Кониський Олександр Якович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 394 – 406.

Кониський

Олександр Якович

(1836–1900)

Педагог, письменник, публіцист,

громадський діяч,

організатор недільних шкіл

Олександр Якович Кониський народився 18 серпня 1836 р. на хуторі Переходівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії в сім’ї зубожілого поміщика. На 7-му році життя залишився без батька. Коли хлопчику виповнилося 9 років, його віддали до Ніжинського повітового училища, а через рік він вступив до Чернігівської гімназії. Вчився добре, був першим учнем. У 4-му класі захопився творчістю Т.Г.Шевченка і під його впливом почав писати свої вірші українською мовою. Однак гімназійне начальство побачило в цьому зіпсованість Олександра, унаслідок чого він опинився за порогом гімназії.

Продовжити навчання в Ніжинському дворянському училищі і ліцеї юнак не зміг через матеріальну скруту. Залишивши думки про навчання, у 1854 р. він поїхав до Прилук, де влаштувався на службу в суді. Водночас наполегливо вивчав юриспруденцію, готуючись до іспитів на кандидата права. В 1856 р. Олександр Кониський оселився в Полтаві й розпочав службу в суді, відчуваючи, за його ж словами, «духовну нужду й велику потребу» в самоосвіті, багато читав історичної та художньої літератури. Він захоплювався творами Вільяма Шекспіра, Йоганна Вольфганга Гёте, Джорджа Байрона, Вільяма Теккерея, Чарльза Діккенса, Вольтера, Людвіга Фейєрбаха. Його настільними книжками стали альманахи «Ластівка» Є.П.Гребінки, «Молодик» І.І.Бецького. Пізніше він напише : «Я бачив, що освіта моя занадто мізерна, що знання в мене цілком бракує, що мені треба вчитися, читати». *(1)

*(1) Правда. 1890. № 6. С. 108.

Особливий вплив на Олександра Кониського справив Т.Г.Шевченко : «Я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз,— писав він,— гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили і та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені “валятися гнилою колодою”». *(2)

*(2) Русалка. 1866. № 9. С. 67.

Завдяки самоосвіті формувалася його національна свідомість, міцніла любов до українського народу : в нього утверджувалась думка, що цей скривджений люд вартий кращої долі, що йому бракує насамперед освіти й культури. Водночас прийшло усвідомлення того, що його обов’язок — діяти, працювати, творити, аби змінити долю земляків на краще.

Молоді роки Олександра Яковича Кониського — то «епоха великих реформ». Зміни в суспільно-політичному житті Російської імперії в середині ХІХ ст. (відміна кріпосного права, лібералізація суспільного життя) пробудили в української інтелігенції потяг до творчої діяльності. За прикладом Європи в неї визріло бажання ширити знання серед простих людей, розвивати громадські форми народної освіти, утверджувати рівність жінок в освітній справі, інакше кажучи — вона прагнула всебічної демократизації суспільного життя.

Усе це сприяло зародженню такого унікального явища в суспільному житті країни, як Громади — нелегальні товариства, які ставили за мету формування національної свідомості й самосвідомості українського народу через просвітництво, освіту, поширення знань, навчання грамоти дітей і дорослих. Такими прагненнями жила й полтавська інтелігенція.

«В то время существовал в Полтаве небольшой кружок молодых людей из некоторых учителей местной гимназии, кадетского корпуса и женского института ; к ним примыкало и несколько чиновников», *(3)— згадував Олександр Якович. Цей гурток утворив влітку 1861 р. Полтавську громаду, серед активних організаторів якої був і Олександр Якович Кониський.

*(3) Киев. старина. 1900. № 1–3. С. 149.

Основне завдання громадівці вбачали в просвітницькій діяльності серед українського народу. «В конце 50-х годов,— згадував Олександр Якович Кониський,— невежество в массе, особенно в массе крепостного сословия было полное. Между тем приближалось уничтожение крепостного права, а вместе с тем и получение освобождаемыми крестьянами гражданских прав, сознательное пользование которыми невозможное для массы, тёмной и вполне невежественной. Таким образом, сам собою выступал вопрос о безотлагательном и энергетическом содействии народному просвещению».* (4)

*(4) Киев. старина. 1900. № 1–3. С. 143.

Олександр Якович Кониський разом з іншими членами Полтавської громади турбувався про відкриття недільних шкіл для простолюду, яких за короткий проміжок часу з’явилося в місті п’ять. Учителями стали представники інтелігенції, члени Громади. «Щонеділі і по святах,— писав Олександр Якович Кониський,— ходив я вчити дітей по недільних школах».* (5)

*(5) Правда. 1890. № 6. С. 108.

Зростання кількості навчальних закладів спонукало полтавських громадівців до створення центру, який би сприяв скорішому поширенню й удосконаленню процесу навчання. Олександр Якович Кониський запропонував відкрити в Полтаві Товариство грамотності на зразок того, що вже діяло в Петербурзі. Йому та ще кільком громадівцям доручили підготувати відповідне обгрунтування. Наприкінці 1860 р. до Петербурзького комітету грамотності надіслали відповідну заяву, до якої додали проект Статуту Товариства грамотності, де було визначено його мету, матеріальний стан і можливості.

Але Петербурзький комітет грамотності не підтримав ініціативи полтавців. Водночас одному із них було запропоновано увійти до складу Петербурзького комітету. За згодою полтавських громадівців туди делегували Олександра Яковича Кониського. Як член Петербурзького товариства грамотності він розгорнув діяльність з поширення знань серед сільського населення Полтавщини, організував розповсюдження популярної літератури. Надаючи великого значення цій справі, Олександр Якович Кониський прагнув налагодити її якомога ширше, заручившись офіційною підтримкою. У 1861 р. він написав до Петербурзького комітету грамотності листа, в якому порушив питання про зниження цін на популярну літературу, щоб зробити її доступнішою для простих людей.

Через деякий час Олександр Якович Кониський запропонував доручити комусь із українських письменників укласти українською мовою звичайну історію й видати її під егідою Комітету не дорожче 30 копійок сріблом за примірник. Він також висловив пропозицію відкрити в Полтаві книжкову лавку для продажу за доступною для простолюду ціною. Причому на себе згоден був узяти контроль за місцевими продавцями книжок і завідування складом літератури в Полтаві. Враховуючи те, що книжку купити міг далеко не кожний, Олександр Якович Кониський взявся за організацію громадської бібліотеки. У 1862 р. у себе на квартирі він відкрив народну бібліотеку і став її громадським бібліотекарем. Читачів було чимало. В одному з листів Олександр Якович Кониський писав : «Бажаючих брати книжки для читання вдома виявилося достатньо… Видача книжок проходить так : я видаю книжки розпорядникам шкіл для роздачі бажаючим, крім того, від 9 до 11 ранку та від 4 до 7 вечора бажаючі брати книжки можуть проходити і до мене на квартиру, а в школах це значно зручніше».

Влітку 1861 р. Олександр Якович Кониський увійшов до складу загальної педагогічної ради, створеної в Полтаві для координації роботи шкіл різних типів на громадських засадах. На її засіданнях розглядалися різні питання навчально-виховного процесу, матеріальної бази шкіл, забезпечення підручниками та методичними посібниками.

Турбуючись про якість і результати навчання, Олександр Якович Кониський та його друзі звернули увагу на те, що учні не завжди розуміють російську мову, якою навчаються і якою написані всі підручники. У 1862 р. він разом з іншими членами Полтавської громади звернувся до Петербурзького комітету грамотності з клопотанням про запровадження української мови в школах : «Тутешній народ готовий прийняти грамотність та освіту, але не інакше, як на власній мові. Всі спроби дати грамотність великоросійською мовою залишаються найневдалішими спробами і мають характер вкрай відвертого примусу». А крім того, таке навчання мало й негативні моральні наслідки, адже відбувався «розрив у родинах між батьками та дітьми, що викликає потворні моральні явища… Тому, коли ми хочемо принести народові добротні плоди освіти, то необхідно проводити його ж власною мовою». *(6)

*(6) За сто літ. 1928. № 3. С. 11–16.

Ініціативу полтавців підтримали інші Громади, які надіслали подібні листи до Петербурга. Оцінюючи значущість порушеної проблеми, вчителі недільних шкіл добре розуміли, що перейти на викладання українською мовою не просто, бо для цього насамперед потрібні підручники. Хоча користувалися вони тоді і «Граматкою» П.О.Куліша, і підручниками для початкового навчання К.К.Шейковського, і «Букварём южнорусским» Т.Г.Шевченка, але, по-перше, їх було недостатньо, а по-друге, не всі відповідали методичним вимогам початкового навчання.

Як учитель-методист, як серйозний рецензент, Олександр Якович Кониський виступив у 1862 р. на сторінках журналу «Основа», провідного друкованого органу Громад, з великою розвідкою під назвою «Наські граматки». Він проаналізував наявні українські підручники для навчання і сформулював вимоги до їх створення. На думку Олександра Яковича, кожен буквар мав вести до своєї мети (навчання грамоти) якнайкоротшим шляхом і якнайшвидше. Найважливіша умова виконання цієї вимоги — поступове ускладнення навчального матеріалу, його послідовна подача. Олександр Якович Кониський наводить кілька обов’язкових вимог до українського букваря :

«— в українській граматці все повинно бути українським (від заголовка і обкладинки) ;
— вона повинна містити якщо не все, то якомога більше того, що “зложено” самим народом ;
— брати найкращі пісні та прислів’я різних регіонів України. За найкращу мову вважати полтавсько-чигиринську, яку й брати для спорудження української “огульної” мови ;
— брати азбуку, “писання і письмо” так, щоб учні не витрачали на засвоєння багато часу». *(7)

*(7) Основа. 1862. № 1. С. 74.

«…Ми думаємо,— наголошував Олександр Якович Кониський,— що коли в нас своя мова, то повинна бути і своя азбука — нічого за чужим приводом ходить». *(8)

*(8) Основа. 1862. № 1. С. 74.

Олександр Якович Кониський надавав великого значення не лише змістові, а й художньому оформленню букварів. Ілюстрації мають нести певне методичне навантаження, не набридати дітям : малюнки слід виконувати якщо й не мистецьки, то так, щоб «дитина легко бачила де півень, а де індик» ; для зображення треба вибирати речі, відомі й цікаві дітям ; слід оминати речі з кількома назвами ; малюнок повинен бути сам по собі, а не складовою чогось іншого ; зображуючи відразу кілька речей, необхідно не забувати про перспективу.

На думку Олександра Яковича Кониського, серед наявних граматок жодна не відповідала вимогам, і він сам взявся за створення підручників. В 1862 р. він видав «Українські прописи», розуміючи, наскільки вони потрібні в процесі початкового навчання рідною мовою : «Мої спостереження посвідчили, що не тільки читати, а й писати слід навчатись, послуговуючись природною мовою, при тому розпочинати з таких слів, які легко розуміють учні». *(9)

*(9) Основа. 1862. № 1. С. 80.

«Українські прописи» здобули широке визнання в школах, що засвідчує чернігівський громадівець С.Д.Ніс у своєму листі до Олександра Яковича Кониського від 14 квітня 1863 р.

Тоді ж педагог розпочав роботу над створенням підручника з математики українською мовою. То була складна справа : відсутній досвід у галузі підручникотворення, не відпрацьовані математична термінологія, визначення.

У вересні 1861 р. в Полтаві з ініціативи Олександра Яковича Кониського за активної участі місцевої Громади вперше в Росії були започатковані так звані народні читання (публічні лекції).

Доклав своїх зусиль Олександр Якович Кониський і до організації школи з підготовки вчителів у Полтаві. Він бачив, що недільні школи— лише перший, перехідний етап у здійсненні просвіти народу. Але щоб справа ширилася активізувалася, давала відчутні плоди, потрібні кваліфіковані педагогічні кадри. Збільшення їх кількості тоді, на початку 1860-х років, передбачалося у зв’язку з селянською реформою. Громадівці розпочинають активну діяльність у цьому напрямі. У Державному історичному архіві в місті Києві зберігається справа «Про відкриття в Полтаві трикласного училища для приготування сільських учителів».

У березні 1862 р. Олександр Якович Кониський писав листа голові Петербурзького комітету грамотності, в якому просив підтримки в прискоренні цього проекту. Проте дозволу на відкриття педагогічної школи так і не дали.

Упродовж усіх років Олександр Якович Кониський багато друкувався як публіцист. У своїх публікаціях він ратував за допущення в народну школу української мови і за надання їй права повного громадянства. У його статтях «Вісті з Полтави», «Лист з дороги», «Дещо з Полтави», «Із старих Санжар»,

« З Полтави» порушується проблема необхідності народної школи з українською мовою навчання, засуджується русифікація українського населення. «Учать дітей по московським книжкам ; рідного слова вони не чують… Діти московських книжок не розуміють, хоч і учать їх напам’ять». * (10)

*(10) Основа. 1862. № 5. С. 23.

Таке навчання, вважав Олександр Якович, користі не приносить, а навпаки—тільки шкоду.

В окремих своїх статтях Олександр Якович Кониський, як публіцист-педагог, піднімає питання про методи виховання й навчання, зокрема такі як заохочення й покарання. Так, у народній школі, зазначає він, «діти усі якісь залякані ; їх лають, б’ють лінійками і різками. І тому не дивно, що простий народ з небажанням віддає дитину до такої школи, яка відбиває бажання від навчання, а в результаті — стримується розвиток народу взагалі».

Олександр Якович Кониський категорично виступав проти поганих,

негуманних та антипедагогічних методів покарання, наприклад у жіночих гімназіях. «Удивительно, но почему-то считается, что такое наказание, как различные бумажные украшения на голову, лишение передника, или замена его другим каким-нибудь, например, тиковым, стояние в углу или на коленях, могут служить сильным побуждением к занятию. Кроме возбуждения зависти или оскорбления, а через частое употребление таких наказаний и притупление чувства чести, эти методы ничего не производят», — *(11) зауважив він у статті «О женском образовании вообще и о Полтавской женской гимназии».

*(11) Черниг. листок. 1862. № 16.

У цій статті Олександр Якович Кониський порушив проблему виховання жінки як повноцінної особистості, піддав критиці стан навчально-виховної роботи в жіночих закладах освіти, які готують «ляльок», відірваних від життя.

У деяких своїх статтях просвітитель виступав як філософ-вихователь. Його цікавила проблема людського самолюбства, що може бути як двигуном у розвитку людини, так і причиною виховання гонористої, амбіційної особи : «Консерватизм, основанный на самолюбии и привычке к опеке,— вот причины всякого неуспеха. Конечно, самолюбие имеет и прекрасную сторону,— оно может принести большую пользу, может быть даже двигателем по пути к прогрессу, не давая заснуть духовным силам человека, постоянно будя их и заставляя человека не отставать от других и не быть предметом насмешек или презрения.

Но оно остаётся благотворным до тех пор только, пока не обращается в самообожание, в полное довольство собой и чувство превосходства перед другими.

Возбуждение в человеке подобного самолюбия всегда бывает для него полезно,— это значит заставить обратить на себя внимание, сравнить себя с другими. Но беда, как скоро дело коснётся до самолюбия второго рода, уже обратившегося в самообожание». *(12)

*(12) Черниг. листок. 1862. № 12.

Починаючи з 1862 р. у просвітницькій діяльності Олександра Яковича Кониського та інших членів Полтавської громади виникли значні труднощі : було закрито недільні школи, самих громадівців звинуватили в сепаратизмі. Розпочалися обшуки, арешти. Серед інших до слідства притягнули й Олександра Яковича Кониського як одного з найактивніших громадівський діячів. З просвітницьку діяльність його покарали засланням улітку 1862 р. до міста Вологди під поліційний нагляд. Там він оселився у Василя Марковича, батька майбутнього українського письменника Дмитра Марковича.

На роботу Олександра Яковича Кониського ніде не брали. Книжки й листи, які йому надсилали, обов’язково переглядали в поліції. І хоча «се було не життя, а мука», він багато працював над собою, розмірковував про просвітництво українського народу, писав вірші, статті, перекладав, укладав підручники,

Д.В.Маркович пізніше згадував : «Тієї зими Олександр Якович плідно

працював : то він досилав до “Основи” вірші, то займався перекладами на українську мову. Тоді, при мені, він уклав арифметику на рідній мові для народних шкіл. Він твердив і глибоко вірив у те, що для розвою народу, для його освіти потрібні найлегші способи засвоєння цих знань : для українця легше вивчити нове, невідоме на рідній мові, ніж із початку трудитися над вивченням російської мови, щоб потім на тій мові набувати позитивного знання.

Він вірив у справедливість сього, а також у те, що 13 мільйонів українського народу чекають того, через се ні звідки не буде перепон і перешкод». *(13)

*(13) Літ.-наук. вістн. 1902. № 8. С. 257.

Педагог-просвітник був переконаний, що українську інтелігенцію, український народ зневажатимуть доти, поки не буде в них своєї літературно-наукової мови. Він активно продовжував збирати слова для українського словника, й до закінчення заслання зібрав їх майже 20 000. Тут, на засланні, нарешті закінчив свою «Арихметику, або Щотницю для українських шкіл», яка в 1863 р. була надрукована зусиллями М.І.Костомарова. Цей підручник, написаний українською мовою, призначався для учнів недільних шкіл, котрі, «уміючи читати і писати, арихметики зовсім не знають, тобто не знають як писати числа цифрами, як вимовляти написані уже числа, як їх складати разом, віднімати одне від другого, множити і ділити одне на друге».

Підручник був підготовлений на зразок самовчителя, більше для самостійного навчання. З цією метою автор використав багато прикладів, задач «з приєднанням до них так званих навідних запитань, що можуть в разі утруднення навести на правильний шлях розв’язання». Книжка цікава своєю побудовою, методикою викладу, змістом, що передбачали не лише засвоєння азів математики, а й загальний розвиток учня.

У 1864 р. Олександра Яковича Кониського перевели до містечка Тотьми (північніше від Вологди), де умови життя були ще гірше. Там він тяжко захворів, почав втрачати зір. З 1865 р. йому дозволили жити у Воронежі. В тому ж році за окремим дозволом він виїхав за кордон на лікування.

Як згадує О.В.Барвінський, Олександр Якович Кониський «задержався кілька місяців у Львові. Тут побував він на виставах руського народного театру, котрий саме тоді гостював у Львові, і писав з драматичних вистав рецензії до “Слова”, в котрих робив влучні замітки, як належить виставляти українські твори, наприклад “Наталку-Полтавку”, “Марусю”». *(14)

*(14) Барвінський О.В. Спомин з мого життя. Л., 1912. С. 92.

У Львові, також, він написав і вмістив у журналі «Мета» статтю «Критичний огляд української (руської) драматичної літератури». Його цікавила важлива проблема — єдина для Галичини і під російської України — мова, що, на його думку, може стати передумовою єднання.

Залишив нам О.В.Барвінський і словесний портрет Олександра Яковича Кониського : «Ясно русявий з легеньким заростом, визначався Кониський вельми живою і палкою вдачею (був тоді на 30-ім році віку) і надзвичайною щиростю до наших народних справ».

Перебуваючи у Львові, педагог-публіцист швидко зійшовся з такими галицькими діячами, як Яків Головацький, Олександр Барвінський, Корнил Сушкевич, Степан Качала. Його контакти з галицькою елітою, виступи в пресі викликали підозру австрійської влади, яка завжди, за визначенням І.Я.Франка, «підзорливо, з недовір’єм дивилася на всіх чужинців, на всяке порозуміння чоловіка з чоловіком…

Кониський, у Росії “політичний преступник”, а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з різними людьми, і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок,— писав І.Я.Франко,— видався нашим властям страшним революціонером. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а в кінці виразно наказала йому забиратися геть зі Львова і з Галичини».* (15)

*(15) Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. Л., 1901. С. 14.

Зі Львова Олександр Якович Кониський вирушив до Німеччини, де в Дрездені почав лікуватися. Одне око йому врятували, а далі, через ностальгію, ніяке лікування не давало результатів. Тому лікарі порадили якнайшвидше повертатися на батьківщину. З огляду на стан здоров’я Олександр Якович Кониський попросив дозволу оселитися на півдні Росії. Йому дозволили жити в Херсонській губернії. За розпорядженням місцевого губернатора він оселився в маленькому містечку Бобринці. Саме тут він заприятелював з М.Л.Кропивницьким — тодішнім секретарем міської ради.

Життєві негаразди не змінили палкої вдачі цього видатного просвітника і громадського діяча. Окрім інших справ, Олександр Якович багато часу віддавав підготовці до іспиту на кандидата права. У 1866 р., успішно склавши його, Олександр Якович Кониський дістав дозвіл на адвокатську практику в Катеринославі. «Працюючи на себе і для своїх клієнтів як адвокат,— писав І.Я.Франко,— Кониський ані на хвилю не забував і про вищий обов’язок — працювати для всього українського народу, для духовного відродження і підвигнення». *(16)

*(16) Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. Л., 1901. С. 16.

У 1867 р. за матеріальної підтримки Олександра Яковича Кониського у Львові був заснований літературно-науковий журнал «Правда» — фактично єдиний всеукраїнський друкований орган у важкі часи заборони рідного слова. Він сам став активним його співробітником. Тут вміщували свої художні твори, наукові розвідки й публіцистичні статті М.І.Костомаров, П.О.Куліш. Олександр Якович Кониський допомагав видрукувати доробок українською мовою тоді ще молодих літераторів, таких як Панас Мирний, І.С.Нечуй-Левицький, І.Я.Рудченко (Іван Білик), М.П.Старицький. У цей час він опублікував і свої оповідання на шкільну тематику : «Перед Світом. Оповідання про людей нового часу» (1866 р.), «Споминки давнього. Школа» (1866 р.), «Мій перший прихід до школи» (1871 р.).

У 1872 р. з Олександра Яковича Кониського знімають поліційний нагляд і дозволяють жити в Києві. Розпочинається новий період у його просвітницькій діяльності. «З запалом молодця,— писав І.Я.Франко,— він кинувся до праці, для якої тоді, бачилось, отворялося нове поле». *(17)

*(17) Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. Л., 1901. С. 18.

То справді був благодатний час. Відчувалися певне пом’якшення і лібералізація офіційної політики. Київ став духовним осередком, «серцем України, відки на всі сторони нашої вітчизни йшло світло, тепло і надія ліпшої будущини». Тут зібралося коло щирих українців, які відновили активну діяльність Київської громади : М.П.Драгоманов, М.П.Старицький, О.О.Русов, В.Б.Антонович, М.В.Лисенко, П.Г.Житецький, П.П.Чубинський, К.П.Михальчук, Ф.К.Вовк. Олександра Яковича Кониського радо прийняли до цього гурту, де він вів наукову, культурну і просвітницьку роботу.

Як згадував О.Лотоцький, Олександр Якович Кониський завжди перебував у курсі подій національного життя в Україні. Першим реагував на них, і «до його авторитетного голосу з однаковою увагою прислухалися як у Києві, Львові, Чернівцях, так — і згодом навіть більше — по всій Україні, од більших місті до містечок і сіл, та по обох російських столицях». *(18)

*(18) Лотоцький О. Сторінки минулого. Варшава, 1932. С. 176.

Жодна українська справа не поставала без його ініціативи чи діяльної участі.

У 1873 р. Олександр Якович Кониський став активним членом Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства в Києві. Завдяки йому здійснювався зв'язок київських громадівців з галицькими діячами. В 1874 р. за його безпосередньої ініціативи було засновано Наукове товариство у Львові. Добра приятелька Олександра Яковича по спільній роботі в Полтаві Єлизавета Іванівна Милорадович (тітка майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського) не без його сприяння пожертвувала на це товариство 20 000 австрійських срібних крон. «Пам'ять Лисавети Іванівни житиме довіку на Україні-Русі,— писав Олександр Якович Кониський,— бо хто ж з чесних русинів по цілій Україні від Дону до Тиси не поклониться перед пам’яттю Милорадовички і не скаже вкупі з нами : “Спасибі, мамо, спасибі на віки”». *(19)

*(19) Цит. по : Степняк-Кравчинський С. Сочинения : В 2 т. М., 1958. Т. 2. С. 380.

Своєю працею й послідовністю Олександр Якович Кониський зажив надзвичайно високого авторитету серед галичан. Його запрошували до співпраці, зважаючи на обізнаність у тому чи іншому питанні, просили в нього доброї поради й допомоги. Кожен часопис вважає за велику честь надрукувати праці письменника і педагога. Проаналізувавши все, що було опубліковано ним статей у галицьких часописах і газетах, розумієш, чому М.Грушевський називав його «найвизначнішим галицьким письменником

70-х та 80-х років». *(20)

*(20) Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. 1902. Т. 39. С. 11.

У середині 70-х років Олександр Якович Кониський взяв активну участь у полеміці щодо українських національних проблем, викликаній статтею М.П.Драгоманова «Література російська і великоруська». Він категорично не зміг сприйняти ідею Михайла Петровича про «конечність міститися українству — і політично і літературно — під одним дахом з російством. Українська література — популярна для домашнього вжитку ; все, що понад

те, повинні українці за приміром Гоголя і Костомарова писати по-російські,

наповнюючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю». *(21)

*(21) Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці : В 2 т. К., 1970. Т. 1. С. 147.

Свої погляди Олександр Якович Кониський виклав у гострій критичній статті «Український націоналізм», де аргументовано довів шкідливість як космополітизму, так і російського шовінізму, які зводять нанівець реалізацію національної ідеї. Концепція М.П.Драгоманова, зазначав він, претендує на роль дороговказу для українського народу, не має під собою ніякої основи. Якщо бракує національного грунту, не можна сподіватися на розвиток українського народу. «Український націоналізм не расовий, не релігійний, а соціальний. Тим-то його не можна назвати ні узьким, ні нікчемним, а тим більше шкідливим,— як називає його М.П.Драгоманов.— Тим-то він вартий уваги більше, ніж дехто про нього думає». *(22)

*(22) Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці : В 2 т. К., 1970. Т. 1. С. 568.

На адресу Олександра Яковича Кониського і за його життя, і після смерті, і за радянських часів, часто сипалися звинувачення в пропаганді національної винятковості і нетерпимості. Такі звинувачення є просто непорозумінням. Найкраще про це сказали Ф.Матушевський і С.О.Єфремов : «Не национальную нетерпимость и исключительность он проповедовал, а напротив — свободу национальностей. Видя свой народ не на высоте тех прав, какими пользуются другие народы, он не мог иногда, как натура в высшей степени чуткая и отзывчивая, освободиться от страстного, обличительного тона, который его противники толковали как шовинизм и исключительность». *(23)

*(23) Киев. старина. 1901. № 1–3. С. 127.

Як педагог-просвітник, Олександр Якович Кониський не міг змиритися з політикою царського уряду, спрямованою на русифікацію українського населення, вбачаючи в цьому велику шкоду для розвитку української нації як повноцінної серед інших народів. На його думку, русифікація призводить до виховання перевертнів, що не шанують ні своєї батьківщини, ні батька, ні матері. «Школярі з урядових великоруських народних шкіл вже гнуть себе на кацапів і панів, задирають свою кирпу вгору, не поважають української національності і своїх простих батьків, нехтують усім народним, кидають свої народні пісні і співають салдацькі великоруські, псують і ламають народний язик. Часто громади здають сей нікчемний продукт великоруської, ненаціональної школи в москалі». *(24)

*(24) Правда. 1875. № 14. С. 569.

У 1874 р. Олександр Якович Кониський розпочав укладати «Читанку» українською мовою. До неї ввійшли найкращі твори українських письменників і поетів, про життя і діяльність кожного подавалися короткі відомості. Робота тривала до 1876 р.

Однак 18 травня 1876 р. вийшов сумнозвісний Емський указ, який забороняв друкувати українські наукові й популярні книжки та підручники. Знову настали часи реакції. Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства в Києві був закритий. Частину українських громадівців заслали в різні кінці Росії. «Здавалося, що над Україною знов заляже темна хмара»,— писав І.Я.Франко. Дехто навіть впав у відчай, відійшов від української справи. Та не таким був Олександр Якович Кониський. «В хвилях тяжкого занепаду українського духа й українського слова він не раз бував майже одиноким, незломним, бував “гласом волаючого в пустині”»,— зазначав Олександр Лотоцький.

Втративши надію видати «Читанку», Олександр Якович Кониський узявся укладати збірку «Батьківщина», до якої мали ввійти його найкращі твори, а також твори Т.Г.Шевченка, М.І.Костомарова, Д.Л.Мордовцева, І.С.Нечуя-Левицького. Він ретельно добирав поезію та прозу, аби до збірки не потрапило нічого такого, що б привернуло увагу цензури. Але це все-таки не допомогло : «Батьківщину» друкувати не дозволили.

Тоді Олександр Якович Кониський підготував нову збірку (щось викинув, а щось додав), яка, нарешті, вийшла під назвою «Луна». «Се була перша поважніша українська книжка, видана по забороні 1876 р.»,— писав І.Я.Франко у своїй праці «Про життя і діяльність Олександра Кониського». Сподівалися, що «Луна» потраплятиме до читача регулярно хоч раз на рік. Але й цей задум не справдився : після того вийшла лише одна збірка.

Оптимізм, енергія та велика активність у суспільному житті сприяли тому, що в 1878 р. письменника і педагога Олександра Яковича Кониського обрали депутатом Київської міської ради. Знаючи його палку вдачу, можна тільки уявити, яку бурхливу діяльність він розгорнув, маючи статус депутата. «Тут він зайнявся живою працею на користь громадську,— згадував І.Я.Франко. Будь-яку можливість використовував Олександр Якович, аби виступити на користь українського слова. Писав статті, різні доповідні записки. У 1881 р. він порушив питання про навчання українською мовою в народній школі. Його стаття, надрукована в журналі «Семья и школа» (1881 р.), викликала численні відгуки в російській пресі, у більшості з яких висловлювалася підтримка авторові.

У 1882 р. Олександр Якович Кониський видав український підручник «Граматка, або Перша читанка за для початку вченья». У вступному слові він зазначав : «Единственная цель издания этой книжки — облегчить обучение первоначальной грамоте», передусім сільських українських дітей, адже вони стикаються в навчанні з великими труднощами, коли їх вчать російською мовою. «Ребёнку приходится сперва заучивать незнакомые ему слова, требующие перевода, объяснения. А объяснения эти поглощают у добросовесного учителя так много времени, что приходится употреблять месяц, два на то, что можно сделать за неделю. Таким образом, и ученик, и учитель тратят очень дорогое время». *(25)

*(25) Кониський О.Я. Граматка, або Перша читанка за для початку вченья. К., 1882. С. 1.

Олександр Якович Кониський був переконаний, що дитина повинна починати навчання з відомого, переходячи до невідомого поступово. Саме за цим принципом він побудував підручник. Увесь час, відведений на вивчення азбуки (до повного її засвоєння), маленький учень не зустрічає жодного незрозумілого слова. Таким чином, механічне навчання, зубріння усувається само собою. Дитина тепер має можливість розуміти прочитане. «Круг знаний и понятий должен расширяться постепенно,— наголошував просвітитель,—каждое новое слово, понятие должно усваиваться сознательно».

Епіграфом до читанки стали слова Т.Г.Шевченка : «Учітеся, брати мої». Підручник складається з букваря, текстів для читання, зразків каліграфії та граматичних вправ, пов’язаних з перекладом з української на російську мову. Букварну частину побудовано за так званим методом В.В.Золотова, який передбачав наявність малюнків, а в книжці Олександра Яковича Кониського їх немає. Кожна буква супроводжується матеріалом для читання. В основному це українські народні загадки, прислів’я, жарти, коротенькі вірші. Вміщено також чимало непідписаних уривків з творів Т.Г.Шевченка («Сон», «Вечір») та багатьох інших українських авторів. Крім того, подано загально-освітні теми («Про лічбу грошей», «Про землю та воду», «Про лічбу часу “времени”»), тексти, призначені для розвитку мовлення і логічного мислення («Про сорочку», «Про дороги»).

Цей підручник може бути цікавим не лише як пам’ятка педагогічної та суспільної думки епохи, він становить інтерес для мовознавців (з погляду розвитку мови) та сучасних авторів букварів, граматок і читанок (насамперед своєрідним дидактичним матеріалом, покладеним у його основу).

Усе життя Олександра Яковича Кониського було тісно пов’язане з Україною. Не покладаючи рук, у поті чола працював він на користь єдиної дорогої йому справи, працював здебільшого з тяжким болем у душі, під тягарем складних обставин, зазнаючи ворожих нападків «чужих» і «своїх». «Я не знав людини, що більше, ніж він, жила життям батьківщини, страждала її горем, була щаслива з її щастя. Можна любити Україну так, як її любив Кониський,— але більше, як він — любити не можна,*(26)— писав про нього Олександр Лотоцький.

*(26) Лотоцький О. Сторінки минулого. С. 63.

У Олександра Яковича Кониського, як у педагога-просвітника, завжди було багато задумів, ідей, які він у підросійській Україні реалізувати не міг. Тому всю свою невгамовну енергію щораз переносив до Галичини, сприяючи цим консолідації українських сил. «Через його руки іде майже вся кореспонденція галичан із українцями ; він силкується посередничати в Галичині»,— писав І.Я.Франко.

Із середини 1880-х років Олександр Якович Кониський майже щороку відвідував Галичину. Бував у Станіславі, Стрию, Коломиї, Підбужжі і Чернівцях. І старше, і молодше покоління завжди виявляли до нього велику повагу. У 1885 р. львів’яни вшановували його заслуги святом з нагоди 25- річчя літературної діяльності. «Се було дуже не в смак нашим москвофілам,— згадував І.Я.Франко,— тим більше, що Кониський ніколи не ховався зі своїм обридженнєм до тих людей, що, вислуговуючись урядові, ворожому не лише українській справі, але також свободі, письменству та розвоєві московського народу, цураються свого рідного і топчуть у болото всі найкращі змагання поступових людей цього світа».

Того ж року, серед літа, за доносом галицьких москвофілів Олександра Яковича Кониського звинуватили в сепаратизмі й 8 липня заарештували на станції Волочиськ, коли він повертався зі Львова до Києва. Почалося слідство, яке тягнулося майже півтора року.

«Заслання не минути мені, до сієї думки я вже привик… От тільки страшно — як поведуть етапом. Се пекельні муки ! З моральними муками я справлюся, а за фізичні — хто його зна?»— занотував педагог і письменник у лютому 1886 р.

Стан його здоров’я був дуже поганим, а слідство набирало дедалі більших обертів. «І хто знає,— писав І.Я.Франко,— чим би скінчилася ця справа, якби Кониський, не можучи діждатися його кінця, не був обернувся з поданням до самого царя. Він вияснив справу докладно і цар велів залишити слідство, а тільки уділити Кониському “урядове упімненє”». *(27)

*(27) Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. Л., 1901. С. 25.

Наприкінці 1886 р. слідство було припинено, і Олександр Якович дістав змогу продовжувати свою роботу, допоміг Олександрові Барвінському видавати в Тернополі «Руську історичну бібліотеку», яку було скомпоновано з перекладів історичних праць, друкованих російською чи польською мовою, що мали відтворити історію українського народу.

З 1888 р. Олександр Якович Кониський разом з В.Б.Антоновичем взявся за відновлення львівського журналу «Правда» (у 1880 р. був закритий), підтримуючи його матеріально. «Ініціатором цього видання був Олександр Кониський, що задля сього на довший побут поїхав був до Львова. У нього зав’язалися були вже перед тим тісні приятельські зносини з Олександром Барвінським. Тоді ж, за його сприяння у Львівському університеті було засновано очолювану Михайлом Грушевським кафедру української історії з українською мовою викладання.

Того ж року під час перебування у Львові Олександр Якович Кониський порушив питання про перетворення Товариства ім. Т.Г.Шевченка на наукове, з тим, щоб воно стало осередком наукової праці для всієї України. Коли перебудоване товариство очолив професор Михайло Грушевський, воно розгорнуло широку наукову й культурницьку діяльність.

І ще одну надзвичайно важливу справу зробив Олександр Якович Кониський, віддавши їй 10 літ свого життя — до неї не брався так ґрунтовно досі ніхто : написав книжку про Т.Г.Шевченка, «найдокладнішу з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря. Книжка Кониського, то не холодне оповідання, то гаряче возвеличення Шевченка, якого Кониський вважав найвищим цвітом, правдивим генієм і пророком українського народу. Друкована зразу частками в виданнях Наукового товариства ім. Шевченка, вона в 1898 р., в 25-ті роковини заснування товариства, вийшла окремою книжкою (перша половина), потім, в 1899 р. вийшла ціла по-російськи, а недавно (в 1901 р.), вийшла й друга половина по-українські. Сею книжкою Кониський поклав найкращий пам’ятник і Шевченкові, і собі самому»,— писав І.Я.Франко.

В 1897 р. за активної участі Олександра Яковича Кониського було засновано Всеукраїнську загальну організацію Українських громад, яка об’єднала всіх свідомих і активних українців, порозкиданих по всій імперії.

У серпні 1899 р. Олександр Якович Кониський підготував документ, у якому обґрунтував необхідність скасування утисків проти української мови, і подав його міністрові внутрішніх справ Російської імперії. Він переконував, що причина утисків — доноси людей злої волі, доводив безпідставність доносів, показував, якої величезної шкоди завдають утиски українського слова, спиняючи просвіту українського народу. За визначенням І.Франка, це був останній голосний виступ Олександра Яковича Кониського в Росії.

Помер видатний просвітитель 29 листопада 1900 р.

Олександр Якович Кониський залишив велику спадщину, яка і сьогодні працює на Україну, її розквіт і незалежність. Сам просвітник так висловився про це в одному з листів : «Уся спадщина по мені — моя 35-літня праця ; нехай мої наступники що хочуть з нею роблять : чи пустять в непам’ять, чи затопчуть в болото, я спокійно зійду з кону, бо добре тямлю, що моя праця своє діло робила і зробила».

Праці :

1. Конисский А.Я. Азбука по методе Золотова, для южно-русского края // Черниг. листок. 1861. № 1 ;

2. Конисский А.Я. Полтавская Женская Гимназия // Основа. 1861. № 1 ;

3. Кониський О.Я. Становище шкільної освіти в Полтаві // Основа. 1861. № 1 ;

4. Кониський О.Я. Наські Граматки // Основа. 1861. № 1 ;

5. Конисский А.Я. Мужская ежедневная школа в Полтаве // Черниг. листок. 1862. № 4 ;

6. Кониський О.Я. Українські прописи. Полтава, 1862 ;

7. Конисский А.Я. О женском образовании вообще и о Полтавской женской гимназии // Черниг. листок. 1862. № 16, 17 ;

8. Конисский А.Я. Педагогически-нравственные теории // Вологод. губерн. ведомости. 1863. р. № 12 ;

9. Кониський О.Я. Арихметика, або Щотниця для українських шкіл. СПб., 1863 ;

10. Кониський О.Я. Граматка, або Перша читанка за для початку вченья. К., 1882 ;

11. Кониський О.Я. Жіноча освіта на Україні // Діло. 1887. № 3– 4 ;

12. Конисский А.Я. Женщины-профессора на университете в Болоньи // Діло. 1887. № 20–23 ;

13. Кониський О.Я. Освіта на західно-південній Україні // Зоря. 1887. Рочник VIII ;

14. Кониський О.Я. Чотири вечори : Образки життя народного учителя // Зоря. 1887. Рочник VIII ;

15. Кониський О.Я. Потреба реформи в освіті жіноцтва // Правда. 1888. № 1;

16. Кониський О.Я. Потреба кафедри історії України // Правда. 1888. № 3; 17. Кониський О.Я. Потреба морального виховання // Правда. 1888. № 3; 18. Кониський О.Я. Народна моральність на Україні // Правда. 1892. № 3; 19. Кониський О.Я. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. Л., 1898.

ї прози цели литературних бесед в ях ро замечания на отчети ж тут він не лише здобув загальну у а й виховав характер річчю з дня народження іителя миколи олександровича кор а інших словянських мов пока чики

Версія для друку