Чубинський Павло Платонович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 354 – 366.

Чубинський

Павло Платонович

(1839–1884)

Видатний діяч українського

національного відродження,

педагог, етнограф, юрист,

організатор Південно-Західного відділу

Імператорського Російського

географічного товариства,

автор державного гімну України

«Ще не вмерла Україна»

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 р. в місті Борисполі Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер Київської області) в родині малоземельного дворянина. У 1851 р. батьки віддали сина на навчання до 2-ї Київської гімназії. У той час там працювало чимало талановитих педагогів, серед яких письменник М.К.Чалий — викладач російської мови, художник І.М.Сошенко — викладач образотворчого мистецтва.

Успішно закінчивши гімназію, в 1856 р. Павло Чубинський вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет. Це був період глибоких соціальний і економічних змін. Під впливом нових ідей, які поширювалися із Західної Європи, очікування селянської реформи 1861 р. відбувалися зрушення в суспільній свідомості передової інтелігенції, що сприяло духовному розкріпаченню особистості, розвиткові демократичного суспільного руху.

Тоді повернулися із заслання майже усі члени Кирило-Мефодіївського братства (Т.Г.Шевченко, М.І.Костомаров, П.О.Куліш, В.М.Білозерський), які розпочали активну просвітницьку діяльність. Усі добре розуміли : щоб звільнення від кріпацтва принесло користь, «щоб народ свідомими очима дивився на світ божий», треба відродити його освіченість.

Проблема розвитку освітньої справи була провідною ще в програмі Кирило-Мефодіївського братства. Тепер, коли повіяло більш-менш вільним духом, колишні кирило-мефодіївці активно взялися за реалізацію своїх просвітницьких планів в ім’я народу і для народу. До них горнулася молодь, яка палко переймалася ідеями народолюбства і просвітництва. Ось як писав з цього приводу відомий український діяч П.Г.Житецький, товариш Павла Платоновича Чубинського : «Ми одержали од старшого покоління романтичний погляд на народ і народність. Ми поклонялися народу як животворящій стихії. Нам почувалося, що перше проміння свободи освітить нам народну душу з такої сторони, з якої ми не бачили її, що вийдуть із самого народу великі сили, котрі стануть рядом з нами для великої праці на українській ниві».

Нові настрої, нові ідеї, які набували поширення, ставали предметом постійного обговорення в студентському середовищі ; їх пов’язували з надіями на піднесення народного благополуччя, особливо в питаннях просвіти.

На той час стараннями студентської молоді з’являється значна кількість недільних шкіл, які організовувалися на зразок київських, відкритих уперше у жовтні 1859 р. Активну участь у їх створенні в Петербурзі брав Павло Платонович Чубинський.

В 1860 р. у зв’язку з хворобою студент Павло Чубинський тимчасово (на 5 місяців) залишив університет і повернувся додому в Бориспіль. Тут він записував українські пісні, збирав етнографічні матеріали, вивчав громадянське право. Як юрист Павло Чубинський досить кваліфіковано допомагав простим селянам у їхніх судових позовах з поміщиками. Цікавим є і те, що він сам особисто на Різдво читав у парафіяльний церкві проповіді Гречулевича українською мовою і своїм прикладом спонукав двох священиків до цього ж.

У травні 1860 р., повернувшись до університету, Павло Чубинський продовжив активну громадську діяльність. У цей час у Петербурзі, а також у великих містах України набував поширення громадівський рух : прогресивна інтелігенція, студенти гуртувалися в так звані Громади — науково-просвітницькі товариства, які ставили за мету просвіту українського народу. На користь близькості Павла Чубинського до Петербурзької Громади свідчить те, що в журналі «Основа, який видавала ця громада, і яка упродовж двох років (1861–1862 рр.) була об’єднавчим центром громадівського руху, він виступав як активний співробітник. С.О.Єфремов писав, що в «Основі» зустрілися два покоління — старше й молодше. «На чолі старшого стояли такі популярні серед українців люди, як Куліш і Костомаров… визначнішими з молодшого були — Антонович, Рильський, Житецький, Кониський, Чубинський, що тільки-но починали свою літературну й громадську діяльність». *(1)

*(1) Єфремов С.О. Історія українського письменства. К., 1995. С. 387.

Після закінчення університету в 1861 р. Павло Чубинський повернувся до Борисполя з дипломом кандидата юридичних наук. Він розпочав учителювати в Київському приватному пансіоні. Неспокійна вдача відразу привела його до Київської громади, де він став одним з найактивніших діячів.

Одним із напрямів просвітницької діяльності Київської громади стали недільні школи. Маючи досвід, набутий ще в Петербурзі, Павло Платонович Чубинський і тут не залишився осторонь цієї справи — працював учителем Новостроєнської недільної школи. А згодом вирішив відкрити недільну школу для хлопців і дівчат у Борисполі. Для втілення свого проекту він розгорнув активну організаційну діяльність : звернувся з листами до керуючого Полтавською палатою державного майна, до попечителя, до директора училищ Полтавської губернії з проханням дозволити відкрити

недільну школу з використанням для неї у вихідні та святкові дні

приміщення Бориспільського церковнопарафіяльного училища.

Для забезпечення навчально-виховного процесу в школі Павло Платонович Чубинський зібрав кошти, дібрав літературу, штат учителів, залучивши навіть своїх сестер Анастасію та Олену, а також місцевого священика. «Всі вони люди не дурні,— зазначав він,— мають необхідні знання, до того щоб бути викладачем у початковій школі для народу». *(2)

*(2) Україна. 1928. № 5. С. 68.

Однак відкриття школи затримувалося. Розпочалася канцелярська тяганина, коли не відмовляють, але й не дозволяють, вимагаючи від ініціатора нових і нових документів, пояснень, підтверджень. Про це досить докладно розповів сам педагог у надрукованій в «Основі» статті «Історія Бориспільської школи».

Врешті наполегливість Павла Платоновича Чубинського увінчалася успіхом — дозвіл на відкриття школи було одержано наприкінці 1862 р. Окрилений успіхом, він багато працював задля утримання довгоочікуваної школи, сам викладав у ній, турбувався про спорудження для неї приміщення в Борисполі.

У цей час (1861–1862 рр.) Павло Платонович Чубинський написав низку педагогічних статей, значну частину яких опублікувала «Основа». На особливу увагу стаття «Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей», у якій він звернувся до проблеми підготовки кадрів для народних шкіл. На його думку, школа потребує вчителя, покликання якого — праця задля народної освіти. Такий учитель не просто має володіти певними знаннями, бути достатньо культурно розвиненим, а водночас стати і порадником, і чесним навчителем, і захисником селянина.

Тож, вважав Павло Платонович Чубинський, необхідно відкривати інститути для підготовки вчителів сільських народних шкіл (училищ). Причому не в місті, а в сільській місцевості, щоб майбутні вчителі ставали близькими тамтешнім людям, розуміли їхні інтереси й потреби.

У своїх статтях педагог критикував тодішню систему навчання грамоти в народній школі. «Неправильно, непедагогічно,— стверджував Павло Платонович,— починати навчання з церковнослов’янської азбуки. Навіщо дитині всі ці титли, ази, буки ? Хіба щоб згадувати потім : “аз”— били в школі не раз ; “буки”— набрався в школі муки !».

Засуджував Павло Платонович Чубинський і русифікацію українського населення через школу. «В такій школі,— писав він,— набивають голову дитини цілком незрозумілими їй словами, привчають її до машинального зубріння без усякої участі розуму й уяви, і тим самим не розвивають, а зупиняють розвиток дитини — і це називається вченням ?!!».

І як приклад успішного розвитку учнів, швидкого засвоєння ними навчального матеріалу (вмінні читати й писати), Павло Платонович Чубинський відзначав роботу тих шкіл, де дітей навчають рідною мовою. У статті «Из села Твердохлибов Кременчуцкого уезда» він із задоволенням констатував, що нові народні школи, які відкривалися в той час не без участі прогресивної громадськості, мали перші позитивні результати. Учні тут швидко навчалися читати й писати без будь-якого примусу. Такі успіхи передусім досягалися завдяки тому, що діти навчалися рідною мовою. Інший секрет успішних занять у народній школі, на думку Павла Платоновича, крився в прогресивних методах навчання, які використовували вчителі на уроках. «Обучение в нашей приходской школе и некоторых других идёт по методе (несколько, впрочем, изменённой) Золотова. Первоначальное чтение (вместо букваря) идёт по таблицам, довольно удачно составленным на малорусском языке Т.Грещанковским в Киеве. Дальнейшим хорошим пособием служат брошюрки на малорусском языке, издаваемые Кулишом».

Павло Платонович Чубинський був переконаний, що школи позбавлені казенної офіційності, сповнені уваги до дітей, до народу, де звучить рідна мова, змусять селянина повернутися лицем до освіти, усвідомити необхідність грамоти для своїх синів і доньок.

Широта поглядів та інтересів Павла Платоновича Чубинського, так само, як і його побратимів-громадівців, гідна подив й наслідування. На зборах Громади, окрім питань освіти (організація шкіл, добір і залучення вчителів, створення підручників), обговорювалася потреба вивчення краю в етнографічній, юридичній і географічній царинах. Було вирішено всі вакації присвячувати подорожам по Україні з дослідницькою метою. «Етнографічні дослідження,— писав П.Г.Житецький,— велися з тією метою, щоб навчитися у самого народу думати, говорити і жити по-народному, а потім, щоб виробити метод освіти на підставі народного світогляду».

Аби праця була результативнішою, громадівці створювали програми : для групування етнографічних даних, для збирання географічних даних, для узагальнення даних із звичаєвого права. Програму з узагальнення даних звичаєвого права було доручено скласти Павлу Платоновичу, що він і зробив, а пізніше і надрукував у «Киевских губернских ведомостях» під назвою «Программа для изучения народных юридических обычаев в Малороссии».

В Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського та в Інституті мовознавства, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського й нині зберігається багато етнографічного матеріалу, зібраного в ті роки молодими громадівцями. Результати своїх досліджень вони намагалися друкувати в різних періодичних виданнях, а найбільше — в «Основі» та «Черниговском листке» (1861–1863 рр.).

Привертає увагу стаття Павла Платоновича Чубинського в «Черниговском листке» під назвою «Несколько слов об обычае и о значении сказок, пословиц и песен для криминалиста». Тут він виступав не лише як етнограф з юридичною освітою, а більше як філософ-просвітитель, дослідник-педагог, котрий різні жанри усної народної творчості, наприклад казку, розглядав не в примітивному традиційному плані — «как продукт народной фантазии» та прислів’я — «как остроумное выражение», а глибоко занурювався в їхній зміст, стверджуючи, що вони віддзеркалюють «народное общежитие», народну мораль. Він звертав увагу читачів, дослідників народної творчості на те, що «народные обычаи не имеют самостоятельного бытия, они у народа не отделяются от нравственности».

Народні традиції, народні звичаї — це свого роду моральний кодекс, правові закони, за якими народ будує своє суспільне життя. «Нравственность и право у народа не разграничены,—писав Павло Платонович Чубинський,— человек, идущий на перекор народным обычаям — человек аморальный». Для народу дуже важливою є суспільна думка, людський осуд — як велика кара. Тому закони відповідають моральним нормам народного співжиття. На підтвердження цього у своїх дослідженнях Павло Платонович зазначав, що повага до закону в народному середовищі у вигляді певного звичаю може бути сильнішою, ніж у цивілізованих країнах. У законі народ поважає моральне право. Саме тому він так дотримувався звичаїв, бо ж, з його поняттями, вони моральні.

Протягом 1861–1862 рр. Павло Платонович Чубинський перебував у гущі діяльності Київської громади. Це він організував написання листа до М.І.Костомарова з проханням не відмовлятися від кафедри російської історії в Київському університеті, яку йому було запропоновано. Павло Платонович Чубинський у 1862 р. написав вірш «Ще не вмерла Україна», який відразу став популярним серед молоді, а тепер є офіційним Гімном нашої держави.

Вдача в Павла Платоновича Чубинського була діяльна, неспокійна. У себе в Борисполі він постійно організовував різні заходи. Г.І.Берло згадувала: «Найвеселіше бувало у нас літом. Приїздила у Бориспіль молодь, приїздив і Павло Платонович Чубинський… високий, смуглявий, як циган, з великими чорними очима, губатий і носатий, він здавався нам — малим — страшним, якимось гайдамакою. Але ми дуже раділи, коли він з товаришами з’являвся у нас. Він улаштовував хори, вистави, живі картини ; всіх гуртував і змушував приймати участь в розвагах. Пам’ятаю один з таких вечорів. Хор співав українські пісні. Співали тоді й складену Чубинським пісню “Ще не вмерла Україна”, і ми — діти — підспівували, що “Наливайко і Павлюк і Тарас Трясило із могили кличуть на святеє діло”».

Разом з іншими громадівцями Павло Платонович Чубинський підготував лист на адресу Петербурзького комітету грамотності з докладним обгрунтуванням необхідності навчання в Україні рідною мовою.

Активність молодих людей у просвітницько-культурній діяльності серйозно непокоїла урядові органи та шовіністично налаштовані кола в імперії. Культурно-етнографічні заходи громадівців, змагання за навчання в школах українською мовою оцінювались як дії сепаратистські. Лемент зняли польські та інші пани Лівобережжя й Правобережжя проти громадівців. До жандармського управління почали надходити доноси, а на сторінках преси з’явилося страшне слово «сепаратизм». Громадівці вирішили дати публічне спростування таким звинуваченням.

В оселі Павла Платоновича Чубинського в місті Борисполі у 1862 р. члени Київської громади склали відомий «Отзыв из Києва», в якому відкрито й недвозначно виклали свої погляди й переконання у відповідь на звинувачення в «сепаратизмі» та всіх інших «гріхах» : нехтування релігією, сімейною мораллю й правом власності ; агітація серед народу ; зв’язки з російськими революційними групами. Натомість обстоювали своє бажання сприяти розвиткові народної освіти. Підпис Павла Платоновича Чубинського стоїть другим під цим документом. Усього «Відзив» підписали 21 чоловік.

У 1862 р. Павла Платоновича Чубинського було заарештовано. Офіційними причинами стали : відвідини могили Т.Г.Шевченка, співання підбурювальних українських пісень, носіння українського одягу. Його заслали до Архангельської губернії. Прибув він туди 24 листопада 1862 р. Губернатором на той час там був М.А.Арандаренко, який раніше працював на Полтавщині, близько знайомий з родиною Чубинських, до того ж, хрещений батько Павла Платоновича.

2 січня 1863 р. губернатор призначив Павла Платоновича Чубинського судовим слідчим Пінезького повіту. У цьому містечку Павло Платонович працював з 22 січня до 29 жовтня 1863 р. Як тільки з’явилася можливість, М.А.Арандаренко перевів його до Архангельська на посаду секретаря статистичного комітету.

Працюючи аж до завершення заслання в 1869 р. у статистичному комітеті, Павло Платонович Чубинський одночасно обіймав різноманітніші посади, причому поперемінно, то залишаючи їх, то знову повертаючись : був редактором «Губернських Ведомостей» і начальником газетного столу, молодшим, а потім старшим чиновником з особливих доручень. Про нього говорили, що до будь-якої роботи ставився він творчо. Відомий російський літературознавець і етнограф О.М.Пипін зазначав : «Это был своеобразный талант, человек неутомимой энергии и глубокой преданности своему делу».

Кожна справа, до якої брався Павло Платонович Чубинський, була надзвичайно результативною. Його товариш Л.П.Білецький згадував : «В короткое время он сделался видным человеком, знания и рабочая сила которого очень ценилась местной администрацией. Какую б работу он ни выполнял, результаты были поразительными. Например, он превратил статистический комитет из учреждения мёртвого в живое и действительно полезное дело. Павел Платонович взял на себя редакторство “Губернских ведомостей” и поставил их на высоту, до тех пор недосягаемую этой газетой ни в одной из губерний». *(3)

*(3) Белецкий Л. Из воспоминаний о П.П.Чубинском. // Укр. жизнь. 1914. № 3. С. 57.

Незважаючи на своє становище засланця, людини піднаглядної, Павло Платонович Чубинський зумів знайти для себе діяльність, яка стала початком його широкої і глибинної етнографічної роботи. Працюючи в адміністрації Архангельської губернії, за згодою міністра внутрішніх справ, він дістав відрядження Імператорського Російського географічного та Імператорського вільно-економічного товариств з метою вивчення продуктивності і торгівлі хлібом у Північнодвінському басейні. З 10 квітня по 10 жовтня 1867 р. він об’їхав 7 губерній : Архангельську, Вологодську, Олонецьку, Новгородську, Костромську, Вятську і Пермську. Крім того, вчений увійшов до комісії, що досліджувала Печорський край. Усі матеріали досліджень були ґрунтовно опрацьовані й видані. Завдяки успішно виконаній роботі Павло Платонович Чубинський завоював репутацію досвідченого, ділового, вмілого дослідника в галузі статистики та етнографії.

На праці Павла Платоновича Чубинського звернули увагу вчені різних товариств. Його обрали дійсним членом Товариства любителів етнографії, природознавства та антропології при Московському університеті, членом-кореспондентом Імператорського московського товариства сільського господарства, членом-співробітником Імператорського вільно-економічного товариства та членом-співробітником Імператорського Російського географічного товариства. Як зазначає О.Ф.Кістяківський, «…к этому же времени относится награждение его первою серебряною медалью, которая присуждена ему была Императорским русским географическим обществом, в изъявлении особой признательности за полезные его труды, сообщённые обществу». *(4)

*(4) Кистякивский А. Павел Платонович Чубинский // Киев. старина. 1884. № 5. С. 345.

У 1868 р. Павла Платоновича Чубинського викликали до Петербурга для особистої присутності і доповіді на засідання Імператорського Російського географічного товариства. Там високо оцінили його економічні, етнографічні та статистичні дослідження і обрали дійсним членом.

Ім’я Павла Платоновича Чубинського як провідного вченого-етнографа було настільки відомим в Петербурзі, що генерал К.М.Посьєт — на той час вихователь великого князя Сергія Олександровича, запросив його прочитати кілька лекцій про російську Північ своєму вихованцеві, котрий саме збирався туди в мандрівку. Таким чином «политический преступник» потрапив до Зимового палацу. А великий князь Олексій Олександрович пожалував йому діамантовий перстень на знак вдячності за різноманітні відомості про північні губернії Росії.

Впливові люди Петербурга, зокрема П.П.Семенов-Тяншанський, який був віце-головою Імператорського Російського географічного товариства, порушили клопотання про звільнення Павла Платоновича Чубинського із заслання. На початку березня такий дозвіл було одержано.

Нарешті здійснилася мрія Павла Платоновича : у середині травня 1869 р. він прибув до Києва. Але прибув не просто так, а з дуже серйозною й відповідальною місією від Імператорського Російського географічного товариства, яка мала свою історію : ще в 1863 р. Товариство запланувало експедицію до Південно-Західного Руського краю. Але з року в рік вона відкладалася через те, що не було гідної кандидатури на роль керівника. Тепер президія Імператорського Російського географічного товариства спинилася на кандидатурі Павла Платоновича Чубинського, який уже здобув досвідченого дослідника. Йому запропонували очолити експедицію, і він із задоволенням прийняв пропозицію.

Прибувши до Києва, він одразу зустрівся зі своїми друзями —київськими громадівцями, на яких найбільше розраховував у роботі. Громада зібралася на квартирі В.Б.Антоновича. Для всіх приїзд Павла Платоновича Чубинського став надзвичайною подією, і особливою для молодих громадівців. Його особистість була оточена ореолом мученика й борця, засланого за українську справу.

«Мы, молодые люди,— згадував відомий український етнограф і

дослідник Ф.К.Вовк,— давно уже слышали о Чубинском, знали об его ссылке,— а ссылка тогда была ещё редкостью,— были знакомы с его деятельностью в связи со студенческой “Громадой” начала 60-х годов в Киеве и с его этнографическими работами». *(5)

*(5) Укр. жизнь. 1914. № 1. С. 45.

На цьому зібранні Павло Платонович Чубинський ознайомив громадівців зі своїми планами у зв’язку з дорученою йому справою, а також з намірами надати цьому заходові суто наукового характеру, використати експедицію в інтересах вивчення етнографії всієї України, а не лише 3-х губерній так званого Південно-Західного Руського краю. Згідно з планом Імператорського Російського географічного товариства дослідження мало охопити 3 губернії : Київську, Волинську і Подільську. Павло Платонович Чубинський, крім цього, передбачав частково вивчити Мінську, Гродненську, Люблінську, Сідлецьку та Бессарабську області, великою мірою заселені українцями.

Добре усвідомлюючи значущість експедиції, її керівник розробив детальні маршрути, плани, підібрав помічників, обдумав шляхи. Невдовзі були розіслані загально етнографічні програми тамтешнім кореспондентам, установам і приватним особам, які добре знали життя на місцях і могли надати потрібні відомості. Останні події і повідомлення про експедицію постійно друкувалися в губернських газетах. Павло Платонович Чубинський з 5-ма помічниками вирушив у дорогу. В Києві він бував тільки проїздом і то не більше як 1-2 дні. У цих роз’їздах пройшла друга половина 1869 і весь 1870 рік.

За цей час особисто Павлом Платоновичем Чубинським було записано

4 000 пісень, 300 казок, описано понад 20 весіль. А ще описувалися родини, хрестини, похорони. Майже скрізь робилися нотатки про заробітну плату, про характерні заняття губерній, рівень урожаю, вплив селянської реформи на економічний побут народу ; про торгівлю лісом, вирощування тютюну, шовківництво, виноробство, бджолярство, гончарство.

Велику підтримку мала експедиція від учених, громадськості і різних установ. Особливо активно допомагала Київська громада, добре розуміючи, який шанс дає їм ця унікальна наукова місія. Майже в кожного, ще з 60-х років був зібраний певний етнографічний матеріал. Наприклад: І.П.Новицький передав у розпорядження експедиції близько 5 000 пісень, зібраних ним та іншими особами ; В.Б.Антонович підготував витяги із судових процесів (близько 100) про чаклунство ; М.В.Лисенко записав ноти деяких обрядових пісень ; професор Київської духовної академії М.І.Петров подав досить велику збірку повір’їв і обрядів ; учителі народних училищ, сільські священики та інші місцеві жителі передавали різноманітні етнографічні матеріали. До приватних осіб приєднувалися офіційні. Було охоплено дуже багато людей. Якщо взяти до уваги, що це робилося це вперше, то результати переоцінити неможливо.

У 1871 р. Імператорське Російське географічне товариство ухвалило видати результати дослідження під назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряжённой Императорским географическим обществом (юго-западный отдел: материалы и исследования, собранные П.П.Чубинским)». Праця вийшла впродовж 1872– 1879 років у 7-ми томах — близько 300 друкованих аркушів. Це видання стало не просто подією в науковому житті України, а своєрідним посібником, як вивчати рідний край.

«Труды…» багато в чому були новаторськими. Як зазначав відомий український діяч-громадівець В.С.Гнилосиров, «”Труды этнографическо-статистической экспедиции” Чубинского по богатству данных могут быть поставлены в параллель только с двумя памятниками европейской этнографической литературы : “Lud polski” Кольберга и “Biblioteca delle tradizioni popolari” Питро». *(6)

*(6) Киев. старина. 1884. № 5. С. 350.

Імператорське Російське географічне товариство присудило Павлу Платоновичу Чубинському Золоту медаль за статистико-етнографічну експедицію в Південно-Західний край, визнавши, що зібрані ним матеріали становлять важливе надбання як за обсягом, так і за змістом. Наступну, також Золоту, медаль він одержав за рішенням Міжнародного конгресу в Парижі. У 1879 р. працю вченого було відзначено Уваровською премією Російської академії наук.

Але, так високо оцінена робота не забезпечувала Павла Платоновича матеріально. Він змушений був прийняти запропоноване йому місце члена правління на Городищенському цукровому заводі. Маючи чудовий талант

організатора, науковця-дослідника, таку високу освіту, вчене звання кандидата юридичних наук, одержане в Петербурзькому університеті, Павло Платонович Чубинський міг би зробити престижну кар’єру на державній службі. Пізніше він написав Я.П.Полонському : «Я сам сожалею об этом. Не будь я в ссылке, я бы сделал служебную карьеру, но ссылка мне повредила в этом отношении. Пришлось служить в частной службе. Доля моя такова, что вечно приходится скитаться, и в одно и то же время заниматься несколькими делами, набирая по грошам, чтобы иметь хлеб».

На початку 1873 р. Павло Платонович Чубинський із сім’єю переїхав до Києва, не залишаючи посади в Городищі. Цей переїзд не був випадковим. Учений вже виношував ідею про відкриття в Києві Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства. Він написав листи до впливових осіб, заручився їхньою підтримкою, переконав у необхідності такого кроку, навіть дістав підтримку генерал-губернатора О.М.Дондукова-Корсакова.

Завдяки Павлу Платоновичу Чубинському, його високому авторитетові в наукових колах, особистим зв’язкам з окремими членами Імператорського Російського географічного товариства, його настирливості й наполегливості, надзвичайному талантові легко й швидко розв’язувати непрості питання —справа рушила з місця. Наприкінці 1872 р. Павло Платонович задоволено повідомив громадівцям надзвичайну і радісну новину, що питання вже вирішено й затверджено. В цьому була його велика особиста заслуга.

Перші установчі збори Відділу відбулися 13 лютого 1873 р. в Києві.

Відкриття Відділу якнайкраще сприяло розв’язанню культурних та освітніх завдань, що ставила перед собою Громада, бо відродження пригноблених народностей завжди відбувається паралельно із всебічним науковим дослідженням їхньої історії, традицій, мови, фольклору, етнографічних особливостей. Перевага діяльності такого закладу : вона не пов’язана із жодною офіційною установою в Києві, а тому громадська ініціатива може виявлятися абсолютно вільною, не затиснута ніякими бюрократичними регламентаціями.

Отже, з’явилася, нарешті, легальна установа, яка мала надати громадівцям змогу значно розвинути важливі починання в галузі етнографії, українознавства, мовознавства, фольклористики, активізувати видавничу діяльність, залучити до роботи нових фахівців та дістати підтримку багатьох учених і адміністративних закладів. Провідні позиції у Відділі посіли члени Київської громади : із 17-ти засновників — 14-ть були громадівцями. Серед них : В.Б.Антонович, В.Л.Беренштам, П.Г.Житецький, К.П.Михальчук, М.В.Лисенко, О.О.Русов, Ф.К.Вовк, Ю.О.Цвітківський, В.А.Рубінштейн, П.П.Чубинський.

Утворення Відділу в Києві мало велике значення для київських «громадян». Як зазначав Ф.К.Вовк, «открытие Юго-Западного отдела легализировало по крайней мере большую половину того, что мы долали до сих пор в качестве “тайного общества” Киевской “Громады”». *(7)

*(7) Укр. жизнь. 1914. № 1. С. 47.

Так само високо оцінив цю подію і П.Г.Житецький у своїй промові на Шевченківських роковинах : «13 лютого 1873 р.— дякуючи невсипущій енергії Чубинського відкрито Географічне Товариство. Се був справді великий здобуток для нашої справи, котра придбала собі твердий легальний грунт для свого розвою. Спираючись на сей грунт, можна було повернути до праці над українським самовизначенням таких людей, котрі неохоче йдуть дорогою конспірації. Найголовніше ж те, що нове Товариство скупчило сили, розкинуті по всьому краю, і надало Києву значність центру українського руху. Давно вже ся історична роль Києва не виявлялася так виразно і яскраво, як в ті часи…».

За спогадами С.Ф.Русової, відділ «розбурхав національну свідомість млявих, пригнічених українців, він витворив фанатиків фольклору та етнографії, таких як Новицький з Катеринослава, Манджура з Харківщини. Його праця захопила всі верстви громадянства. Наче якась ціла національна течія побігла по всій Україні разом з товстими зшитками, записаними українськими народними піснями та казками, з’явилися перші бруньки нової національної свідомості». *(8)

*(8) За сто літ. 1928. № 3. С. 155.

Усі комісії Відділу очолили громадівці. На перших установчих зборах головою Товариства було обрано відомого мецената Г.П.Галагана, а Павла Платоновича Чубинського — керуючим справами.

Майже на кожному засіданні Павло Платонович виступав або з діловою

пропозицією, або з науковим рефератом, якоюсь ініціативою, брав активну участь у вирішенні всіх злободенних питань. Уже на першому засіданні йому доручили скласти програму збирання етнографічних і статистичних матеріалів.

Ця програма й досі становить інтерес для фахівців своєю ґрунтовністю і різноаспектністю. В ній знайшли відображення такі речі, як вивчення типу місцевого населення, побут (споруди, одяг, сільське приладдя), мистецтво, віра і забобони, народна творчість, спеціальні знання з мови, археологія. Цікавим є розділ, який програмує вивчення народних знань — тобто те, що доти не вносилося до етнографічних програм.

У системі народних знань вирізняються : рахунок і вимірні відомості про небесні тіла ; дані про рух і рівновагу ; народні поняття про тепло, звук, світло і погоду ; поняття про склад різних речовин ; дані про будову тіла людини, тварин і рослин ; народна медицина ; поняття про сім’ю, державу й людство. Програму було складено так, що вона давала змогу вченому будь-якого фаху пов’язати свою дослідницьку роботу з роботою Відділу. За зразком програми Павла Платоновича Чубинського були створені програми з географії, права, статистики й сільського господарства.

Павло Платонович Чубинський як керуючий справами від самого початку будував діяльність Відділу таким чином, аби якнайширше залучати до наукової праці ентузіастів з різних установ, розсилав листи, запрошення до співробітництва губернаторам, митрополитові, архієпископам, звертався з пропозиціями до священиків, наглядачів єпархіальних училищ, земських діячів, предводителів дворянства, народних учителів.

Невтомна натура Павла Платоновича не знала спокою. Завдяки його старанням за рішенням Відділу розпочалося створення наукової бібліотеки. І знову він розсилав листи установам і приватним особам, що дало змогу за кілька місяців збагатити бібліотеку необхідними, й навіть рідкісними виданнями. Разом з книжками почали надходити різні речі, що становили історичну та етнографічну цінність. Це дало підставу про порушення питання про відкриття етнографічного музею. Ідея, звичайно, належала Павлу Платоновичу Чубинському, але про це мало хто знав. Йому була притаманна надзвичайна скромність. Він завжди виступав ініціатором, «запускав» справу, а коли вже усе працювало як добре налагоджений оркестр і коли роздавалися подяки, скромно відходив убік, бо сам же їх ініціював і роздавав.

Він мав особливий вплив на молодь. Відомий український етнограф і антрополог Ф.К.Вовк своїм першим учителем вважав Павла Платоновича Чубинського. Він усе життя зберігав вдячність Павлу Платоновичу за поради і вказівки, які йому пізніше стали у пригоді.

Таким учителем він був і для іншого видатного українського діяча О.О.Русова, який згадував, як завдяки палкій енергії Павла Платоновича Чубинського була влаштована надзвичайно важлива справа здобуття права на видання творів Т.Г.Шевченка. О.О.Русов зазначав, що Павло Платонович Чубинський належав до категорії людей, пропозиції яких без обговорень і суперечок приймалися всіма до виконання як закон. Силу свою він виявляв не за допомогою м’язів, а добротою очей і сердечною та м’якою задушевністю голосу, що в інших випадках міг гриміти досить голосно.

Про авторитет, роль і великий дар організатора Павла Платоновича Чубинського свідчить ще одне досягнення Відділу : проведення одноденного перепису в Києві 2 березня 1874 р. Тільки завдяки його талантові, невтомній енергії і вмінню працювати не шкодуючи сил, захід пройшов надзвичайно вдало. За визначенням Ф.К.Вовка, у цій великій і надзвичайно вдало проведеній справі головним рушієм, душею був той же Павло Платонович.

За безпосередньої участі Павла Платоновича Чубинського відбувся в Києві ІІІ Археологічний з’їзд. Разом з В.Б.Антоновичем та іншими активними членами Відділу складалися програми, формувалися секції, намічалися питання для дискусій, розроблялися і контролювалися різні питання організаційного характеру. З’їзд мав успіх — він справив велике враження на представників ученого світу, які прибули для участі в ньому з-за кордону. Дискусії торкалися ролі та значення археології, етнографії, української мови і літератури, історії, освіти й культури України, а також подальшого розмежування таких наук, як археологія, антропологія, етнографія, методики проведення досліджень у галузі цих наук. Крім усього, організатори з’їзду подбали про те, щоб гості-вчені ближче ознайомилися з українською землею, її історією, народом та його звичаями.

Як згадував інший учасник тих подій — О.І.Левицький, на з’їзді «… українці дружно виступили з цілою низкою поважних наукових доповідей про справи українознавства і привернули увагу вченого світу». *(9)

*(9) Наше минуле. 1919. № 1. С. 58.

З’їзд став переконливим виявом високої наукової організованості, значних досягнень учених-громадівців, що саме тоді дійшли свого найвищого рівня ; він став їм за трибуну. Громада сміливо й відкрито продемонструвала, на що спроможне наукове об’єднання. Український рух поміж місцевої інтелігенції досяг на той час помітного розмаху. Як зазначав О.І.Левицький, на чолі старого вогнища українства — Громади — стояли такі видатні наукові сили, як професори В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, М.І.Зібер, П.Г.Житецький, П.П.Чубинський, О.Ф.Кістяківський, О.О.Русов, Ф.К.Вовк.

Відділ проіснував 3 роки (1873–1876 рр.). За час своєї діяльності він видав 2 томи «Записок» (1874–1875 рр.). Заходами Товариства були підготовлені збірки чумацьких пісень І.Я.Рудченка (1874 р.), історичних пісень В.Б.Антоновича і М.П.Драгоманова (1874–1875 рр.), 3 томи творів М.О.Максимовича (1876–1880 рр.).

Роль Павла Платоновича Чубинського в історії української науки, напрочуд скромної людини, ще й до сьогоднішнього дня не оцінена відповідно. Завдячуючи йому й тільки йому, без перебільшення, Україна мала таку високу наукову установу, як Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві.

Наукову роботу Відділу можна порівняти хіба що з діяльністю Академії наук. Самі його члени такої мети перед собою не ставили — вважали, що для академічної праці в них ще недостатньо ні сил, ні можливостей. Теперішні вчені цілком поділяють думку дослідника 1930-х років Ф.І.Савченка про те, що їхній науковий доробок можна розглядати як перший крок до створення Української Академії Наук.

Міркування Ф.І.Савченка про деяке ототожнення наукової роботи Відділу та Академії Наук поділяли й інші. Відомий меценат і активний член Київської громади Є.Х.Чикаленко переконливо доводив у своїх спогадах, що Південно-Західний відділ географічного товариства «став справжньою Українською Академією Наук, коло якої сконцентрувалися всі свідомі українські сили».

Та не всім була до вподоби така діяльність Київської громади, українофілів та Відділу.

Після ІІІ Археологічного з’їзду почали звучати звинувачування Відділові в «українофільстві» та неблагонадійності. В 1876 р. відповідно до постанови Емського указу його закрили, головних діячів — П.П.Чубинського та М.П.Драгоманова як небезпечних агітаторів ухвалили «вислати з краю з забороною в’їзду в Південні губернії». М.П.Драгоманов за підтримки Київської громади виїхав за кордон, а П.П.Чубинський від такої пропозиції відмовився. Офіційним шляхом — через посередництво впливових осіб —йому було дозволено проживати в Петербурзі.

На початку 1877 р., відірваний від рідної землі, Павло Платонович Чубинський влаштувався на службу до Міністерства шляхів сполучення. Оточений людьми, дружньо до нього налаштованими, маючи підтримку свого головного начальника, міністра К.М.Посьєта, він незабаром посів помітне місце серед діловодів департаменту загальних справ. Йому було доручено освітню справу — заснування, розширення та організацію роботи залізничних училищ. Одночасно він опікувався організацією пенсійних кас для службовців залізниць.

Міністерство було останнім місцем роботи Павла Платоновича Чубинського. Удари долі позначилися на його здоров’ї. У квітні 1879 р. він вийшов у відставку. Ставало дедалі гірше, йому дуже хотілося побачити Батьківщину. Дочекався, поки призначили пенсію, і повернувся з сім’єю в Україну — спершу до Борисполі, а восени 1879 р. до Києва, де і прожив, спаралізований, до 26 січня 1884 р. Помер у 45 років, залишивши дружину з чотирма малими дітьми.

«Смотря на умственный и нравственный облик Павла Платоновича Чубинского,— писав О.Ф.Кістяківський,— обозревая его деятельность на разных поприщах и в разных положеннях, нельзя не признать того, что покойный одарён отличными дарованиями, замечательною энергиею и неусыпным трудолюбцем… Его исследования останутся ценным и неиссякаемым источником, из которого будет черпать наука будущих поколений». *(10)

*(10) Киев. старина. 1884. № 5. С. 347.

Софія Федорівна Русова залишила у своїх спогадах такий словесний портрет Павла Платоновича Чубинського тих років : «Переді мною могутня постать Павла Чубинського… Високий, чорнявий, з чорними очима, високим чолом, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами —тип організатора, який добре знає те, що організовує, вміє керувати людьми і провадить свою справу через усі перешкоди».

До сказаного сучасниками додати щось яскравіше важко. Земля України народила чимало велетнів духу. Одним із них був Павло Платонович Чубинський.

Праці :

1. Чубинский П.П. Несколько слов об обычае и о значении сказок, пословиц и песен для криминалиста // Черниг. листок. 1861. № 8 ;

2. Чубинский П.П. История Бориспольской школы // Основа. 1861. № 3 ;

3. Чубинский П.П. Из с. Твердохлибов Кременчуцкого уезда // Основа. 1862. № 1 ;

4. Чубинский П.П. Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей // Основа. 1862. № 4 ;

5. Чубинский П.П. Программа для изучения народних юридических обычаев в Малороссии // Киев. губерн. ведомости. 1862. № 38 ;

6. Чубинский П.П. Программа этнографии // Архангел. губерн. ведомости. 1864. № 21–24 ;

7. Чубинский П.П. Учебно-ремесленное училище в Елецком селении // Архангел. губерн. ведомости. 1867. № 40 ;

8. Чубинский П.П. Один из неведомых распространителей грамотности в народе // Архангел. губерн. ведомости. 1867. № 52 ;

9. Чубинский П.П. О состоянии архангельской библиотеки // Архангел. губерн. ведомости. 1868. № 18 ;

10. Чубинский П.П. Несколько слов о положении народного образования // Архангел. губерн. ведомости. 1868. № 28–29 ;

11. Чубинский П.П. Состояние училищ, подведомственных министерству путей сообщения. СПб., 1878.

Версія для друку