Драгоманов Михайло Петрович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 376 – 384.

Драгоманов

Михайло Петрович

(1841–1895) 

Видатний історик,

громадський діяч,

просвітитель, публіцист

         Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. в місті Гадячі, що на Полтавщині, у родині дрібномаєтних дворян, які походили з козацької старшини. Батько, Петро Якимович, замолоду служив правником у військовому відомстві, був широко освіченою людиною. Не знайшовши «собі місця у канцелярсько-дворянському устрої повітового життя, присвятив себе родині і допомозі різному мілкому люду». *(1)

*(1)  Драгоманов М.П.   Автобиографические заметки // Літ.-публіцист. праці: В 2 т. К., 1970. Т. 1. С. 39.

Саме під вільнодумним і різнобічним впливом батька та родини відбувалося духовне становлення Михайла Драгоманова і його сестри Ольги (у майбутньому — відомої письменниці Олени Пчілки, матері славетної Лесі Українки).

         У 1849 р. Михайло Драгоманов вступив до Гадяцького повітового училища, де захопився історією античного світу, географією, мовами, а також мав успіхи у вивченні математичних дисциплін. Через 5 років продовжив навчання в Полтавській гімназії. До його улюблених предметів належали : латина, римська і нова історії. У цей час юнак самотужки вивчав історичні праці М.Карамзіна, Ф.Шлоссера, В.Прескотта, зачитувався журналами «Современник», «Отечественные записки».

         Згодом, у статті «Два учителі (Спомини)» (1894 р.) Михайло Драгоманов з глибокою вдячністю згадує в своїх талановитих учителів —історика О.Строніна й латиниста К.Полевича, високо поціновуючи їхній внесок у виховання кількох поколінь полтавського юнацтва, прагнення пробуджувати в учнів інтерес до знань, педагогічний ентузіазм і вміння «так гуманно, так тепло жити з учнями і піднімати їх інтелект і мораль».

         Навчання в гімназії ледь не скінчилося для юного Михайла Драгоманова «с тем, чтобы впредь никуда не принимать». Приводом стало його заступництво за несправедливо покараного товариша. Знадобилося втручання О.Строніна, на прохання якого тодішній попечитель Київського учбового округу відомий учений-хірург і педагог М.І.Пирогов дозволив юнакові скласти іспити екстерном і все-таки одержати атестат про закінчення гімназії, що надавав право продовжувати навчання.

         Восени 1859 р. Михайло Драгоманов вступив на історико-філософський факультет Київського університету Св. Володимира, де почав здобувати не лише історичну та загальну, а ще й політичну освіту. З групою демократично налаштованих студентів-першокурсників він виступив з ініціативою відкрити недільну школу для «мальчиков здешнего ремесленного класса… желая доставить им средства к первоначальному образованию». З дозволу попечителя М.І.Пирогова у вересні 1859 р. було відкрито першу в Києві (і в Російській імперії) так звану Подільську чоловічу недільну школу. *(2)

*(2)  Драгоманов М.П.   Народні школи на Україні серед життя й письменства в Росії. Женева, 1877. С. 10, 19.

На глибоке переконання Михайла Драгоманова та його однодумців, діяльність народних шкіл мала сприяти  повсюдному поширенню елементарної освіти серед народу, бути засобом політичного просвітительства, щоб «розчинити очі мужицьким громадам і зробити їх такими, щоб сміли і здоліли встати за себе». *(3)

*(3)  Драгоманов М.П.   Народні школи на Україні серед життя й письменства в Росії. Женева, 1877. С. 20.

Організатори й викладачі перших недільних шкіл прагнули послужити народові й «чим-небудь, як-небудь і якнайскоріше заплатити мужикові за те, що вигодувались і вивчились на його кошт».

         Недільні школи не лише набули великої популярності на теренах імперії, а й дедалі частіше ставали центрами поширення національних ідей, збудження суспільної свідомості. Спеціальна урядова комісія атестувала їхню діяльність як таку, що породжує «політичний нігілізм» і вільнодумство, через що царським указом від 10 липня 1862 р. недільні школи були заборонені. З цього приводу майбутній просвітитель у автобіографічних споминах зазначив, що царизм дав «новый толчок революционному настроению молодёжи, особенно в столицах». *(4)

*(4)  Драгоманов М.П.   Автобиографические заметки // Літ.-публіцист. праці: В 2 т. К., 1970. Т. 1. С. 41.

         Трохи згодом, замість заборонених недільних шкіл, наприкінці 1862 р. в Києві було створено Тимчасову педагогічну школу для підготовки сільських учителів з метою протистояння полонізації населення Правобережної України. Серед шести студентів, які погодилися безкоштовно вести навчальні курси, був і Михайло Драгоманов. Спочатку проводилися заняття українською мовою, пізніше — загальнодержавною (російською), а потім —церковнослов’янською. У цей період молодий педагог ще й упорядковує спеціальний підручник для впровадження мовного переходу—«Читальника», складаючи розділ з географії. Невдовзі через звинувачення в «нігілізмі» й поширенні ідей «українського сепаратизму» школу було закрито, а Михайла Драгоманова, як одного з найактивніших її діячів, узято під пильний нагляд поліції, що не припинявся вже ніколи.

         Глибока ерудиція і відмінні успіхи в навчанні давали можливість випускникові університету Михайлові Драгоманову залишитися в 1863 р. при кафедрі загальної історії. Але певні матеріальні труднощі й сімейні зобов’язання (необхідність опікуватися сестрою і братом після смерті батька) змусили його стати вчителем географії Другої київської гімназії. Він також безплатно викладав у пансіоні, де навчалася його сестра, за умови її утримання. Проте Михайло Драгоманов не полишав і наукових досліджень. Його пробні лекції з історії стародавнього Риму, як оригінальні праці, були опубліковані в 1864–1865 рр. в «Киевских университетских известиях». А лекція «Імператор Тиберій», виголошена на право викладання (як своєрідне публічне підтвердження високої кваліфікації лектора та його викладацьких умінь), дала змогу Михайлові Драгоманову читати в університеті курс стародавньої історії Сходу, Греції і Риму. Він блискуче захистив магістерську дисертацію на тему «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит» і в тому ж році обійняв посаду приват-доцента з наданням права наукового відрядження за кордон за рахунок університету. Скориставшись такою можливістю, майже 3 роки (1870–1873 рр.) молодий учений працював у бібліотеках Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, слухав лекції провідних професорів у відомих європейських університетах — у Гейдельберзі, Празі, Берліні, Відні.

         Після повернення з-за кордону Михайло Драгоманов з головою поринув у суспільно-просвітницьку роботу, одночасно викладаючи історію в Київському університеті. На початку 70-х років ХІХ ст. у Києві виокремилося культурологічне національно спрямоване громадське обєднання Стара Громада, діяльність якого була логічним продовженням діяльності започаткованої ще не межі 50–60-х років у Києві першої в Україні Громади. Стара Громада була утворена В.Антоновичем за підтримки М.Драгоманова, О.Русова, С.Подолинського, щоб відрізнити її від Молодої Громади, до якої входило переважно студентство. Громадівців гуртували ідея народолюбства, співчуття знедоленим селянським масам, а також прагнення працювати задля поліпшення становища українців.

         Як активний член цього угруповання, Михайло Драгоманов, пліч-о-пліч з П.Чубинським, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Старицьким, М.Лисенком, зосередив свої наукові інтереси на вирішенні національно-культурних завдань, на розробці підходів до видання популярної літератури для народу — своєрідної енциклопедії для масового читача. На сторінках видань «Правда», «Киевский телеграф», «Вестник Европы, «Московские ведомости», «Киевлянин», «Санкт-Петербургские ведомости» він захищає українську культуру від російських і польських шовіністів, критикує відірваність діяльності просвітницьких товариств від потреб народу, виступає за впровадження жіночої освіти. Дорікаючи урядовцям за невиконані обіцянки щодо створення жіночих університетів, Михайло Драгоманов гостро критикує тогочасну освітню політику з цього питання, оскільки вбачає в організації жіночої освіти шляхи до демократизації суспільного життя.

         Така публічна й активно-критична політична позиція вченого, а також наклепи й доноси «доброзичливців» про його «сепаратистські й соціалістичні» настрої, які надходили міністрові освіти Д.Толстому, призвели до звільнення Михайла Петровича Драгоманова у вересні 1875 р. з університету і взяття його під ще суворіший нагляд поліції з перспективою висилки у віддалені губернії. Тому на початку 1876 р. він приймає рішення розпочати свою діяльність за кордоном — в Австрії. Від Старої Громади дістає офіційне доручення розгорнути там випуск часопису й налагодити справу видання літератури українською мовою, що набуло важливого значення після царського Емського указу (1876 р.), який зовсім забороняв українське друковане слово на теренах імперії.

         У 1877 р. віденська жандармерія відмовила Михайлові Петровичу Драгоманову у праві постійного проживання в Австрії, і він змушений був виїхати до нейтральної Швейцарії, ставши «законним» політичним емігрантом. Таким чином, за кордоном, Михайло Петрович Драгоманов разом з С.Подолинським і М.Павликом започатковує випуск альманаху «Громада» (1878–1880 рр., 5 книжок), згодом — безцензурного журналу під такою ж назвою. В умовах заборони царатом будь-якого прояву культурної самостійності українців, Михайло Петрович Драгоманов фактично створює українську позацензурну пресу. Його місію повноважного представника свого народу за кордоном можна порівняти з аналогічною місією О.Герцена, який так багато зробив для розвитку демократії в Росії.

         У 1889 р. Михайла Петровича Драгоманова, як ученого з європейським ім’ям і як палкого прихильника болгарського визвольного руху, запрошують до Софії, до новоствореного Вищого училища (в майбутньому — Софійський університет) для викладання курсу загальної історії. Незважаючи на хворобу, вчений не лише читає лекції, а й вивчає болгарський фольклор, активно листується зі своїми українськими кореспондентами, пише нові науково-публіцистичні праці : «Листи на Наддніпрянську Україну» (1892–1894 рр.), де полемізує з Б.Грінченком та його прихильником з приводу перспектив розвитку української літератури, її зв’язків з російською літературою, намагається окреслити програму національного розвитку. На противагу своєму ідейному опонентові, Михайло Петрович Драгоманов обстоює керівну тезу, висловлену ще в студіях з римської історії (1863 р.) про «космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці».

         Визнаючи безперечну важливість народної мови як «способу морального зв’язку між людьми», необхідність національної автономії, Михайло Петрович Драгоманов був проти того, щоб «шукати провідних думок для громадської праці,— культурної, політичної і соціальної,— в почуттях і інтересах національних, бо інакше б ми, радикали, заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських». Отже, Михайло Петрович Драгоманов відкидав не національну ідею, а націоналізм, що протиставлявся загальнолюдським цінностям і пропагував ненависть до інших національностей.

         У грудні 1894 р. у Львові відзначали 30-річний ювілей громадської і літературно-наукової діяльності Михайла Петровича Драгоманова. Це стало широким публічним визнанням заслуг українського вченого і суспільного діяча, його внеску в український і всеслов’янський культурний процес.

         Через півроку, 20 червня 1895 р. Михайло Петрович Драгоманов раптово помер від серцевого нападу.

         Звертаючись до освітньої, просвітницької праці, що посіла вагоме місце в житті вченого, необхідно виокремити його прагнення впливати на підвищення інтелектуального рівня й піднесення національної самосвідомості народу шляхом поширення знань і освіти. Ці задуми значною мірою були реалізовані в процесі соціально-політичної діяльності, зорієнтованої на пробудження громадської думки до національного самовизначення.

         Вже у своїх ранніх наукових працях Михайло Петрович Драгоманов виявив себе глибоким, неупередженим дослідником, оригінальним ученим, для якого наукова об’єктивність і мужність були моральним і професійним кредо. Він відкрито посилався в дисертації на авторитет М.Чернишевського, який був тоді політичним в’язнем і офіційно проголошений ворогом царизму. Такими ж принципами керувався й у своїй просвітницько-публіцистичній діяльності, яку розпочав ще в 1866 р. на сторінках газети «Санкт-Петербургские ведомости». Саме в цьому періодичному виданні молодий учений започаткував полеміку про характер тогочасних народних шкіл («Земство и местный элемент в обучении»), про введення в народних школах України рідної мови («О педагогическом значении малорусского языка»). Його думки про необхідність починати елементарну освіту зрозумілою дітям материнською мовою в часи Валуєвського циркуляру (1863 р.), яким українській мові було відмовлено в існуванні, були єретичними й розцінювались офіційними колами як політично небезпечні, тому за Михайлом Петровичем Драгомановим закріпилася репутація неблагонадійного «українофіла-сепаратиста». Але така реакція офіційних кіл лише поглибила його інтерес до дослідження педагогічних і національних проблем.

         В важливому для розуміння педагогічних поглядів документально-публіцистичному нарисі Михайла Петровича Драгоманова «Народні школи України серед життя і письменства в Росії» (1877 р.), де він зібрав і конкретизував свої думки про навчання, виховання та просвіту народу, які раніше висловлював у різних наукових і публіцистичних творах. Насамперед Михайло Петрович Драгоманов наголошує : «Таке велике горе народнє, як брак доброї і своєї національної школи», є причиною народної «темноти», і це горе можна було применшити, якби народ «був хоч просто письменний, не кажучи вже добре освічений наукою. О ! Коли б він був добре освічений наукою ! Тоді б двох днів не продержались усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту на панів, купців, царів !». Пов’язуючи питання освіти із суспільно-політичною проблематикою, вчений на широкій джерельній базі доказово показує, як реакційна царська влада планомірно знищувала українську народну школу — основу суспільства. За часів кріпацтва годі було й думати про освіту простолюду, а за царя Миколи І уряд не раз видавав укази про те, що навіть міщани здобувають «неприличное их званию образование». Про необхідність освіти для мужика в Росії заговорили вголос тільки тоді, коли постало питання про селянську волю. Але з відміною кріпацтва панівні кола не поспішали «просвіщати» простий люд : «Хто ж буде за плугом ходити, як усі мужики за книжки сядуть ?».

         Михайло Петрович Драгоманов наводить красномовний статистичний приклад : у 1876 р. з 559 361 193 руб. усього «розходу» по імперії на «мужичі школи пішло усього 3 980 089 руб., тоді як на панські та попівські по всіх міністерствах пішло більш як 32 мільйонів рублів». Відомі й такі панські школи, зазначає вчений, яким скарбниця виділяє понад 1 000 руб. за рік на кожного панича, в середньому кожен панич у школі «коштує» на рік 867 руб., тоді як на кожну мужичу дитину в школі скарбниця виділяє на рік лише 4 копійки.

         На думку автора, зрушення в освітній справі почалися тоді, коли до неї долучилися передова частина інтелігенції : «Перше важливе діло для мужичої освіти, яке зробилося при новому цареві Олександрові ІІ, пішло знизу, а не згори — з молодёжі, та ще з провінції, а не столиці. То були недільні школи… у Києві, на Подолі». Далі Михайло Петрович, як співучасник подій, детально описав справу започаткування перших недільних шкіл, визнаючи, що створювалися вони спершу з метою організації політичної пропаганди серед простолюду. Але коли молоді вчителі побачили своїх учнів, то зрозуміли, що з дітьми 13–14 років ще не можна вести мову про політику, яка вимагає вже сформованого світогляду, певного життєвого досвіду, тому мета функціонування недільних шкіл підпорядковувалася тільки освітнім потребам.

         Михайло Петрович Драгоманов вважав, що справа створення мережі початкових навчальних закладів для простого люду могла б мати розвиток і продовження : «З цього діла могло вийти щось зовсім серйозне». Але уряд побачив у поширенні освіти для народу загрозу державному устрою і зробив усе, аби покласти край недільним школам. Спочатку було звужено коло наук, які там викладалися, «щоб було не ширше церковноприходських шкіл», а потім причепилися до петербурзьких шкіл, у яких нібито учням давали читати прокламації, і школи «тимчасово» закрили, щоб уже більше й не поновити їхньої роботи. Але недільні школи, як писав Михайло Петрович Драгоманов, усе ж таки змусили широку громадськість говорити про «мужичу» освіту. І роблячи вигляд, що клопочуться освітньою справою, гірко іронізував він, офіційні особи вирішили передати ці школи до рук тих, хто був «ліпшою підпорою трону»,— попів, які, на думку Михайла Петровича, «просто зайвий раз візьмуть з мужика гроші, а шкіл ніяких не заведуть… так щоб на ділі не було в мужика школи, щоб він зовсім нічому не навчився».

         Михайло Петрович Драгоманов називав жменьку панів і чиновників, які стояли над мужиком, зграєю злодіїв, котрі дурять не лише народ, а й свого царя ; у них немає нічого святого й дорогого на світі, крім власної кишені та кар’єри. Мабуть через те, зауважив діяч, «уся історія шкіл в Росії за останні 100 років є ні що інше, як бійка уряду з наукою і освітою, та видумки, як би не дати людям вчитися, особливо мужикові, не дати вчитись навіть простої азбуки». Тому він закликає українських патріотів, членів Громад працювати над тим, щоб дати народові справжню правдиву школу для дітей і наукові книжки для дорослих : «… а громадівцям українським зовсім не можна сказати, що й без нас хто-небудь зробить що-небудь для мужика українського, хоч простий буквар, котрий в другому місті зробить хто-небудь з-за одних грошей. І на Україні тілько щирий прихильник мужицький може взятись за такий букварь. У нас, коли мужицькі громадівці не зроблять наукових книг для мужиків, то і ніхто не зробить. …а щоб зложити такі книжки, і далі, щоб зложивши їх, провести між народ, візьмемось за школу, заведемо школи по всіх уграх, де можна тільки нам пролізти».

         Вірячи в те, що тільки нове, не «задурене» покоління, виховане на «не попсованій науці» буде здатне змінити життя на краще, просвітитель закликав представників демократичних сил активно долучатися до освітньої праці. Сповідуючи, як і К.Ушинський, принцип народності в освіті та вихованні, він обстоював положення : школа повинна виховувати дітей у дусі свого народу, ознайомлювати вихованців з його характером, традиціями, ідеалами. А найкраще цього можна досягти завдяки вивченню рідної мови та літератури, яким Михайло Петрович Драгоманов відводив роль основних предметів у народній школі. Він твердо вірив, що мова — це споконвічне знамено нації, безцінний скарб народу, який не можуть відібрати ні закони, ні циркуляри, тому й розпочав боротьбу за визнання окремішності української мови й повернення її до шкіл на правах національної, а не діалекту. Щоб досягти в цій справі успіху, необхідно було створювати, видавати й поширювати наукові книжки. Вчений і практично, і теоретично обґрунтував необхідність складання «учебных и читальных книг, приспособленных к украинскому народу», наголошуючи, що навчання треба починати народною мовою.

         Цієї теми Михайло Петрович Драгоманов торкався ще в більш ранніх статтях «О малороссийских азбуках» (1862 р.), «О педагогическом значении малорусскаго языка» (1866 р.), «Народные наречия и местный элемент в обучении» (1874 р.). В статті 1866 р. «О педагогическом значении малорусскаго языка» він писав про будову української читанки, яка мала б відповідати принципові «од близького до далекого», тобто щоб читання починалося «краткими фразами на радномЪ языке — пословицами, которыя бы представляли и бытовое, и моральное содержаніе ; в параллель идутЪ такія же фразы и пословицы и великорусскія, которыя по оборотам языка и содержанію имеютЪ общее значеніе ; затемЪ переходятЪ кЪ чтенію короткихЪ и лёгкихЪ рассказов на радномЪ языке вЪ роде песенЪ, анекдотовЪ и сказокЪ, тоже вибранныхЪ такЪ, чтобы они были поучительны и по содержанію ; после этого можно приступить кЪ чтенію статей и на литературномЪ языке, возможно лёгкихЪ по простоте  языка и возможно более общихЪ по содержанію ; затемЪ идётЪ чтеніе бытовыхЪ отрывковЪ изЪ малорусской искусственной поэзіи (Шевченко, ВовчокЪ), более трудныя статьи на литературномЪ русскомЪ языке и наконецЪ хоть и бытовыя великорусскія произведенія вЪ роде Кольцова». *(5)

*(5)  Драгоманов М.П.   Народні школи на Україні серед життя й письменства в Росії. Женева, 1877. С. 49.

         На основі аналізу стану початкового навчання в Західній Європі у статті «Народные наречия и местный элемент в обучении» (1874 р.) Михайло Петрович Драгоманов порушує питання якнайширшого запровадження в методику початкового навчання «местных читальников для народных школ» на теренах Російської імперії, як того вимагали педагоги розвинутих країн. Аналізуючи вимоги педагогів Віленського і Київського учбових округів про введення місцевого елементу й мови в навчання, розглядаючи теоретичні розвідки і практичні спроби К.Ушинського, В.Водолазова, присвячені розв’язанню цієї проблеми, Михайло Петрович Драгоманов не лише прагне викликати інтерес до неї потенційних читачів, а й закликає суспільно-педагогічні кола до конкретних дій з «локалізации пріёмовЪ обученія и образованія, как это делается в настоящее время на Западе».

         Продовженням обгрунтування вимоги поширення рідномовного навчання стала і стаття «Антракт з історії українофільства (1863–1872)» (1876 р.), де вчений пише, що «лучші російські педагоги : Ушинський, Венцель, Водовозов, з котрих перший і послідній зробили найлучші в Росії читанки для народних шкіл, висказали, що учити усі краї Росії по одних книгах і читанках не можна і що бодай хоч у самому елементарному знанню треба починати з народних, крайових мов».

         У своїх публіцистичних виступах Михайло Петрович Драгоманов неодноразово порушував проблеми вчительства, не лише виступаючи з приводу питань підготовки вчителя, а й переймаючись тогочасним принизливим становищем педагогічних працівників, особливо сільських, які, на його думку, були «кинуті без помочі, без ради освічених людей, без бібліотеки». Над ними збиткувалися і поліція, і пани, і попи, і інспектори. На глибоке переконання вченого, чесного й майстерного вчителя боялися «спасителі» порядку, його переслідували і цькували, страхаючись, що «заведе “нові порядки” попереду в школі, виготовить там з дітей нову, не задурену породу людей і дасть з себе зразок нового чоловіка». Саме таку вчительську діяльність високо цінував Михайло Петрович Драгоманов, вважав її ділом «трудним і сміливим». Він з обуренням писав про переслідування вчителів лише за саму прихильність до української мови, за любов до його фольклору та його поширення.

         Своїми статтями Михайло Петрович Драгоманов прагнув пробуджувати самосвідомість учителів, пояснюючи й підкреслюючи важливість для суспільства їхньої скромної діяльності ; доводив, що учителя в школі не можна замінити жодними книжками та підручниками, якимись новими методами навчання, бо, крім знань, він віддає дітям частину власної душі. Вчителі мають добре усвідомлювати мету своєї педагогічної роботи —виховання нової людини, якій були б притаманні демократичність і гуманістичність світогляду, непідробний патріотизм, високий рівень національної свідомості в поєднанні з толерантним ставленням до всіх людей. У нарисі «Народні школи на Україні…» учений писав про соціальну спрямованість праці вчителя, про його призначення служити народові : «…учитель перш усього мусить бути проводником науки і пошани до народу українського». На думку Михайла Петровича Драгоманова, при підготовці вчителів слід насамперед дбати про засвоєння ними нових принципів педагогіки, для чого необхідне знання іноземних мов. Мріючи про прискорення культурного розвитку українського народу, про становлення українського письменства й науки, Михайло Петрович Драгоманов наголошував на важливості вивчення в школах і російської, і іноземних мов : «Найскорше пішло б те оновлення, якби наша письменська громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою. Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх лінується вчитися мовам європейським, то для користі самого українського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, мусить вона шукати в російському письменстві». *(6)

*(6)  Драгоманов М.П.   Чудацькі думки про українську національну справу // Вибране. К., 1991. С. 494.

         У підходах до аналізу суспільних процесів і розвитку освіти вчений сповідував відданість принципам об’єктивності та історизму. Значення педагогічної діяльності він вбачав у правильному визначенні світової еволюції педагогічної думки й виступав за «європеїзацію» української науки.

         Високо оцінюючи роль етнографії і фольклористики в розвитку національної свідомості як важливих складників етнопедагогіка, Михайло Петрович Драгоманов зробив вагомий внесок в українознавство своїми збірками «Исторические песни малорусского народа, с объяснениями Вл. Антоновича и М.Драгоманова» (1877 р.), «Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст.» (1881 р.), «Нові українські пісні про громадські справи» (1883 р.). Збірки 1877 та 1883 років були надруковані в Женеві, де вчений перебував у політичній еміграції. Ще тоді він наполягав на необхідності ознайомлення молоді з історією і культурою свого народу, з його віковічними традиціями й творчістю, однак тлумачення ним ідеї народності не містить закликів до національної обмеженості. Михайло Петрович Драгоманов підтримував в основному педагогічні погляди К.Ушинського та В.Водовозова, зокрема стосовно принципу народності, але не поділяв думки про доцільність впровадження для початкового навчання, наприклад, читанки К.Ушинського «Родное слово» та «Родной мир» В.Попова в Україні : «”Рідна мова”, ”Рідний світ”— добрі слова ! Та кому рідні ? Московцям чи українцям ? Що одному рідне, другому чуже !». *(7)

*(7) Драгоманов М.П.   Народні школи на Україні серед життя й письменства в Росії. Женева, 1877. С. 39.

         Він пропонував переробити й доповнити «Родное слово» відповідно до потреб українських школярів, збагативши книжку українськими піснями, казками, приказками, повістями, віршами.

         Торкаючись питання змісту навчання, просвітитель основним вважав забезпечення його науковості, послідовності і практичної доцільності. У своїх численних історичних розвідках Михайло Петрович Драгоманов зосереджував увагу читачів на необхідності розвитку вільної думки індивіда, підкреслюючи одвічне прагнення людини до пізнання істини, застерігаючи від сліпої віри в догми. Він наголошував на тому, що пізнавальна діяльність є основою розвитку науки : «…як ми показували на примірі дитини, проба, тобто початок праці головою, науки лежить у природі людській, і ніякими намовами проти неї її не виб’єш з людей. А далі проба, наука хоч не зразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді і горе, та лишень пробою та взаємною наукою люди доходять до правди». *(8)

*(8) Драгоманов М.П.   Оповідання про заздрісних богів // Хлібороб. 1894. Передрук : Вінніпег, Ман. 3-тє вид. 1901. С. 26.

         Педагогічні погляди Михайла Петровича Драгоманова вирізнялися демократизмом і гуманізмом, були сповнені духом народності й патріотизму, але не хибували вузьконаціональним спрямуванням. Людина з широким світоглядом і ерудицією, Михайло Петрович на чільне місце висував загальнолюдські цінності та ідеали, проголошуючи війну «всім релігійним, національним, політичним і соціальним ідеям, котрі не годяться з універсальним суспільним і науковим поступом».

         В останні роки аналізові творчої спадщини Михайла Петровича Драгоманова було присвячено чимало досліджень : періодично відбуваються драгомановські конференції-читання. Педагогічну складову його наукового доробку дослідила Л.А.Климчик у кандидатській дисертації «Педагогічні погляди М.П.Драгоманова» (1995 р.).

Праці :

1.  Драгоманов М.П.    Народные наречия и местный элемент в обучении // Вестник Европы. 1874. № 8 ;

2.   Драгоманов М.   Антракт з історії українофільства (1863–1872) // Правда. 1876. № 12–15. Передрук : Вибране. К., 1991 ;

3.  Драгоманов М.П.   Народні школи на Україні серед життя й письменства в Росії. Женева, 1877;   

4.  Драгоманов М.   Чудацькі думки про українську національну справу // Народ. 1891. № 7 ; 9 ; 11 ; 13–14. Передрук : Вибране. К., 1991 ; 

5.  Драгоманов М.П.   Оповідання про заздрісних богів // Хлібороб. 1894. Передрук : Вінніпег, Ман. 3-тє вид. 1901 ;

6.  Драгоманов М.П.   Листи на Наддніпрянську Україну (1892–1894) // Б.Грінченко — М.Драгоманов : Діалоги про українську національну справу. К., 1994. Вип. 1 ;

7.  Драгоманов М.П.   Літературно-публіцистичні праці : В 2 т. К., 1970. Т. 1 ;

8.  Драгоманов М.П.   Вибране. К., 1991.