Куліш Пантелеймон Олександрович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 334 – 344.

Куліш

Пантелеймон

Олександрович

(1819–1897)

Письменник, педагог,

історик, етнограф, публіцист,

літературний критик і

громадський діяч

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 27 липня 1819 р. в містечку Вороніжі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер смт Шсткинського району Сумської області) у сім’ї давнього козацького роду.

З 1831 р. почалися роки навчання Пантелеймона в Новгород-Сіверському повітовому училищі, яке він успішно закінчив у 1833 р. Того ж року, 8 жовтня, його зарахували до Новгород-Сіверської гімназії. Спочатку навчання давалося йому важко, тому що він не розумів добре російської мови, адже вдома розмовляли тільки українською. Але швидко опанував її і став одним із перших учнів у класі. У відомостях про успіхи й поведінку учнів гімназії відзначалися Пантелеймонові відмінні «способности… поведение и успехи». Третій клас він закінчив як найкращий учень, отримавши грамоту «за поведение и успехи в науках».

У гімназії хлопець любив читати вірші й легко їх запам’ятовував. Його улюбленим поетом був О.С.Пушкін, вірші якого він часто цитував у розмовах і листах. Захоплювався також баладами В.А.Жуковського і поезією Г.Р.Державіна, а надто збіркою українських пісень і дум М.О.Максимовича, виданою в 1834 р. Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко безперервно поставали в його кольоровій уяві й викликали глибоку симпатію. Читав й інші українські книжки, які тоді можна було дістати. Відтоді в нього сформувався інтерес до української мови, він почав прислухатися до неї, записувати народні думи й оповідання.

В гімназійні роки виявився літературний талант майбутнього письменника. Він пише свій перший твір українською мовою «Циган», який у 1841 р. був надрукований у альманасі «Ластівка».

У 1837 р. юнак залишив гімназію після п’ятого курсу навчання й поїхав до Києва, щоб здобути вищу освіту. Але, як з’ясувалося, він не міг одразу вступити до університету. «По тогдашним правилам,— писав М.Чалий,—воспитанник среднеучебного заведения, не окончивший полного курса, мог поступить в университет по экзамену, но не иначе, как по истечении такого времени, какое требовалось по окончании полного курса, а так как Кулиш вышел из V класса, то он имел право поступить в университет не ранее двух лет». *(1)

*(1) Киев. старина. 1897. № 4. С. 294.

Зрозумівши, що до вступу в університет йому необхідно чекати ще два роки, Пантелеймон тим часом готувався до іспитів. На життя юнак (батько відмовив йому у допомозі) заробляв тим, що працював по селах у поміщиків домашнім учителем. Одночасно захоплено збирав пісні й народні оповідки, досягаючи таким чином глибокого знання народного життя й мови. В 1838 р. Пантелеймон Куліш служив канцелярським чиновником в управлінні ліцею кн. Безбородька в Ніжині.

У вересні 1839 р. він вступив на філософський факультет Київського університету, а наступного року перевівся на юридичний факультет. Але через матеріальні та бюрократичні перешкоди його відрахували.

Хоча й недовго навчався в університеті Пантелеймон Куліш, однак на нього звернув увагу М.О.Максимович, який читав тут словесність і якому юнак сподобався своїми здібностями та інтересами до українського фольклору. В 1840 р. не без допомоги професора молодий автор друкує свої творчі доробки в «Литературной газете» («Приключение с казаком Бордюгом на Зелёной неделе») та в газеті «Киевлянин» («Малороссийские рассказы»).

Коли Пантелеймон Куліш залишив університет, М.О.Максимович дуже близько сприйняв його подальшу долю : організував йому зустріч з помічником попечителя Київського учбового округу М.В.Юзефовичем, характеризуючи як надзвичайно талановиту людину, і просив влаштувати вчителем в одну з гімназій округу. Ця зустріч мала вирішальне значення в подальшій долі Пантелеймона Олександровича Куліша. Попечитель на довгі роки залишився його покровителем і відіграв важливу роль у становленні його як особистості.

28 січня 1841 р. Пантелеймона Олександровича Куліша призначили вчителем російської мови в Луцьке повітове дворянське училище. У серпні того ж року його перевели до Києво-Печерського дворянського училища. Влітку 1843 р. він дістав (не без допомоги М.В.Юзефовича) змогу подорожувати Україною — його відряджають для огляду всіх архівів Київської губернії, що збереглися в урядових містах і монастирях. Цю поїздку молодий дослідник активно використовує для вивчення мови, фольклору, звичаїв, обрядів, традицій рідного народу.

Для записів українського фольклору Пантелеймон Олександрович Куліш заводить знайомства з місцевою інтелігенцією, яку активно залучає до цієї справи. Так, перебуваючи в Стебневі (нині Корсунь-Шевченківський район Черкаської області), він познайомився зі священиком Семеном Левицьким, який збирав для нього українські народні пісні, а його син Іван (майбутній український письменник І.С.Нечуй-Левицький) відіслав їх йому поштою.

У поїздці Україною Пантелеймон Олександрович Куліш близько зійшовся з польським поетом Михайлом Антоновичем Грабовським, який жив у Чигиринському повіті в селі Олександрівка. Грабовський розгледів у ньому талановиту й мислячу людину, яка подавала великі надії. Пізніше старий поет сам розповідав, що він «охоче й навіть із захопленням довго засиджувався» з молодим дослідником ночами, слухав у його викладі незліченні українські народні легенди та розповіді про гайдамаків. М.А.Грабовський чудово вмів впливати на піднесення духу свого молодого товариша й усіляко намагався допомагати йому, розшукуючи й дістаючи різні відомості з історії України.

У роки перебування в Києві Пантелеймон Олександрович Куліш зблизився з гуртом молодих українських діячів, які в грудні 1845— січні 1846 рр. утворили Кирило-Мефодіївське товариство. Воно відкрило нову сторінку в історії українського руху, сформувавши першу виразну програму українства на народницьких, загальнодемократичних та ідеологічних підвалинах. З його заснуванням пов’язується початок нової боротьби за національне відродження України. Товариство об’єднало найталановитіших представників української інтелігенції : Т.Г.Шевченка, М.І.Костомарова, В.М.Білозерського, М.П.Гулака, О.М.Марковича. У програмних документах цієї організації («Устав», «Книга бытия украинского народа») виокремлюються три засади ідеологічної концепції кирило-мефодіївців : федералізм (об’єднання слов’янських народів зі збереженням внутрішньої свободи) ; демократизм (народолюбство, просвітництво, свободолюбство, народоправство) ; автономія (культурно-державна самостійність української нації). Ідеї кирило-мефодіївців наклали свій відбиток на світоглядні переконання нового покоління української інтелігенції середини ХІХ ст.

У серпні 1845 р. Пантелеймона Олександровича Куліша призначили старшим учителем історії Рівненської гімназії. У грудні цього ж року він переїхав до Петербурга, де (з 15 грудня) працював старшим учителем російської словесності 5-ї гімназії, а через деякий час ще й викладав російську мову студентам-інородцям Петербурзького університету.

У Петербурзі розпочалася плідна літературна діяльність Пантелеймона Олександровича Куліша. Він став одним з найактивніших співробітників журналу «Современник», де друкувалися його художні, публіцистичні, історичні та етнографічні праці : «Украинские народные предания», «Михайло Чернишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад», «Украина», «Од початку Вкраины до Батька Хмельницкого», окремі розділи з роману «Чёрная Рада». У 1846 р. вийшла популярна історія для дітей «Повесть об украинском народе».

Його друзі, корифеї науково-літературного світу (письменники С.Т.Аксаков, М.П.Погодін, професор О.С.Бодянський, редактор журналу «Современник», пізніше ректор Петербурзького університету П.О.Плетньов покладали на Пантелеймона Олександровича Куліша великі надії і спонукали до посиленої наукової діяльності. Та й сам він був охоплений полум’яним бажанням працювати над поглибленням своїх знань, прагнув до особистісного зростання.

Як перспективного викладача Петербурзького університету Пантелеймона Олександровича Куліша відрядили за кордон на стажування, щоб після повернення він міг отримати посаду завідувача кафедри слов’янських мов. Це відрядження відкривало перед молодим ученим широкі наукові перспективи. Перед самою поїздкою, в січні 1847 р., він одружився з сестрою свого товариша В.М.Білозерського (пізніше, у 1861–1862 рр., був редактором журналу «Основа») Олександрою Михайлівною (згодом —українська письменниця Ганна Барвінок). Окрилений перспективами й надіями, поїхав з молодою дружиною на стажування через Варшаву, де в березні 1847 р. був несподівано заарештований у зв’язку із справою Кирило-Мефодіївського товариства.

У ході слідства довести належність ученого до братства не вдалося, але це не врятувало. Йому в провину ставили друкування творів з історії України, які були визнані шкідливими. 26 травня 1847 р. було оголошено вирок : ув’язнити у фортеці на 4 місяці, а потім заслати в одну з віддалених великоруських губерній на службу, але аж ніяк не на вчену посаду. Крім цього, за ним встановлено найпильніший поліційний нагляд, йому заборонялося в’їжджати в Україну та виїжджати за кордон, а його твори мали піддаватися найсуворішій цензурі. На указі власною рукою царя було написано : «Воспретить писать и на службу в Вологду». *(2)

*(2) Зап. іст.-філол. відділу УАН. 1927. № 13–14. С. 112–113.

Одразу ж після цього попечитель Київського учбового округу розпорядився про вилучення з гімназійних бібліотек праць : «Напечатанные сочинения Шевченка : “Кобзар”, Кулиша “Повесть об украинском народе”, “Украина” и “Михайло Чернишенко” и Костомарова “Украинские баллады” и “Ветка” запретить, а также изъять из продажи».

На прохання покровителів термін ув’язнення скоротили до 2-х місяців, а заслання у Вологду замінили на Тулу. Перебуваючи на засланні, Куліш багато працював. Тут він вивчив шість іноземних мов, написав популярну історію для дітей «История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», а також дві історичні повісті «Алексей Однорог» та «Искатели счастья».

У грудні 1850 р. вченого звільнили від заслання. «Наконец, добрейший мой Осип Максимович,— писав він О.М.Бодянському,— я свободен. Мне позволено жить и служить в Малороссии и в обеих столицах. Теперь я еду на праздники в Малороссию, а потом туда, где найдётся мне место. По министерству Нар. Пр. служить мне не дозволено». *(3)

*(3) Киев. старина. 1897. № 10–12. С. 260.

Повернувшись до Петербурга, Пантелеймон Олександрович, завдяки допомозі друзів, улаштувався на посаду редактора в статистичному відділі Міністерства державного майна. У зв’язку з тим, що йому було заборонено друкуватися, він публікував свої літературні твори під різними псевдонімами в журналах «Современник», «Отечественные записки».

Тоді Пантелеймон Олександрович Куліш майже щороку їздив в Україну, де продовжував свої студії над українським фольклором. Разом з тим активно досліджував життя і творчість М.В.Гоголя, ставши першим біографом письменника («Опыт биографии Н.В.Гоголя»— 1854 р.), а також видавцем повного зібрання його творів.

Із вступом на престол Олександра ІІ в 1855 р. розпочався новий період у Кулішевій біографії — період діяльності в умовах розвитку й поширення ідей ліберально-демократичного реформізму, що на певний час опанували суспільством як провідний чинник державної політичної системи нового царя. З Пантелеймона Олександровича Куліша знімають заборону на друкування творів. Його охопила жадоба до діяльності і творчості, він будував нові плани і сподівався на здійснення задуманого. «Дела мои принимают благоприятный оборот и позволяют мне сделаться хоть когда-нибудь честным человеком»,— писав він М.Д.Білозерському восени 1855р.

Насамперед Пантелеймон Олександрович Куліш готував до друку свої етнографічні «Записки о Южной Руси», які, на його думку, мали відкрити читачам очі на етнографію «как на нечто живое, существующее в природе, а не головах литераторов». *(4)

*(4) Киев. старина. 1898. № 4–6. С. 113.

Він надавав цьому виданню великого значення як «памятнику жизни» і «духа народного, которым… нет цены». *(5)

*(5) Рус. старина. 1904. № 12. С. 698.

«Спасти от забвения памятник жизни своего народа есть истинный подвиг, который уже и теперь имеет полную важность в глазах каждого истинно просвещённого человека. В самом деле, сочувствовать песне, странствующей как сирота между людьми, и беречь её от забвения — не то ли самое, что приютить живую душу, которая без нашей заботливости исчезла бы с лица земли ? Расширить своими открытиями круг исторических сведений — не значит ли сделаться самому частью истории ? Провести источник родного слова и духа к будущим писателям — не значит ли быть двигателем их успехов ?». *(6)

*(6) Зап. о Южной Руси. СПб., 1856. Т. 1. С. 220–221.

До збірки ввійшли надзвичайно цінні й нові для тих часів етнографічні українські матеріали : перекази, оповідання, думи пісні, історичні розвідки з коментарями Пантелеймона Олександровича Куліша ; а в другому томі, що вийшов у 1857 р., уперше була надрукована трагічна поема Т.Г.Шевченка «Наймичка». «Книга,— писав Б.Д.Грінченко,— производила впечатление на публику не только как учёный труд, но и как наглядное доказательство силы духовного творчества народа». *(7)

*(7) Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. Чернигов, 1899. С. 12.

Упродовж тривалого часу «Записки» залишалися настільною хрестоматією для тих, хто цікавився українством.

Весною 1856 р. Пантелеймон Олександрович Куліш пройнявся ідеєю видати українською мовою проповіді священика М.К.Грегулевича. Куліш вважав, що піднести національну культуру, самосвідомість народу можна передусім з допомогою школи й церкви. У листі від 8 травня 1856 р. до мецената В.В.Тарновського писав : «А то ще от що подаю вам на увагу, друже коханий : єсть у нас надруковані по нашому проповіді Грегулевича, тільки плохенька мова, да ще й по подольському говору. Так я сю книжку гарненько виправив, і Грегулевич оддає мені, що хотя з нею чинити. Якби надрукувати її вдруге да пустить по Вкраїні, то велике б з того добро було народу христіянському».*(8) Наприкінці 1856 р. «Проповіді» вийшли друком і здобули широку популярність серед народу.

*(8) Киев. старина. 1898. № 12. С. 357.

У 1857 р. Пантелеймон Олександрович Куліш витратив усі сімейні заощадження на відкриття друкарні, яка відіграла дуже важливу роль у розповсюдженні українських книжок у 60-ті роки ХІХ ст. і тим самим активно сприяла розвиткові національного руху. Куліш став видавцем і помічником для більшості тодішніх українських письменників (Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Тарас Шевченко), твори яких виходили й великими книжками для інтелігентного читача, і невеликими брошурками для малоосвіченого простого люду. В цій друкарні побачив світ перший український роман-хроніка — «Чорна Рада» і самого Куліша. «”Чорна Рада”,—писав Б.Д.Грінченко,— изображающая борьбу за гетманскую булаву между Брюховецким и Сомком, была первым историческим романом, написанным по-украински прекрасным языком, в котором автор очень искусно соединил материал старого малорусского книжного языка с современною живою народною речью… “Чорна Рада” остаётся и всегда будет оставаться замечательным произведением украинской литературы, образцовым во всех отношениях». *(9)

*(9) Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. Чернигов, 1899. С. 12.

В журналі «Русская беседа» (1857 р.) Пантелеймон Олександрович Куліш надрукував статтю «О духовном соединении Южной Руси с Северною» як передмову до «Чорної Ради». У ній поставив собі за мету науково обґрунтувати питання про необхідність самостійного розвитку української літератури, про її зв’язки з російською. Письменник-просвітитель розраховував, що цей твір — своєрідний маніфест українофільства — відкриє нову епоху в історії українського руху, оцінював його як річ великої ваги й значення. На думку Куліша, «Чорна Рада» символізувала початок нової ери.

У 1857 р. Пантелеймон Олександрович Куліш склав і видав українську «Грамматку». Це стало особливою подією часу, оскільки з’явився перший підручник українською мовою для народної школи. У передмові він писав : «Скілько ні есть у нас по Вкраїні граматок і букварів, то всі вони не годяться нам для першої науки письменства, бо печатані не нашою мовою, а через те всяка дитина довго нудиться над книжкою, поки навчиця іноязичні слова розібрати».

Пантелеймон Олександрович Куліш вважав, що розпочинати навчання дітей слід рідною мовою, бо вона їм зрозуміла, і навчання, таким чином, ітиме легше. Крім того, він був проти навчання малих дітей за межами їхнього населеного пункту, що змушує відривати їх від сім’ї. «Через те надовго діти з дому для науки одлучаютця, од роботи одвикають, псуютця без отцовського і материнського догляду… Треба учить дітей письменства так, щоб, дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до сього найперша поміч — щоб граматка зложена була рідною українською мовою. Навчившись читати по-свойому, усяке зрозуміє і Церковну, і Московську печать». Педагог добирав матеріал для читання не випадковий, а такий, щоб мав виховний і пізнавальний зміст. «Тут бо,—писав Пантелеймон Олександрович,— для першого читання підібрані наставительні піснослів’я про наших предків і Божественні псалми ; тут напечатані споминки про давні давна, що діялось на землі до приходу Христа на землю — про Его святую Церков і про войну з Татарами й Ляхами за віру православную і волю людськую».

Ця невелика, на 149 сторінок, книжка цікава ще й тим, що Пантелеймон Олександрович Куліш наводить у ній свій правопис, який дещо відрізнявся від прийнятого на той час. Він дістав назву «кулішівка» і його було покладено в основу сучасного фонетичного українського правопису.

Через 4 роки після першого видання «Грамматки» педагог-просвітник вирішив здійснити друге її видання — набагато коротше й трошки іншого змісту, додавши наприкінці коротку історію України. Ці два підручники широко використовувалися в навчально-виховному процесі недільних шкіл у другій половині ХІХ ст. і відіграли велику роль у розвитку національної освіти в Україні.

З культурно-просвітницькою метою Пантелеймон Олександрович Куліш протягом 1860–1862 рр. підготував у своїй друкарні першу серію українських народних видань під загальною назвою «Сільська бібліотека», так звані «метелики». Протягом 3-х років було видано 39 номерів цих дешевих книжок для народного читання, які складалися з творів самого Куліша, а також Т.Г.Шевченка, Г.Ф.Квітки, О.П.Стороженка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Д.Л.Мордовця. «Эти книжечки,— писав Б.Д.Грінченко,—прозванные среди публики “метелыкамы”, представляли тогда почти единственный доступный для народа материал для чтения». *(10)

*(10) Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. Чернигов, 1899. С. 13.

«Метелики» створили для покоління шестидесятників можливість поширення освіти. Із «метеликом» у руках освічена українська молодь ішла до сільського люду, читала йому видатні твори письменників, навчаючи його правильної рідної мови.

Одним із найефективніших засобів просвіти українського народу Пантелеймон Олександрович Куліш вважав започаткування періодичного органу українською мовою, розглядав це як важливу частину розгортання широкої громадянської акції. Таке видання повернуло б права громадянства українському слову, й слово, відновлене у своїх правах, ствердило б громадянські права нації. «Спасеніє нашого краю — в нашому слові,—наголошував Куліш.— Слово земляка укаже землякові, і явиться сила общественна, которої тепер немає, явиться воля й дума єдина». *(11)

*(11) Киев. старина. 1898. № 11–12. С. 348.

У жовтні 1858 р. Пантелеймон Олександрович Куліш звернувся до Міністерства народної освіти з проханням дозволити йому видавати український журнал. «Журнал мой будет чужд политики,— писав він,— и так как его цель не столько специальная, сколько общежитейская и более хозяйственная, то прошу дозволения дать ему следующее наименование : “Хата, южно-русский журнал словесности, истории, этнографии и сельського хозяйства”». *(12)

*(12) Цит. за : Бернштейн М.Д. Журнал «Основа» і український літературний процес

кінця 50-х–60-х років ХІХ ст. К., 1959. С.12–13.

Однак йому відмовили, про що й повідомив директор канцелярії Міністерства народної освіти А.Берте 24 грудня 1858 р. Не маючи змоги видавати журнал, Пантелеймон Олександрович Куліш започатковує альманах «Хата» (1860 р.), де друкувалися твори Т.Г.Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, самого Куліша та М.Номиса. А далі вже з’явилася можливість мати свій періодичний орган — журнал «Основа», але за умови, що редактором буде благонадійна людина. Пантелеймон Олександрович Куліш для такої ролі не підходив. Таким, на думку петербурзьких українців, міг стати В.М.Білозерський, який у офіційної влади мав репутацію поміркованої й толерантної людини.

Перший номер журналу вийшов у лютому 1861 р. Навколо «Основи» в Петербурзі згуртувалася група українських діячів (З.Ф.Недоборовський, (Т.Г.Шевченко, П.О.Куліш, М.І.Костомаров, М.К.Сухомлинов, М.І.Черненко, М.А.Тулов). Наприкінці 1860— на початку 1861 р. вони утворили нелегальне товариство під назвою «Громада», яке ставило за мету формування національної свідомості українського народу через просвітництво, навчання грамоті широких народних мас. Такі товариства одночасно виникли в Києві, Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові. Петербурзька «Основа» стала осередком, навколо якого групувались українські сили. В «Основі» «…зустрілися два покоління українського громадянства,— писав С.П.Єфремов.— На чолі першого стояли такі популярні серед українців люди, як Куліш і Костомаров. Шевченко помер на самому початку “Основи” ; визначнішими з другого боку були Антонович, Рильський, Житецький, Кониський, Чубинський». *(13)

*(13) Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995. С. 387.

Роль і значення Пантелеймона Олександровича як видавця «Основи» надзвичайні. «Можно было заранее сказать,— писав Б.Д.Грінченко,— что журнал почти не мог существовать с теми ограниченными силами, какие имелись на лицо. Шевченко уже умирал, и, кроме Кулиша, только Марка Вовчка и можно было тогда считать за серьёзную рабочую величину. Из такого положения мог быть только один выход, а именно тот, что должен был найтись такой человек, который бы посвятил себя этому делу, взял бы три четверти работы на свои плечи и имел бы достаточно сил, чтобы не согнуться под этою тяжестью. Такой человек и нашелся в лице Кулиша. Только он один и мог сделать это дело, и без него “Основа” вряд ли пошла бы дальше 3–4-х книжек первого года. Только он один из всех малороссов того времени знал так малорусский язык, что мог писать им — и писать прекрасно — всё, что хотел. Историю Малороссии он знал не хуже Костомарова, был, как и этот последний, в высшей степени трудолюбив, имел подвижную, энергетическую натуру и пылал страстным желанием работать для народного добра, а крупный литературный талант давал ему возможность удовлетворять это желание в обширных размерах». *(14)

*(14) Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. Чернигов, 1899. С. 14.

Пантелеймон Олександрович Куліш фактично перейняв на себе всю редакторську працю, правив літературний матеріал. Багато й сам писав в «Основу», виступаючи як популяризатор-історик («Історія України од найдавніших часів». 1861 р. № 9 ; «Виговщина». 1861 р. № 11–12 ; «Хмельнищина». 1861 р. № 3) ; мовознавець («Объяснения неудобопонятных южнорусских слов». 1861 г. № 2 ; «Об издании украинского словаря». 1861 г. № 1) ; педагог («Перегляд українських книжок». 1862 р. № 1, 3 ; «Устня мова з науки». 1862 р. № 3 ; «Ответ на письмо с Юга». 1862 г. № 3) ; літературний критик («Обзор украинской словесности. 1861 г. № 1, 3, 4 ; «Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории». 1861 г. № 5, 9, 11–12 ; «Характер и задачи украинской критики». 1861 г. № 2) ; філософ («Листи з хутора». 1861 р. № 1– 4 ; «Поїздка в Україну». 1862 р. № 4) ; публіцист («Простонародность в украинской словесности». 1862 г. № 1 ; «Полякам об украинцах». 1862 г. № 2 ; «Ответ Московскому “Дню”». 1862 г. № 3) ; белетрист («Липовые пущи». 1861 г. № 5 ; «Украинские незабудки». 1861 г. № 9) ; поет («Настуся». 1861 р. № 10 ; «Брату Тарасу на той світ». 1861 р. № 10 ; «До братів на Вкраїну». 1862 р. № 3 ; «Заспів». 1862 р. № 8).

У 1862 р. між П.О.Кулішем і В.М.Білозерським як редактором та іншими членами редакції назрів конфлікт. Як писав Б.Д.Грінченко, причиною його стало те, що «…часто бывает в подобных случаях. Искренный, сильный и талантливый человек всецело отдаёт себя деятельности для известной идеи. Вокруг — люди меньшие и по таланту, и по преданности идей. Сильный человек и видит дальше их, и работает больше и лучше, и вследствии этого хочет пользоваться большими правами, т.е. большею самостоятельностью в своей работе. Но толпа как раз этого и не хочет позволить. Окружающие с удовольствием предоставляют ему право работать, но желают, чтобы работа производилась по их указке ; пусть он, пожалуй, пользуется и некоторой известностью, но не слишком большой : ведь тогда будут думать, что только он всё и делает и что он умнее всех. А он и в действительности умнее всех и не хочет отказываться ни от своего ума, ни от тех прерогатив, которые ему принадлежат. Здесь и конфликт. С одной стороны, начинаются крики о “чрезмерном самолюбии” и “диктаторских наклонностях”, а с другой стороны — жалобы на толпу, не понимающую избранных умов. Видя это непонимание, сильный человек еще больше убеждается в своей справедливости и совершенно перестаёт обращать внимание на мнения других. Для него исчезает критика, в нём одном уже совмещается и творец, и критик собственного творчества. Поэтому, делая ошибку и слыша со всех сторон, что это ошибка, он всё же не верит никому, и думает, что его ошибка — открытие сильного ума, ещё не понятое обыкновенными людьми. А обыкновенные люди, видя ошибки, в свою очередь начинают полагать, что у сильного человека и нет ничего, кроме ошибок, и оставляют его. Конечно, для этого необходимо, чтобы этот сильный человек слишком превышал средний уровень окружающих его людей, и в то же время был очень самолюбив. Оба эти условия были на лицо и в данном случае, а потом нечто подобное происходило и у Кулиша с его петербургскими земляками». *(15)

*(15) Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. Чернигов, 1899. С. 20–21.

У 1862 р. Пантелеймон Олександрович Куліш залишає «Основу», а через деякий час вона припинила своє існування Збанкрутувала також Кулішева друкарня з вини його помічників. А згодом і Валуєвський циркуляр 1863 р. приніс також багато розчарувань, унаслідок чого припиняє свою діяльність і Петербурзька Громада. Пантелеймон Олександрович Куліш зостається без роботи й матеріальних засобів.

23 грудня 1864 р. за допомогою впливових прихильників Пантелеймон Олександрович Куліш отримує посаду у Варшаві при «учредительном комитете», що був створений після польського повстання у 1863 р. з метою широкої русифікації Польщі. Багато хто з тодішніх і пізніших активних українців (О.Я.Кониський, С.П.Єфремов) засуджували діяльність Куліша у Варшаві як відступ від своїх українських переконань. Але це було далеко не так. Тоді багато хто з українців їхав до Польщі працювати : І.С.Нечуй-Левицький, В.М.Білозерський, П.Ф.Лебединцев перебували там на офіційній службі. Пантелеймон Олександрович свою роботу у Варшаві пояснював матеріальною скрутою та науковими інтересами : «Меня в Варшаву,— писав він у листі до князя М.В.Шаховського,— влекла всего больше известная мне ещё в Киевщине библиотека, завещанная графом Красинским». *(16)

*(16) Киев. старина. 1897. № 4–6. С. 353.

Перебуваючи в Польщі, Пантелеймон Олександрович Куліш спрямовує свою діяльність на Галичину, «рятуючи галицьку Україну перед польським натиском» і бажаючи «зміцнити там культурно-національну українську течію». *(17)

*(17) Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. Берлін, 1923. С. 144.

«Эта часть малорусской земли,— писав Б.Д.Грінченко,— подавленная более культурным польским элементом, нуждалась в энергетической литературной силе, могшей помочь её возрождению». *(18)

*(18) Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. Чернигов, 1899. С. 22.

І такою «літературною силою» став Пантелеймон Олександрович Куліш. Він активно друкувався в галицьких виданнях «Вечерниці», «Мета», «Правда», вміщував там свої історичні твори : романи «Брати» (1864 р.), «Руїна» (1864 р.) ; повість «Майор» (1867 р.) ; оповідання «Потомки українського гайдамацтва» (1868 р.) ; різного змісту статті : «Виховування дітей» (1869 р.), «Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами» (1868 р.), «Нарис історії словесності руско-української» (1869 р.), «Погляд на усну словесність українську» (1869 р.).

Пантелеймон Олександрович Куліш надсилав «соборні послання» в Галичину й Буковину, і до його слова прислухалися як до голосу апостола українського відродження. Зав’язалися особисті стосунки просвітителя з галицькими діячами (особливо з В.Г.Барвінським), що перейшли згодом у приятелювання. Він надавав галичанам літературну й навіть матеріальну допомогу. «Деятельность Кулиша в Галиции,— на думку Б.Д.Грінченка,—послужила там к подъёму духа малорусской народности в борьбе с денационализирующим польским элементом, придала новых сил галицким народолюбцам». *(19)

*(19) Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. Чернигов, 1899. С. 22.

У 1871 р. Пантелеймон Олександрович Куліш повернувся до Петербурга, де обійняв посаду редактора «Журнала Министерства путей сообщения». Він продовжував студії історії козачини : працював над своєю «Историей воссоединения Руси», два томи якої були надруковані в 1874 р., а третій — у 1877 р. Перший том Б.Д.Грінченко назвав «несомненным приобретением» для української історіографії, в якому розкрито значення міського населення в минулому культурному житті України, чого досі ще ніхто не робив. Але в наступних томах цієї праці Куліш доводить, що всі історичні України козацько-гетьманського періоду разом із Богданом Хмельницьким були просто розбійниками й ворогами української культури : українська історія того часу — це історія «украинских разбоев».

Громадськість засудила такі перемінливі погляди вченого. Відомий літературознавець, академік Петербурзької Академії наук (з 1898 р.) О.М.Пипін писав : «Под влиянием чувств произошёл последний изумительный поворот во мнениях Кулиша, выразившийся в “Истории воссоединения” и статьях о козачестве в “Русском Архиве” 1877 г., где прежние идолы были свергнуты с пьедестала, и Кулиш вообще явился злейшим противником стремлений, в которых прошла, однако, вся его прежняя жизнь». *(20)

*(20) Цит. за : Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. С. 23.

Б.Д.Грінченко дотримувався іншої думки. «Хотя такие взгляды Кулиша были, несомненно, ошибкою, всё же их нельзя назвать, как это делали, изменою своему прошлому, а лишь переменою исторических взглядов… Не может бать и речи о том, что Кулиш “вообще явился злейшим противником стремлений, в которых прошла, однако, вся его прежняя жизнь”. Кулиш изменил во многом свои взгляды, но основного стремления всей своей жизни он никогда не изменял, так как этим стремлением было — служить делу развития родного слова, что он всегда и делал, и всю свою долгую жизнь он был бойцом за это». *(21)

*(21) Цит. за : Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. С. 29, 34.

Пантелеймон Олександрович Куліш переживав складний період. Старше покоління українолюбців відвернулося від нього, а для молодшого він був чужим і незрозумілим. Тоді Пантелеймон Олександрович прилучився до архівних студій, їздив за кордон, друкував там Біблію в українському перекладі, писав і видавав свої вірші (збірка «Досвітки», 1876 р.).

Після Емського указу (1876 р.) письменник-просвітитель остаточно залишив державну службу і знову зосередив свою увагу на Галичині, де, як вважав, можна вести культурно-освітню діяльність в українському напрямі.

У 1881 р. Пантелеймон Олександрович Куліш виїхав до Львова. Там пройнявся ідеєю примирення галицьких поляків і українців. Намір його був прекрасним, адже ворожнеча цих народів завдавала їм шкоду, особливо українцям. Пантелеймон Олександрович Куліш налагодив особисті контакти з деякими польськими діячами, зокрема з Ю.І.Крашевським. Він видав памфлет «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року», аби довести, що полякам у Галичині не слід утискати українців, а самим українцям необхідно забути колишні образи, адже не лише поляки робили зло українцям, але й навпаки.

Однак, закликаючи до примирення, Куліш припустився кількох помилок. Перша полягала в тому, що він брав до уваги тільки польські історичні джерела, нехтуючи українськими як упередженими, і забуваючи, що й польські належали теж заінтересованій стороні. «Благодаря этим истокам,— писав Б.Д.Грінченко,— картина прежних отношений малороссов и поляков вышла в значительной степени ложною, и книжка не только не помогла примирению, но ещё больше усилила взаимное раздражение, дав повод перебирать старые исторические счёты». *(22)

*(22) Цит. за : Гринченко Б. П.А.Кулиш : Биогр. очерк. С. 29.

Розчарувавшись вкотре у своїх добрих намірах, Пантелеймон Олександрович Куліш повернувся в Україну і оселився на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. З громадянської сцени зійшов він безповоротно й уже до смерті не нагадував про себе.

Останні роки життя педагог і письменник віддав перекладацькій діяльності. Він переклав 13 драм Вільяма Шекспіра, «Дон-Жуана» і «Чайльд-Гарольда» Джорджа Байрона, багато творів Фрідріха Шіллера, Йоганна Вольфганга Гёте та Генріха Гайне. Але найбільшою, колосальною його працею став переклад Біблії українською мовою, яку просвітитель виконував, свідомий того, що вона збагатить українську культуру. «В настоящее время,— писав він 21 серпня 1893 р. в листі до М.В.Шаховського,— в нашей душе водворяет гармонию Библия, которую перевожу на оригинальнейший из всех славянских языков… Работа над словом доставляет мне столько удовольствия, что ни задушевная мысль о возрождении Руси, ни переписка с друзьями (их у меня всего два-три человека), ничто не превышает этого самоудовлетворения. Пока не кончу предпринятый перевод, чувствую себя неспособным к другим занятиям и удовольствиям». *(23)

*(23) Киев. старина. 1897. № 4–6. С. 354.

Помер Пантелеймон Олександрович Куліш 2 лютого 1897 р. в Мотронівці, де його і поховали.

Роль і значення цієї особистості в історії України до сьогоднішнього дня не оцінена належним чином. «Від часів Куліша й дотепер,— зазначає сучасний дослідник М.Скрипник,—панує оцінка його творчості та світогляду як надзвичайно суперечлива. Цього лицаря українського духу, що своїми ідеями випередив добу, негативно сприймали сучасники, лишився він незрозумілим і для наступних поколінь». *(24)

*(24) Сучасність. 2001. № 5. С. 87.

Праці :

1. Куліш П. Граматка. СПб., 1857 ;

2. Куліш П. Граматка. СПб., 1861 ;

3. Куліш П. Об издании украинского словаря // Основа. 1861. № 1 ;

4. Куліш П. Об украинской словесності // Основа. 1862. № 1 ;

5. Куліш П. Перегляд українських книжок // Основа. 1862. № 1 ;

6. Куліш П. Ответ на письмо с Юга // Основа. 1862. № 3 ;

7. Куліш П. Устня мова з науки : Слово з боку // Основа. 1862. № 3 ;

8. Кулиш П. Какие руководства удобнее употребить при первоначальном обучении крестьянских детей // Чернигов. Листок. 1862. № 26, 27 ;

9. Куліш П. Виховування дитини // Правда. 1868. № 11.

Версія для друку