— писав Д.І.Дорошенко,— вона була далека од якоїсь революційної діяльності, але цілком віддавалась діяльності інституційно-визвольній, на грунті українських інтересів». *(11)

(11) Дорошенко Д. Володимир Антонович : його життя й наукова та громадська

діяльність. Прага, 1942. С. 56.

Однією з перших справ, що захопила громадівців на початку 70-х років, була експедиція П.П.Чубинського, який отримав завдання від Імператорського Російського географічного товариства провести згідно з офіційною програмою вивчення 3-х губерній так званого Південно-Західного краю Росії. Він мав намір надати цьому заходові не стільки адміністративного, скільки суто наукового характеру, використати експедицію в інтересах вивчення етнографії всієї України. Питання про свою участь в експедиції громадівці розглядали як першочергове. Розпочався пошук людей, які могли б бути корисними ; збиралися від членів громад інших міст етнографічні матеріали, накопичені в попередні роки. Володимир Боніфатійович Антонович і К.П.Михальчук проводили спеціальні дослідження, що вийшли пізніше до «Трудов…» експедиції. Володимир Боніфатійович разом з М.П.Драгомановим активно готували до друку наукову працю «Исторические песни малорусского народа», надаючи цьому дослідженню великого значення. «Київська громада,— писав М.С.Грушевський,— хотіла мати історію автентичну, свобідну від усяких фальсифікаторів, вповні науково зроблену, провірену, зведену, об’яснену найкращими своїми науковими силами». *(12)

*(12) Україна. 1924. № 2. С. 98.

До роботи над збіркою було залучено чимало людей, які передавали Володимиру Боніфатійовичу Антоновичу й М.П.Драгоманову власні, зібрані раніше матеріали, продовжували розшуки нових варіантів і текстів пісень, організовували етнографічні експедиції.

У 1873 р., коли в Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1873–1876 рр.), Володимир Боніфатійович Антонович посів у ньому провідне місце — спочатку як дійсний член, а з 1875 р. як його голова. Він став активним учасником засідань, виступав з науковими доповідями й рефератами. В 1874 р. з його ініціативи й за безпосередньої участі в Києві відбувся ІІІ Археологічний з’їзд. Володимир Боніфатійович Антонович склав програму, сформував секції, намітив питання для дискусії, розробив і сам контролював різні питання організаційного характеру.

На з’їзд прибуло багато гостей з усієї Росії, а також із-за кордону. Наукові доповіді Володимира Боніфатійовича Антоновича та інших громадівців (М.П.Драгоманова, І.І.Лучицького, Ф.К.Вовка, П.Г.Житецького, Т.П.Лебединцева) присвячені Україні, «викликали надзвичайний інтерес і привернули велику увагу ученого світу».

Однак підйом тривав недовго. Емський указ (1876 р.) спричинив черговий наступ на українство. Першою впала інституція, на яку покладала великі надії українська інтелігенція,— було закрито Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства. 15 липня 1876 р. Володимир Боніфатійович Антонович із жалем повідомляв своєму другові-громадівцю Б.С.Познанському про цю сумну подію, а також про іншу : «Говорят, что есть новый циркуляр, воспрещающий все без исключения издания на малороссийском наречии, даже печатанье нот и сценические представления ». * (13)

*(13) Україна. 1928. № 5. С. 101.

Сам Володимир Боніфатійович Антонович також зазнав чимало неприємностей. Почали загострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-губернатор М.І.Чертков поставив собі за мету звільнити Володимира Боніфатійовича з університету. Попечитель Київського учбового округу, який підтримував ученого, запропонував йому виїхати за кордон у наукове відрядження. Член Київської громади, професор права Київського університету О.Ф.Кістяківський писав у своєму щоденнику : «Всякий раз, когда подымается волна гонения и розысков, начинают подкапываться под Антоновича». А в колі знайомих педагога ходило гнівне висловлювання М.І.Черткова : «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц».

Весною 1878 р. вийшла монографія Володимира Боніфатійовича Антоновича «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». 19 травня 1879 р. він успішно захистив докторську дисертацію, а вже 29 травня 1879 р. рада університету обрала вченого ординарним професором по кафедрі російської історії.

У лютому 1880 р. Володимир Боніфатійович Антонович виїхав за кордон. Упродовж певного часу він працював в архівах Львова. Але тут поляки, які пам’ятали його ще з 60-х років, розпочали проти нього наклепницьку кампанію

У листі до відомого українського вченого-етнографа Ф.К.Вовка Володимир Боніфатійович Антонович писав, що його приїзд викликав «…целый поток ругани в польских газетах. На диво здесь много эмигрантов 1863 г., следовательно, есть старые счёты. Выругали меня знатно, так, как ругали во время оно… Жду с нетерпением своего выезда из Львова, но думаю, что могу это учинить только покончивши работу, иначе это будет неустойка и позорное бегство». *(14)

*(14) Укр. історик. 1988. № 1– 4. С. 152.

Початок 80-х років завдяки приходу до влади поміркованих сил приніс надію на Конституцію та послаблення заборон щодо українства.

Наприкінці грудня 1880 р. Комісія сенатора О.О.Половцева зняла генерал-губернатора М.І.Черткова з посади за зловживання, і Володимир Боніфатійович Антонович радо повернувся до Києва. Майже одразу його обрали деканом історичного факультету Київського університету. На цій посаді, яку він обіймав протягом 3-х років, професор завжди намагався підтримати студентів, оборонити їх у міру своїх можливостей. Завдяки своєму тактові, надзвичайному вмінню сказати вчасно й де треба вагоме слово, йому вдавалося захищати їхні інтереси. Учений виховував молодь своєю манерою спілкування, власним ставленням до науки, до викладацьких обов’язків. Ніхто із студентів не міг дозволити собі з ним того панібратства, яке дозволяли з іншими, суворішими на вигляд професорами.

Разом з тим, Володимир Боніфатійович Антонович умів бути простим і

демократичним. Студенти часто організовували зібрання з концертами й танцями, на які запрошували улюблених професорів. «Як зараз пам’ятаю,—писав його учень В.Г.Ляскоронський,— невелику постать Володимира Боніфатійовича, що танцював з нами Метелиці, під жваву музику, в величезному колі студентів. Аж ось музики стихли, студенти зняли Володимировича на руки, дали йому склянку кахетинського, далі почали колихати на руках при невгаваючих вигуках на честь його. Нарешті вигуки трохи стишились і Володимир Боніфатійович ще на студентських руках у повітрі, звернувся до студентів з промовою такого змісту : “Двадцять год терпів я і перебував разом з університетом тяжкі злигодні, утиски, великі переслідування, що боляче відбивались у душі, не давали їй спокою ані відпочинку, і тільки молодь, зі своїм ясним поглядом і вірою в ліпше майбутнє, зміцнювала в нас бадьорість і давала втіху”. Далі Володимир Боніфатійович сказав, що “завжди вірить молоді і сподівається вже скоро здійснення цього кращого майбутнього”. Дружніми вигуками : Ура ! Браво ! Слава ! були зустрінуті останні слова промовця ; його знов почали здіймати на руках, а музика заграла туш». *(15)

*(15) Україна. 1926. № 6. С. 74.

Володимир Боніфатійович Антонович великого значення надавав самостійності студентів, навчав їх писати реферати, доповіді, залучав їх до наукової роботи. Як наслідок — мало не щороку з’являлися наукові дослідження, виконані його учнями.

На практичних заняттях професора студенти читали, перекладали та розбирали давньоруські й козацькі літописи, акти. Володимир Боніфатійович виправляв помилки, широко коментував кожен виступ — фактично давав нові знання. При цьому звертав увагу на нерозроблені питання, визначав теми для самостійних робіт, які потім студенти зачитували та обговорювали на семінарах. З вуст професора вони ніколи не чули різкої критики. Зауваження Володимир Боніфатійович висловлював делікатно, виявляючи причини помилок, і водночас підказував шляхи їх подолання.

Прагнучи зацікавити молодих людей науковою роботою, вчений ознайомлював їх з актовими книгами в Центральному архіві давніх актів, проводив заняття з палеології, геральдики, палеографії, нумізматики, щовесни організовував екскурсії, а щоліта археологічні розкопки. Він працював індивідуально з тими, хто мріяв присвятити своє життя науці. І навіть по закінченні університету кожен з них міг бути впевнений, що вчитель пам’ятає його і завжди готовий надати необхідну допомогу.

Так зусиллями педагога пошуком молодих науковців-дослідників, умілим їх розвитком і спрямуванням поступово формувалася перша в Україні національна історична школа. Серед її представників — цвіт української історіографії : М.С.Грушевський, В.М.Доманицький, В.Г.Ляскоронський, Д.І.Багалій, М.В.Довнар-Запольський, О.О.Андрієвський, Г.Д.Павловський, І.К.Лінниченко, О.І.Стороженко, В.І.Щербина, М.П.Дашкевич, І.М.Каманін, В.К.Данилевич, Ю.М.Сіцинський, Л.В.Падалка, Ф.К.Вовк. «Коли б навіть не залишив Антонович ніяких творів, то вже одна ця велетенська організація наукового дослідження української історії в працях його учнів запевнила б йому одно з найпочесніших місць у діях української науки»,— писав відомий український діяч Д.І.Дорошенко, визнаючи велич цього вченого і цієї непересічної особистості.

З поверненням у 1880 р. Володимира Боніфатійовича Антоновича до Києва громадівці знову почали будувати плани, дуже сподіваючись на ліберальніше ставлення до українського руху. Прогресивна інтелігенція перебувала в очікуванні конституційних змін. З Петербурга прибув сенатор О.О.Половцев з метою вивчення громадської думки на місцях. Він зустрічався з ученим, бував у нього вдома, вів тривалі розмови про розвиток українського руху в Україні. Врешті запропонував підготувати доповідну записку про ідеологію українофільства з тим, щоб подати ці матеріали в Петербург. Володимир Боніфатійович з натхненням готував записку, яку не закінчив — вона обривається на півслові. 1 березня 1881 р. ввечері надійшла термінова урядова телеграма про вбивство царя Олександра ІІ. Надії громадівців на легальну культурно-освітню і наукову працю розбилися об немилосердну реальність, що призвела до нової реакції.

Володимир Боніфатійович Антонович разом з однодумцями почав активно працювати над створенням історичного часопису, де можна було б друкувати наукові дослідження про Україну. Його програму безпосередньо сам уклав Володимир Боніфатійович. Він зробив це досить продумано, з притаманною йому обережністю, аби не дати жодної підстави для інсинуацій, зазначив, що авторитетні київські знавці й любителі південно-російської старовини поставили собі завдання — досліджувати минуле та ознайомлювати з ним широкий читацький загал у жвавій і доступній формі. Мали там бути й не прочитані досі сторінки історії та етнографії Києва. Адже за всієї розрізненості територій південної Росії, зрадливості своєї долі, місто завжди залишалося центром духовного життя. Усе — від джерел Дніпра до берегів Бугу й Німану, до підніжжя Карпат — має спільну з Києвом історію, й минуле їхнє залишається образом київської старовини.

Володимир Боніфатійович Антонович надзвичайно обережно підійшов до висвітлення мети історичного часопису, жодного разу не згадав Малоросію (Україну). Навіть про польську культуру на нашій землі згадувалося у фактичній частині документа, тоді як про власне українську культуру не йшлося. Громадівці обрали правильну тактику. Як результат —23 жовтня 1881 р. отримали свідоцтво на право видання журналу «Киевская старина». Серед оголошеного списку осіб, які мали брати участь у виданні часопису, майже всі — члени Київської громади або близькі до неї особи. Це відомі вчені, педагоги, письменники, меценати : Д.І.Багалій, П.Г.Житецький, О.Ф.Кістяківський, М.І.Костомаров, П.П.Чубинський, О.М.Лазаревський, О.О.Потебня, І.С.Нечуй-Левицький, О.І.Левицький. Першим у списку стоїть прізвище Володимира Боніфатійовича.

Тоді декому здавалося, що видання часопису — справа майже безнадійна. Провінційний журнал досить вузького спрямування, присвячений переважно дослідженням української історії, особливостей українського світогляду, вироблених віками побутових стосунків в Україні, не міг мати ані великого загону платних співробітників, ані широкого кола читачів. До того ж він не отримав обіцяної дотації. Такий журнал, на думку деяких посадовців, не мав майбутнього.

Однак несподівано для багатьох «Киевская старина» не лише проіснувала чверть століття, а й стала для нащадків невичерпним джерелом знань. Її численні томи — то справжня енциклопедія української науки й культури. Вміщена там інформація ніколи не втрачала своєї актуальності.

На початку 90-х років Громада задумала створити українське національне товариство в Галичині, яке виконувало б функції Академії наук. За погодженням з галицькими діячами було вирішено використати з цією метою Товариство ім. Т.Г.Шевченка у Львові, реорганізувавши його в наукове. Засновано воно було ще в 1873 р. за почином наддніпрянських українців і за їхньої матеріальної допомоги.

Тож 19 квітня 1890 р. з ініціативи Володимира Боніфатійовича Антоновича та Олександра Яковича Кониського на загальних зборах Товариства було висловлено пропозицію про потребу перетворення його в наукове. Але в життя цю пропозицію втілили тільки в 1892 р., коли Львівське намісництво затвердило його новий статут. Весною 1893 р. відбулися перші загальні збори реформованого товариства. Його головою обрали Олександра Барвінського. Трохи раніше, ще до перетворення товариства в наукове, в 1892 р. вийшов 1-й том його «Записок», укладений за діяльної участі Володимира Боніфатійовича Антоновича та виданий за матеріальної допомоги Т.Р.Рильського і В.В.Симиренка.

Наприкінці 1890— на початку 1891 рр. вчений побував у Львові. У січні 1891 р. він відвідав Краків, Прагу, Відень, Загреб, Пешт, Бєлград, де зустрічався з українськими діячами, зарубіжними вченими (археологом Владиславом Пічем, філологом Ватрославом Ягичем), оглядав археологічні музеї.

У 1895 р. Київський університет святкував 25-річчя діяльної праці професора Володимира Боніфатійовича Антоновича. На відзнаку цієї знаменної події за поданням попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром народної освіти І.Д.Деляновим, Володимира Боніфатійовича було удостоєно звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30-ти років служби їх звільняли). Міністр дав згоду на це 10 листопада. Володимир Боніфатійович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов’язкових курсів історії Русі.

У 1897 р. Володимир Боніфатійович Антонович та Олександр Якович Кониський задумали заснувати Всеукраїнську організацію громад, яка об’єднала б усіх свідомих і активних українців, порозкиданих по всій Російській імперії. Того ж року на установчий з’їзд з’їхалися представники з різних міст : з Ананієва, Вінниці, Єлисаветграда, Житомира, Катеринослава, Катеринодара, Лубен, Полтави, Радивилова, Ромен, Севастополя, Сміли, Умані, Херсона, Чернігова, Москви. Були делегати від різних студентських об’єднань, а також українські діячі, які жили у найвіддаленіших населених пунктах України. Учасники з’їзду ухвалили рішення про створення Всеукраїнської загальної організації. Ця організація, звичайно, була таємною. Збирались її члени найчастіше в помешканнях Антоновича, М.В.Лисенка, М.П.Старицького, рідше — когось іншого.

У зв’язку з погіршенням стану здоров’я в січні–травні 1897 р. учений їздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для роботи у ватиканських архівах. Після повернення до Києва він постійно хворів, уже не мав сил викладати й майже весь час проводив удома.

Науковий авторитет Володимира Боніфатійовича Антоновича був засвідчений обранням його членом багатьох наукових установ і товариств, а в 1902 р. Російська академія наук обрала професора своїм членом-кореспондентом. У січні 1903 р. влада відзначила його заслуги, нагородивши орденом Св. Станіслава І ступеня.

В останні роки життя Володимир Боніфатійович Антонович майже не піднімався з ліжка. Однак мозок працював невпинно, свідомість, пам'ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один з друзів-соратників —Г.О.Олександровський згадував : Застаю Владимира Бонифатиевича уже приговорённого к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, напружённый новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой».

Помер Володимир Боніфатійович Антонович 8 березня 1908 р.

Праці :

1. Антонович В.Б. Что об этом думать ? Письмо редактору из Киева (7 июля 1861 г.) // Основа. 1861. № 7 ;

2. Антонович В.Б. Моя исповедь. // Основа. 1862. № 1 ;

3. Антонович В.Б. Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. К., 1875 ;

4. Антонович В.Б. Міністерство графа Д.А.Толстого // Правда. 1880. № 1–3;

5. Антонович В.Б. Николай Иванович Костомаров как историк // Киев. старина. 1885. № 5 ;

6. Антонович В.Б. К вопросу о галицко-русской литературе : По поводу статьи проф. Т.Д.Флоринского // Киев. старина. 1900. № 3 ;

7. Антонович В.Б. Автобіографічні записки // Літ.-наук. вістн. 1901. Т. 43 ;

8. Антонович В.Б. Записка в справі обмежень української мови // Зап. Укр. наук. т-ва в Києві. 1908. № 3 ;

9. Антонович В.Б. Список матеріалів для составления историко-географического словаря (Южной Руси и Украины). К., 1911 ;

10. Антонович В.Б. Виклади про часи козацькі на Україні. Чернівці, 1912 ;

11. Антонович В.Б. Автобіографія для Одеської другої державної гімназії // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. 1927. № 15 ;

12. Антонович В.Б. Об украинофилах и украинофильстве // Україна. 1928. № 6 ;

13. Антонович В.Б. Три національні типи народні // Твори. К., 1932.

Версія для друку