Гнилосиров Василь Степанович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 385 – 393.

Гнилосиров

Василь Степанович

(1836–1900)  

Педагог, публіцист, просвітник

         Василь Степанович Гнилосиров народився 9 березня 1836 р. Пологи відбулися таємно на хуторі Гавришівці Кобеляцького повіту, оскільки новонароджений хлопчик був позашлюбною дитиною гусарського полковника у відставці Антона Григоровича Гавриша та панянки з українського дворянського роду Наталії Яківни Ґанджі. Щоб «прикрити гріх», на світанку 22 березня дитину замотали в ганчір’я, поклали в дерев’яний ящик і батько відвіз цю ношу на межу сусідньої Катеринославської губернії, де підкинув у бездітну сім’ю управителя поміщицького маєтку С.А.Гнилосирова. Гнилосирови всиновили хлопчика, дали своє прізвище і стали для нього справжніми батьками.

         Зростав Василько серед селян, що вплинуло на формування його характеру, світогляду : українські хлібороби були йому близькі і зрозумілі впродовж усього життя. Навчався він у Полтавській гімназії, де був учнем блискучого педагога Олександра Івановича Строніна, який викладав історію. Літературу навчив його любити ще один великий учитель — поет і байкар Левко Іванович Боровиковський.

         До Харківського університету Василь Гнилосиров вступив у 1857 р. То був час, який характеризувався помітною активізацією визвольних прагнень і змагань української демократично налаштованої інтелігенції, пошуком нових, легальних і нелегальних форм боротьби за громадянські свободи. Навіть за нелегких умов, коли над нею тяжів вантаж недавнього розгрому царською владою Кирило-Мефодіївського братства, українська інтелігенція поволі піднімалася на ноги, жила передчуттям відміни кріпосництва, усвідомлюючи необхідність сміливих дій. Після реформи 1861 р. в Україні дедалі активніше розгортався культурно-просвітницький рух, що сприяло зародженню такого унікального явища, як Громади. Члени цих нелегальних товариств були сповнені прагненням поширювати освіту серед народу, пробуджувати його національну свідомість. Громадівський рух охопив Київ, Одесу, Полтаву, Чернігів, Харків. Членами Громад ставали переважно представники національно спрямованої інтелігенції, студенти, учні гімназій.

         Василя Степановича Гнилосирова швидко захопив вир громадівського життя, він став одним із організаторів і активних членів Харківської громади, що залишила в історії національного руху помітний слід. Тут працювали (пізніше) такі відомі українські діячі, як В.С.Мова, О.О.Потебня, Д.І.Багалій, О.Я.Єфіменко, П.С.Єфіменко, Л.М.Жебуньов, І.С.Нордега.

         Мета діяльності Харківської громади була такою, як і інших Громад. «Найзагальніша й огульна наша мета,— писав В.С.Мова,— така ж, як і в киян, полтавців і всіх українців : розвивати народ на його власних началах, виробляти літературну мову і допомагати складанню самостійної української літератури». *(1)

*(1) Київ. старовина. 1998. № 2. С. 183.

         З-поміж різноманітних турбот громадівців найважливіша — недільні школи.  13 березня 1861 р. Василь Степанович Гнилосиров записав у щоденнику : «Перед вечором я зайшов до Олександра Опанасовича Потебні і просидів у нього десь до 11-ї вечора… Розмірковували про недільні школи».   

         Першу недільну школу харківські громадівці створили наприкінці 1860 р. Тут Василь Степанович Гнилосиров і його однодумці працювали на громадських засадах і розпорядниками, і вчителями, і вихователями. Незабаром відкрили ще одну недільну школу, про яку Василь Степанович писав у листі до Т.Г.Шевченка : «Хлопці, пориваючись наввипередки, навчають письма вже в другій Празниковій школі». *(2)

*(2) Цит. за : Житецький І.   Шевченко і харківська молодь // Україна. 1925. № 1–2. С. 144.

         До кінця року в Харкові зусиллями громадівців діяло вже 4 недільні школи. Завдяки ініціативі Громади відкривалися недільні школи й у повітових центрах Харківської губернії — у Лебедині, Сумах, Старобільську, Охтирці.

         Для координації діяльності всіх недільних шкіл громадівці створили педагогічну раду, до якої увійшов і Василь Степанович Гнилосиров. Одним з основних питань, дебатованих на її засіданнях, було викладання в цих школах українською мовою, нестача підручників, написаних рідною мовою. Надаючи цьому питанню особливої ваги, педагогічна рада прийняла рішення звернутися з порадою до Т.Г.Шевченка, що й доручили зробити Василю Степановичу Гнилосирову. Він писав великому поетові : «Щиро поважний пане й добродію, Тарас Григорович ! Хто до кого, а ми до Вас, коханий пане, шануючи Ваше письменство і розум, кидаємось прохати поради в такім новім ділі, як діло введення нашого язика в тутешніх школах, в науку городянам нашого міста, поки що». Від імені громадівців дописувач підкреслював : вони добре розуміють, що навчання українською мовою йтиме успішно, коли буде достатньо підручників. Тому просять : «Коли маєте що лишнє з наських українських книжок, а надто й свої поетичні творення, то будьте ласкаві, надішліть, чим можна буде».

         Великий Кобзар відгукнувся на прохання громадівців і надіслав харківським недільним школам 3 000 примірників свого «Букваря». Це був неоціненний подарунок. Василь Степанович Гнилосиров пізніше згадував, що вчителі недільних шкіл були «сильно вдохновлены и обрадованы таким подарком Тараса Григоровича… и с сердечным умилением отнеслись к этому подарку». Кожна школа хотіла мати цей підручник. Тому «с педагогической точностью распределялся Южнорусский букварь по всем воскресным школам».

         Великі надії покладали харківські громадівці на Т.Г.Шевченка як на духовного батька й наставника у справі піднесення українського руху. Василь Степанович писав йому від імені товаришів : «Будьте невсипущі, як колись, і щедрі на почин — орудуйте нами, як знайдете кращим». *(3)

*(3)  Україна. 1925. № 1–2. С. 144–145.

         Та незабаром страшна звістка приголомшила харківську молодь, як і всю Україну. Василь Степанович Гнилосиров записав у щоденнику : «27 февраля 1861 р. в 2 часа пополудні одержано в Харкові телефонографну депешу про смерть Шевченка». Ця трагедія ще більше згуртувала громадівців навколо справи просвітництва. На сторінках свого щоденника Василь Степанович занотував програму культурно-просвітницьких справ, складену ними на зібранні 1 березня 1861 р. : відкрити громадську підписку на користь родини покійного поета, влаштувати музично-літературний вечір, закупити видання «Букваря южнорусского», налагодити зв’язки з Громадами Петербурга, Катеринослава, Чернігова та інших міст України.

         Громадівці послідовно виконували цю програму. Передусім організували Шевченківський вечір. Своїми враженнями про цю подію поділився з друзями петербурзький філолог П.О.Лавровський, який писав О.М.Бородянському 9 травня 1861 р. : «З приводу смерті Шевченка затягли й мене на літературний вечір. А втім, я не шкодую : все ж таки сто два чоловіки зайвих довідались про слов’ян, про стан яких прочитав кілька сторінок… Товариство було чимале, а цього досить й при тій упевненості, що хоч не багато чим і не в багатьох, все-таки знання про слов’янство просунулося вперед». *(4)

*(4)  Цит. за : Франчук В.Ю.   Олександр Опанасович Потебня. К., 1985. С. 36.

         Згідно з програмою було вирішено закупити 6 000 примірників «Букваря южнорусского» Т.Г.Шевченка з тим, щоб розповсюдити їх по церковно-парафіяльних школах з сприяння Київського митрополита Арсенія. Але Арсеній відмовив. «Арсеній,— писав Василь Степанович Гнилосиров,—каже, що южнорусский язик єсть наречіє господарюючого московського, так по сій причині вони й не стали приймать українських книжок».

         Відчуваючи брак українських підручників, громадівці самі бралися за їх написання. Так, у 1861 р. Олександр Опанасович Потебня спеціально для недільних шкіл уклав буквар, якого, проте, не було тоді надруковано, хоча на нього написав позитивну рецензію професор Харківського університету М.І.Зернін. У цій рецензії зазначалося : «Нахожу весьма полезным и сообразным с целью».

         Василь Степанович Гнилосиров писав пізніше, що цей буквар зі схвальною заміткою професора Зерніна не був своєчасно надрукований з незалежних від автора причин ; то були неспокійні часи, коли навіть багато цінного етнографічного матеріалу пропало навіки.

         У 1865 р. О.О.Потебня подарував єдиний рукопис свого українського букваря Василю Степановичу Гнилосирову. Він зберіг його й у 1898 р. передав до редакції громадівського журналу «Киевская старина», де буквар одразу ж надрукували як додаток до журналу під заголовком «Руководство к обучению грамоте, составленное А.А.Потебней  для малорусских воскресных

школ». До спроб писати підручники вдавався і Василь Степанович.

         Харківська громада підтримувала зв’язки з іншими Громадами, зокрема, Петербурзькою. Так, М.І.Костомаров, член цієї громади, писав у грудні 1862 р. до Василя Степановича Гнилосирова: «Коли маєте случай зібрати що-небудь, пришліть швидше : та треба, щоб хто взяв на себе в кожнім уїзді і продавати книжки між народом. Коли б то грошей більше, тоді б пішло діло, і книжки б надрукували і школи завелись би, і народність наша піднеслась би і вже не пропала. Діло велике : приложіть руки і розум, і серце, всім би наша надія».* (5)

*(5) Україна. 1925. № 3. С. 69.

         Василь Степанович збирав пожертвування на видання українських підручників і передавав їх Миколі Івановичу Костомарову. Він радив Костомарову встановити зв’язки з такими журналами, як «Сын Отечества», «Вестник Юго-Западной и Западной России», «Одесский Вестник», з московськими часописами для надання гласності цій важливій справі, щоб «часописи перепечатували деякі голоси з України і пожертвування, щоб скрізь і письменні люди бачили, що й навіщо воно діється». *(6)

*(6) Україна. 1925. № 3. С. 69–70. 

         Громадівці робили свій конкретний внесок у справу просвіти народу, вдаючись до розповсюдження українських «метеликів». Так називали маленькі науково-популярні книжечки, в яких в легкій і доступній формі розповідалося про різні природні явища, а також вміщувалися короткі оповідання з різної тематики українською мово. «Метелики» друкувалися в Петербурзі П.О.Кулішем у власній друкарні.

         Щирі ентузіасти нерідко, вдягаючись по-простому, їздили крамарями з українськими книжками від села до села, з ярмарку на ярмарок, несли слово просвіти людям, і заразом й самі ознайомлювалися ближче з народним побутом, звичаями, усною народною творчістю. В інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського зберігається між сторінками щоденника Василя Степановича Гнилосирова цікавий документ — «Билет на разрешение торговли разными книгами студенту Василию Гнилосырову», виданий комітетом торгівлі і підписаний міським головою. Зі статті просвітника (під псевдонімом Гавриш) «П’ять день з життя харківського студента (Вічній пам’яті Т.Г.Шевченка)» дізнаємося про одну з таких його подорожей. Маршрути подорожування можна встановити за знайденою (серед паперів  Василя Степановича Гнилосирова) картою Охтирського, Богодухівського, Лебединського, Сумського, Суджанського, Гайворонського та інших повітів.

         Цей напрям діяльності громадівців неодноразово обговорювався на їхніх засіданнях. Так, 13 березня 1861 р. Василь Степанович Гнилосиров записав у щоденнику, що був у О.О.Потебні й що вони «обговорювали проект, поданий Балліним (власник книжкового магазину в Харкові) з метою вивчення народу та поширення грамотності». У проекті йшлося про розповсюдження й продаж літератури серед простолюду.

         Літні вакації Василь Степанович Гнилосиров використовував (разом з друзями) для етнографічних експедицій. У листах і щоденниках Василя Степановича розповідається про подорожування громадівців по Харківщині, Волині та інших місцевостях з метою збирання етнографічного матеріалу. Влітку 1861 р. таку подорож він здійснив разом з П.О.Кулішем.

        В інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського зберігаються етнографічні матеріали, зібрані майбутнім педагогом у ході таких експедицій. Тут можна побачити і програму, згідно з якою збиралися ці матеріали. Вона складена з дотриманням усіх наукових вимог до таких документів. Звертають на себе увагу розділи : «Народна освіта», «Духовне життя народу», «Загальний дух населення», «Малоросійські книжки».

         1861 р.— останній студентський рік для Василя Гнилосирова. Не закінчивши повного курсу історико-філологічного факультету, він склав іспит на звання вчителя. Таке значуще рішення було продиктоване двома обставинами: жертовною готовністю працювати серед народу в ім’я просвітництва і, що не менш важливо, відсутністю надійної матеріальної підтримки. Тож мусив він іти працювати заради хліба насущного.

         Першим місцем його роботи стала повітова школа в Охтирці. Там він набував педагогічного досвіду. Підтвердженням цього слугує лист до А.П.Свидницького, в майбутньому відомого письменника, а на той час колеги, який учителював у Миргородській повітовій школі. Розповідаючи про зустрічі в столиці, Василь Степанович Гнилосиров тут же висловив бажання ознайомитися із суттю застосовуваного приятелем методу викладання мови з метою запровадження його у власній практичній роботі : «Якщо можна, мій голубе, напишіть, в чім сила й що в йому, й до чого, й як. Я теж  працюю тутечки на цій стежці у казенній повітовій школі». *(7)

*(7) Україна. 1924. № 2– 4. С. 93.

         В Охтирці Василь Степанович Гнилосиров учителював упродовж двох років, не полишаючи й культурно-просвітницької діяльності. В одному з листів він оповідав про справи в цій царині : «Ми в Охтирці після Великодніх свят теж скремсали Вечерниці, щоб запомогти трохи недільній школі і зібрали з нащадком 50 карб. грошей… Збіраємось потроху». *(8) 

*(8) Україна. 1924. № 2– 4. С. 94.

         У 1864 р. Василь Степанович Гнилосиров повернувся до Харкова, де викладав в училищі і гімназії російську мову. Тут він працював до 1869 р. У 1870 р. Василь Степанович влаштувався вчителем російської мови в Звенигородське двокласне міське училище (Київська губернія). В 1873 р., уже в званні колезького асесора, отримав місце штатного наглядача такого ж училища в місті Каневі. Окрім російської мови, він викладав ще й історію та географію. За кілька років Василь Степанович Гнилосиров дослужився до ордена святого Станіслава ІІІ ступеня, якою нагородили в 1879 р. У 1890 р. його нагородили орденом святої Анни ІІІ ступеня. В Каневі він залишався вже до кінця життя, вчителював тут протягом 23-х років.

         Сучасники високо оцінювали професійну майстерність і педагогічний хист Василя Степановича Гнилосирова. В.П.Науменко писав про його особливе вміння спілкуватися і «тримати» молоду аудиторію своїми власними педагогічними прийомами. Не було в нього як канцелярської дистанції у стосунках з вихованцями, так і офіційності. Тон завжди простий і дружній. «В малорусской его речи при этих разговорах, которая была его второй натурой, слышался всегда тот юмор, без которого нельзя нарисовать себе фигуру этого почтенного педагога». *(9)

*(9) Киев. старина. 1901. № 1–3. С. 304.   

         Для Василя Степановича Гнилосирова справою душі було зацікавити дітей творчістю Т.Г.Шевченка, спостерігати, як сприймають вони його вірші, що їх хвилює. Приводячи екскурсантів-юнаків на могилу поета, він дуже дохідливо, з урахуванням особливостей аудиторії розповідав про Кобзаря. Збереглося прохання Василя Степановича до попечителя Київського учбового округу дозволити школярам бути присутніми на панахиді за упокій душі поета. Дозволу, звичайно, не отримав.

         З канівських вихованців педагога виросли 2 українських поети : Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадував про свого вчителя Яким Самотній : «Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості і краси. Дякуючи цьому, більшість учнів його ще з школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою…». Багато учнів стали його послідовниками і такими ж подвижниками ідей просвітництва. З ними він не поривав зв’язків, радів їхнім успіхам. «Эта молодёжь,— писав В.П.Науменко,— ищущая на первых порах по выходе из школы нравственной поддержки и помощи в дальнейшем образовании и развитии, всегда находила такую поддержку в лице своего бывшего учителя ; если же кто-либо из этой молодёжи обращал на себя особенное внимание Василия Степановича своими умственными и нравственными качествами, то их учитель долгое время относился к нему с восхищением». *(10)

*(10) Киев. старина. 1901. № 1–3. С. 305.    

         Друзі Василя Степановича Гнилосирова згадували про його особливу сердечність у ставленні до людей і до своїх учнів. «Ещё более сказывалась сердечность его натуры в тех отношениях, которые сохранялись у него с бывшими его питомцами : воспитывая в них с детства ту любовь к родному, которая в течение всей жизни была неразлучна с ним самим, развивая их в этом направлении ещё в школе, Василий Степанович Гнилосыров не разрывал с ними связи и в дальнейшей их жизни, по окончании школы. Лично нам не раз приходилось вести деловые отношения с такими лицами всегда по поручении или рекомендации Василия Степановича ; в рассказах их всегда слышалась та нота особенного почтения к своему учителю, которая не имеет ничего общего с официальностью, а звучит чистой лирикой, опирающейся на началах дружбы людей, разделённых только годами».

         Період життя й діяльності вченого і просвітника в Каневі можна з повним правом назвати шевченківським : одним з основних обов’язків, виконуваних за велінням душі й за дорученням Київської громади, було збереження й догляд за могилою поета. У березні 1861 р. приятель, студент-грек Феоктист Хартахай, котрий був на похороні Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав Василеві Степановичу листок з лаврового вінка, яким уквітчали мертвого поета, та дві нитки з китиці від домовини —срібну і просту. До останнього свого дня Василь Степанович Гнилосиров зберігав їх у власному щоденнику. Нині ці дорогоцінні реліквії є експонатами музею Канівського заповідника, як і документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори : встановлення пам’ятника-хреста, оренда й викуп землі під могилою, спорудження Тарасової світлиці, що започаткувала собою перший у світі народний музей поета. І все це проходило крізь душу скромного канівського учителя. Як же все це відбувалося ?

         …Друзі Т.Г.Шевченка, члени Петербурзької громади вирішили в пам'ять про поета заснувати в Каневі «Тарасову школу». Почали збирати гроші для будівництва. У фондах зберігається підписний лист, у якому першими стоять імена Василя Гнилосирова та його дружини Надії, що внесли найбільшу суму — 5 рублів.

         Задум про школу не вдалося втілити в життя через супротив канівських чиновників, які відмовилися продати під неї 4 десятини землі на Чернечій горі. Але друзі й послідовники Кобзаря побудували там хатину — Тарасову світлицю, яка заклала підвалини музею. Одним із перших експонатів світлиці став «Кобзар» — Василь Степанович віддав власну книжку. Є в музеї і рукопис «Кобзаря», датований 1861 р., що належав також Василю Степановичу. Сюди занесені «крамольні» вірші поета, які не могли бути надруковані на той час.

         Завдячує Шевченківський заповідник просвітникові й заснуванням «Книги для відвідувачів», яка ведеться тут уже понад 100 років. Спершу Василь Степанович Гнилосиров фіксував у своїх записах відомості про відвідувачів місця вічного спочинку великого українського поета, згодом дійшов висновку, що такі записи вони самі можуть залишати у спеціальному журналі. Першим розписався в ньому в 1897 р. український композитор-класик М.В.Лисенко.

         Василь Степанович Гнилосиров разом з братом великого Кобзаря Варфоломеєм Шевченком клопотався про викуп землі під могилою. У 80-ті роки створив рукописну книжку «До історії могили Т.Г.Шевченка». Скорочений її варіант підготував для журналу «Киевская старина», але цензура заборонила друкувати ці матеріали. Тільки через 2 роки після його смерті в цьому журналі з’явилася невеличка замітка про історію могили Т.Г.Шевченка.

         Постать Василя Степановича Гнилосирова, цієї скромної людини в повсякденному житті, залишилася в затінку історії, хоча він був енергійною,  обдарованою і непересічною особистістю. Про нього з повагою говорили сучасники — корифеї української культури : Михайло Старицький, Володимир Науменко, Микола Лисенко. Він був щирим другом видатного мовознавця-філософа Олександра Потебні. А головне, постійно перебирав на себе безліч організаційних клопотів, влаштовував справи Громади. Його публікації, підписані А.Гавриш, лише зрідка з’являлися на сторінках журналів «Основа», «Киевская старина», на шпальтах газети «Заря». Походження псевдоніма кидає світло на сумну історію, з якої розпочалося його життя.

         Літературна спадщина просвітника невелика : окремими виданнями вийшли поема «Закохана» (1893 р.), казка «Царівна-русалка» (1895 р.) а в 1897 р.— збірка оповідань. Сьогодні ці твори вивчають хіба що фахівці. А от його щоденник — то джерело надзвичайно цікавої інформації, прискіпливих спостережень, справжнісіньке дзеркало епохи : 12 великих зошитів, списаних чудовою мовою, дотепно, хоча і дрібним та нерозбірливим почерком. Його упорядкування, розшифрування й видання допомогло б більш широко та правдиво простежити розвиток національного руху в Україні.

         Нелегко жилося талановитому педагогові, активному українському діячеві в провінційному оточенні. Чудовий учитель, якого шанують і люблять учні, який не мав жодної догани по службовій лінії, тим не менше, постійно перебував під наглядом через свою «українофільську» діяльність, особливо через клопоти про могилу Т.Г.Шевченка. Керівництво ледве дочекалося нагоди відправити Василя Степановича Гнилосирова у відставку в 1895 р., ще навіть до його 60-річчя.

         «В день нового года,— писав він до високого чиновника,— я имел несчастье получить роковое предложение Инспектора Народных Училищ Киевской губернии от 29 декабря минувшего года за № 1249, об увольнении меня от службы, которое как громом поразило меня своею неожиданностью». Тільки перспектива голоду й холоду змусила старого вчителя просити високого чиновника залишити його на посаді до серпня, аби дати змогу зорієнтуватися, налагодити подальше життя. Адже служба була єдиним джерелом існування сім’ї Гнилосирових. Як зазначалося в «Атестаті», підписаному попечителем Київського учбового округу М.І.Зерновим 30 вересня 1896 р., Василь Степанович Гнилосиров не мав родового маєтку, завдяки якому він міг би себе матеріально забезпечити. Це був підсумковий документ багаторічної діяльності педагога. Гарантував він йому вільне проживання в усіх містах Російської імперії і скромну пенсію. Василь Степанович залишився доживати віку в Каневі.

         Ще в 1888 р., відповідаючи на докірливе звинувачення давнього друга О.О.Потебні за те, що занедбав свій літературний талант, Василь Степанович Гнилосиров висловив жаль, що так склалося його життя, що він не встиг нічого написати, бо «з’їдала праця за шматок хліба». *(11)

*(11) Цит. за : Франчук В.Ю.   З оточення Олександра Потебні // Київ. старовина. 1993. № 1. С. 16.

         Багато з того, що планував зробити просвітник, розбилося об реальну дійсність. Була в нього мрія : створити своєрідний український дендрарій на Тарасовій горі в усьому розмаїтті, на яке здатна рідна природа. На початку 1880-х років, коли ставили на могилі пам’ятник-хрест, Василь Степанович власноруч накреслив схему посадок (вона зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського) тополь, кущів калини, рож. Але цей план, на жаль, не вдалося здійснити.

         Василь Степанович Гнилосиров тихо пішов з життя 22 жовтня 1900 р. і був похований на Канівському цвинтарі, але його могила не збереглася до наших днів.

         Усе трудове життя педагог присвятив культурно-просвітницькому розвиткові України та поширенню серед молоді ідеї української самосвідомості. «И если следствием такого систематического, хотя, по-видимому, и незаметного, сорокалетнего труда оказалось несколько человек его последователей,— писав В.П.Науменко,— то о нём смело можно сказать, что жизнь им прожита не даром, что у родины смерть отняла доброго её сына, и что все из оставшихся в живых, знавших более или менее близко духовную жизнь Василия Степановича, обязаны помянуть его “незлым тихим словом”». *(12)

*(12) Науменко В.   Памяти В.С.Гнилосырова // Киев. старина. 1901. № 1–3. С. 305.

Праці :

1.  А.Гавриш (Гнилосыров В.С.)    Киевская публичная библиотека // Киев. старина. 1888. № 8 ;

2.  А.Гавриш (Гнилосыров В.С.)   Ученики переяславских славяно-латинских школ в 1744 году // Киев. старина. 1888. № 10 ;

3.  А.Гавриш (Гнилосыров В.С.)   Десятилетие Каневской публичной библиотеки (1878–1887) // Киев. старина. 1889. № 8 ; 

4.  А.Гавриш  (Гнилосыров В.С.)   Пять дней из жизни студента // Основа. 1862. № 9.