Максимович Михайло Олександрович
Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 276 – 283.
Максимович
Михайло Олександрович
(1804–1873)
Учений-енциклопедист,
фахівець у галузі біології, історії,
мовознавства, етнографії,
педагог, просвітитель,
перший ректор
Київського університету
Михайло Олександрович Максимович народився 3 вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина (тепер село Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаської області) в сім’ї маломаєтних дворян. Батько Олександр Іванович Максимович і мати Гликерія Федорівна Тимківська — вихідці із старшинських козацьких родів, нобілітованих у дворянство. Батько походив із військовослужбовців. Мати мала п’ятьох братів і двох сестер. Усі її брати закінчили Московський університет, двоє з них — Ілля та Роман — були професорами.
Початкову освіту Михайлик здобув у церковнопарафіяльній школі Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші (до 1811 р.). Тут він вивчив грамоту, часословець і псалтир. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Федоровича Тимківського в маєтку Туранівцях «началам разных наук и по-латыни». Саме дядько й «заронив у душу хлопчика перші зерна любові до філософії та взагалі до науки».
Наприкінці 1812 р. Михайла віддали до Новгород-Сіверської гімназії, засновником якої був І.Ф.Тимківський, а директором — його тесть, статський радник І.І.Халанський. Тут він серйозно захопився різними природничими науками, зокрема ботанікою, ознайомився з творчістю М.В.Ломоносова, В.А.Жуковського, Г.Р.Державіна,
В 1819 р. Михайло Максимович закінчив гімназійний курс, виголосивши на публічному екзамені промову про історію освіти. В тому ж році він переїхав до Москви до свого дядька Р.Ф.Тимківського, професора грецької та римської словесності Московського університету. Вищу освіту племінникові допомогли здобути Роман Федорович та інший дядько — Єгор Федорович, чиновник міністерства закордонних справ. У 1819 р. Михайла Максимовича зараховують «казеннокоштним» студентом словесного (філологічного) відділення Московського університету, а через 2 роки він переходить на природничо-математичний факультет.
У ці роки виявилося наукове обдарування юнака. Захоплення природничими науками в гімназії та під час навчання в університеті
переросло в справжнє покликання. В 1821 р. він надрукував свій перший
переклад статті Мірбеля «К чему служат листя на растениях».
Після успішного закінчення Московського університету в 1823 р. Михайла Олександровича залишили для наукової та викладацької роботи в галузі ботаніки. Спочатку він працює в бібліотеці університету і університетському гербарії. Молодий учений багато часу віддавав також і педагогічній діяльності : читав курси господарської ботаніки і садівництва (1825–1829 рр.) у Землеробській школі, курс природознавчої історії (1826–1833 рр.) в університетському «шляхетному пансіоні», курс ботаніки в університеті (з 1828 р.), двічі на рік викладав ботаніку в Московській комерційній практичній академії. Його лекції вирізнялися науковою ґрунтовністю і новаторством, «новітністю філософських ідей і висновків», стрункістю викладу. У 1826 р. попечитель Московського навчального округу Д.І.Писарєв запропонував йому посаду завідувача університетським ботанічним садом і гербарієм.
Одночасно Михайло Олександрович невтомно працював і над самоосвітою, ознайомлювався з творами західних філософів та істориків, захоплювався географією, математикою, фізикою, медициною, філологією. Великий вплив на нього справив професор ботаніки Е.К.Гофман, якому він присвятив статтю «Жизнь московского профессора ботаники Гофмана» (1826 р.). Молодий учений підтримував особисті і творчі зв’язки з О.С.Пушкіним, М.В.Гоголем, О.І.Герценом, М.П.Огарьовим, М.І.Гнєдичем, В.Ф.Одоєвським, Г.Ф.Квіткою-Основяненком, Є.П.Гребінкою, П.П.Гулаком-Артемовським, Т.Г.Шевченком, В.А.Жуковським і А.Міцкевичем. Він активно виступав з рецензіями на книжки, публікував статті.
У 1827 р. Михайло Олександрович Максимович склав магістерський іспит, успішно захистив дисертацію на тему «О системах растительного царства» і здобув науковий ступінь магістра (кандидата) природознавства.
Упродовж майже 15-ти років, які вчений прожив у Москві, він навчався в університеті, працював у ботанічному саду, викладав у різних навчальних закладах, підготував книжки з природознавства, гуманітарних наук, а також не полишав громадської діяльності. Це була особистість, що органічно поєднала в собі здібності до різних галузей науки : природознавства, фізики, біології, філософії, літератури. Визнанням наукових і педагогічних заслуг Михайла Олександровича стало затвердження його в 1833 р. ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки Московського університету.
Протягом 1823–1834 рр. Михайло Олександрович опублікував понад 100 власних праць. Серед них : «О системе растительного царства» (1823 р.), підручник для студентів «Главные основания зоологии или науки о животных» (1824 р.), «Основания ботаники. Органология растений» (1828 р.), «Систематика растеній. Основанія ботаники» (1831 р.). Його «Ботаника» вважалась найкращою на той час, була настільною книжкою всіх природознавців Росії, а в Московському університеті—основним навчальним посібником. Праці вченого поширювались у Варшаві, Берліні і інших містах Європи. Слід згадати його літературно-лінгвістичні дослідження цього періоду : «Мнение о малороссийском языке и правописании оного» (1829 р.), три книги альманахів «Денница» (1830–1834 рр.) ; одну з перших природничих книжок для народу «Книга Наума о великом божьем мире» (1833 р.), яка витримала 12 видань ; «Размышление о природе» (1833 р.). Характерною особливістю праць Михайла Олександровича Максимовича було те, що в них виявився його талант філософа й мислителя ; адже розробка проблем природознавства потребувала їх осмислення, що неминуче спонукало до філософії. Його філософськими лекціями про природу захоплювались О.І.Герцен, М.Ю.Лермонтов.
Народжений і вихований в Україні, Михайло Олександрович Максимович увібрав у себе основні риси ментальності рідного народу. Він нерідко зазнавав переслідувань за своє неприховане «малоросійство». Туга за Батьківщиною особливо зросла після смерті матері (1829 р.), яка ще в 1825р. писала, що «… счастье свое найдешь не в столице, но на своей родине».*
* Киев. старина. 1882. № 1. С. 159.
Переїзд до України став реальністю після відкриття в Києві університету. З 1834 р. учений працює на посаді завідувача кафедри російської словесності й декана історико-філологічного факультету, а в жовтні — став ректором університету св. Володимира. За всього півтора року ректорства він зробив багато для організації навчання в новоствореному навчальному закладі, який не мав власного приміщення, видавничої бази, належної кількості лабораторій, підручників і наочних посібників.
Михайло Олександрович Максимович прагнув втілити в життя свій план удосконалення освіти в країні. Суть цього задуму полягала в розширенні можливості щодо отримання освіти всіма без винятку верствами населення. Обов’язковою умовою була відміна тілесних покарань. Важливим пунктом — усіляке сприяння розвиткові української науки, в тому числі історії, мовознавства, а також етнографії, фольклористики. Просвітитель мав намір укласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську енциклопедію.
Попечитель Київського навчального округу відставний військовий фон Брадке постійно переслідував Михайла Олександровича. Нервове напруження та перевантаженість роботою вплинули на здоров’я вченого, який і так часто хворів. В середині грудня 1835 р. йому довелося відмовитися від ректорства, але ще впродовж 10-ти років він викладав в університеті філологію.
У 1837 р. на урочистому зібранні університету Михайло Олександрович Максимович виступив з промовою «Об участии и значении Києва в общей жизни России», що викликала інтерес не лише слухачів, а й міністра народної освіти С.С.Уварова, і «за відмінну службу і працю, засвідчені міністром», ученого нагородили орденом св. Володимира 4-го ступеня.
Стан здоров’я Михайла Олександровича так погіршився, що він «ледве пересував ноги, а лівим оком міг читати тільки через збільшувальне скло», тому 30 вересня 1840 р. змушений був звернутися до університетської ради з проханням звільнити його від служби «з наданням пожиттєвої пенсії». У 1841 р. дістав пенсійний атестат (762 крб. на рік) і виїхав на хутір Михайлова Гора (поблизу села Прохорівка на Черкащині), де півтора року жив «затворником», не читаючи і не пишучи. Тут він прожив до останніх днів свого життя. Пізніше у своїх спогадах писав : «Як згадаю своє життя за ці тридцять років — то аж серце в’яне». Коли здоров’я трохи поліпшилося, повернувся до наукової роботи, їздив до Києва, Москви, працював в архівах і бібліотеках, публікував статті.
29 травня 1843 р. новий попечитель Київського навчального округу С.І.Давидов надіслав відставному професорові Михайлу Олександровичу Максимовичу листа з проханням продовжити викладання в університеті. Вчений погодився викладати історію російської словесності (три півторагодинні лекції на тиждень). У липні 1845 р. його погодинна робота припинилася. На знак незгоди з політикою царизму він виходить у відставку з посади завідувача кафедри словесності. У 1846 р. стан здоров’я змушує його остаточно виїхати на свій хутір Михайлова Гора.
В університеті Михайло Олександрович не лише викладав теорію словесності, а й дбав про творчий розвиток своїх студентів. Він опікувався студентськими роботами — і студіями з естетики, з етики, і пройнятими духом німецької класичної філософії історичними розвідками, й поетичними спробами, белетристикою. Серед найвідоміших його учнів — М.А.Тулов (професор ліцею князя Безбородько), І.А.Лінниченко (професор Одеського університету), І.В.Вернадський (учений політеконом), М.Т.Костир (викладач Київського й Харківського університетів).
Результатом викладацької діяльності Михайла Олександровича Максимовича (лекцій і промов в університеті св. Володимира з 1834 до 1845 рр.) були 27 статей і монографій, присвячених філологічним і мовознавчим проблемам, історичному розвиткові східнослов’янських мої і літератур : «Песнь о Полку Игореве, сложенная в конце ХІІ в. на древнем русском языке» (1837 р.), «История древней русской словесности» (1839 р.), «Русская речь в сравнении с западнославянскою» (1845 р.). У праці «Критико-историческое исследование о русском языке» (1838 р.) він характеризує три східнослов’янські мови (малоруську, білоруську і великоруську) і встановлює їхню самостійність.
У цей період, обстоюючи право української мови на самостійність, учений присвячував їй багато часу, а також літературній проблематиці : галицькій поезії («О стихотворении червонорусских», 1841 р.), українському правопису («О правописании малоруського языка», 1841 р.), українській етимології («О малороссийском произношении местных имен (об именах южнорусских городов)», 1843 р.), українській поезії («О народной исторической поэзии в древней Руси», 1845 р.). Він — один із творців української «мовної програми», його варіант українського правопису, який був поширений у Галичині, на Буковині та Закарпатті протягом століття, дістав назву «максимовичівки». На думку самого Михайла Олександровича, уся ця робота стала підготовкою до написання книжки «Начала русской филологии» (1847 р.).
Слід звернути увагу на особливе ставлення просвітителя до українських
пісень. Він віддавав їм перевагу перед усіма іншими джерелами усної народної творчості. Михайло Олександрович Максимович підготував і видав збірки «Малороссийские песни» (1827 р.), «Украинские народные песни» (1834 р.), «Сборник украинских песен» (1849 р.), «Дни и месяци украинского селянина» (1856 р.).
Збірка «Малороссийские песни», що є значним внеском до скарбниці духовності України, містить 127 творів (думи, історичні гайдамацькі й чумацькі пісні». У передмові Михайло Олександрович наголошує, що в українських піснях звучить душа народу. А назву «Малороссийский язык» узято з титульного листа «Енеїди» І.П.Котляревського. Понад 20 років збиралися пісні, які ввійшли до збірки. Це була перша спроба їх систематизації і вивчення, що стало важливою подією в історії української фольклористики, дало змогу глибоко осмислити історію народу, його багатовікову мудрість, традиції, звичаї, обряди.
Михайло Олександрович Максимович — один із перших дослідників історії України. Він опублікував і видав низку монографій з історії Київської Русі : «Откуда пошла Русская земля» (1837 р.), «История древней русской словесности» (1839 р.), «Начала русской филологии» (1847 р.). Видав по три книжки альманахів «Денница» (1830–1834 рр.) та «Киевлянин» (1840–1841 рр, 1850 р.), дві — альманаху «Украинец» (1859 р., 1864 р.). Цими альманахами започатковано розвиток української журналістики. Як вважають деякі українські вчені, «власне не Костомаров послужив зв’язуючою ланкою між харківським і київським етапами “винайдення” України, а саме Максимович, який, хоча й не належав харківського гуртка, але натомість підготував київський осередок для сприйняття ідей українського відродження». *(1)
*(1) Короткий В.А., Біленький С.Г. Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ ст. К., 1999. С. 221.
Михайло Олександрович Максимович не входив до українських гуртків, зокрема й Кирило-Мефодіївського братства, був лише їхнім ідейним натхненником. У 1843 р. його обрали редактором «Памятником словесности и народного просвещения», членом київського «Комитета для изыскания древностей». Між 1829 і 1847 рр. його кооптували у члени багатьох науково-дослідних товариств : «Императорского Московского общества испытателей природы» (1829 р.), «Московского общества любителей российской словесности» (1833 р.), «Императорского Московского общества истории и древностей российских» (1834 р.), «Одесского общества любителей истории и древностей» (1839 р.), «Временной комиссии для разбора древних актов» (1843 р.).
Учений-енциклопедист свято шанував старовину, розумів її значення для освіти народу, був знаним бібліографом «стародавніх книг». Книгодрукування й поширення книжок, на його думку,— це невід’ємна частина розвитку культури. В «Киевлянине» було опубліковано велику статтю на цю тему — «Книжная старина южнорусская» (1849–1850 рр.) Багато часу віддав Михайло Олександрович вивченню історії міст і сіл України. В альманасі «Украинец» (1864 р.) він вмістив нариси про Київ, Волинь. Як писав В.О.Замлинський, «Максимович перший здійснив спробу визначити, коли вперше стало вживатися слово “Україна”, вказавши в статті “Откуда идет русская земля”, що воно з’явилося в 1187 р. і спочатку означало “Київську область”, а потім поширилося на всю територію, де оселився український народ». *(2)
*(2) Максимович М.О. Киев явился градом великим… Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В.О.Замлинський ; прим. І.Л.Бутича ; попереднє слово В.В.Скопенка. К., 1994. С. 28.
З 1845–1857 рр. Михайло Олександрович Максимович підготував понад 40 праць. Він переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім» (1857 р.), вважаючи, що воно має неоціненне значення для дослідження історії Київської Русі. Зацікавлення «Словом…» тривало в ученого протягом 36 років (1833–1869 рр.). Започатковану ним традицію перекладу й наукового дослідження цього твору пізніше розвивали інші вчені.
У 1853 р. Михайло Олександрович Максимович одружився з Марією Василівною Товбич, дочкою небагатих дворян. Наприкінці 1857 р. разом із дружиною він переїхав до Москви, де йому запропонували посаду завідувача журналу «Русская беседа». Тут Михайло Олександрович підготував до видання альманах «Украинец», який, по суті, став спадкоємцем «Киевлянина». Перебування в Москві (до 1859 р.) особливо запам’яталося зустрічами з Т.Г.Шевченком, П.О.Кулішем, М.І.Костомаровим.
Після повернення в Україну вчений знову багато працював. Його наукову діяльність можна поділити на три періоди : московський, київський та михайлогірський. Михайло Олександрович Максимович залишив роботи з ботаніки, зоології, історії, фізики, філології, географії, етнографії, філософії, археології ; є одним із попередників еволюційної теорії Дарвіна ; плідно працював у царині джерелознавства, хронології, дипломатії. За своє життя написав і опублікував понад 260 праць. Крім того, він — один з перших дослідників історії України, основоположник фольклористики, історіографії, української етнографії ; проаналізував і стилізував книжки І.Фундуклея «Обозрение могил, валов и городищ в Киевской губернии» (1847 р.) та С.П.Крижанівського «Обозрение Киева в отношении к древностям» (1847 р.), праці, що стосуються історії Київської Русі, Запорозької Січі, Визвольної війни 1648–1654 рр.
Особливе місце відводив Михайло Олександрович дослідженню теми козацтва. Великою його заслугою є встановлення правди про Богдана Хмельницького — представника «слави козацтва Південної Русі». Одним з перших серед вітчизняних істориків він висвітлив справжнє значення Визвольної війни українського народу. В журналі «Основа» Михайло Олександрович надрукував «Листи про Богдана Хмельницького» (1861 р.). Він вивчив багато архівних документів, зібрав рідкісні відомості з історії міст і сіл України, які й до нашого часу не втратили наукової цінності.
У вересні 1871 р. на святкуванні 50-річчя науково-літературної діяльності просвітителя за пропозицією Київського університету йому було
вручено диплом почесного доктора слов’янської філології, а в жовтні того ж року обрано членом-кореспондентом Російської академії наук (відділення російської мови і словесності). Він був почесним членом 21 організації, товариства й навчального закладу, а також Московського, Петербурзького, Київського і Одеського університетів.
Помер Михайло Олександрович Максимович 10 листопада 1873 р. Похований на хуторі Михайлова гора, поблизу села Прохорівка (тепер Канівського району Черкаської області). До останніх днів свого життя він жив у неймовірній матеріальній скруті, на межі бідності, його не полишали життєві негаразди, хвороби.
У 1876–1880 рр. шанувальники вченого видали тритомне зібрання його творів, а в 1994 р.— вибрані українознавчі твори : історичні, етнографічні, фольклористичні та мовознавчі студії, в основі яких — правдиве і пристрасне слово про замовчувані або спотворені протягом наступних десятиліть сторінки нашої непростої історії. Низка розвідок присвячена пам’ятним місцям української столиці. Ввійшли до збірки сказання про Коліївщину, Переяславщину, гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, козаків придніпровських, дослідження з історії української мови, а також автобіографія автора.
До 150-річчя від дня народження цієї видатної особистості І.П.Білоконь видав книжку «Михайло Олександрович Максимович», а з нагоди 190-річчя від дня народження «патріарха української науки» відбулася IV науково-освітянська конференція «Педагог, учений, патріот». У 1999 р. В.А.Короткий та С.Г.Біленький присвятили його науковій діяльності книжку «Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ століття».
Дослідники творчої спадщини Михайла Олександровича Максимовича називають його «українським Ломоносовим», людиною «універсальних інтересів», яка прожила інтенсивне, багатогранне життя, залишилася в народній памяті «нащадком козацького роду», мала «всеєвропейське визнання», була «діячем доби Відродження», вченим, патріотом, який підніс українську науку на рівень найкращих світових досягнень.
М.С.Грушевський писав : «Його найбільшим подвигом, як і подвигом передреволюційного українознавства взагалі, було виявлення народної основи української історії, її тяглості і неперервності, укріплення на сім грунті того переконання, що український народ — це дійсний будівничий великого тисячолітнього діла української історії і одвічний господар української землі, политої його потом і кров’ю». *(3)
*(3) Цит. за : Максимович М.О. Киев явился градом великим… Вибрані українознавчі твори. С. 5.
Сучасний автор професор П.П.Кононенко у статті «Михайло Максимович» стверджує : «Саме історіофілософський підхід, що включав вивчення : соціального буття всіх станів праукраїнців (у тому числі їхніх “трудів і днів”, психіки, як в “Днях і місяцях українського селянина”), державно-політичного розвитку (часу Київської Русі і Гетьманщини, зокрема праці про П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Скоропадського, князів Острозьких), релігійних, освітніх, наукових процесів (про обрання П.Могили митрополитом Київським, про заснування в Києві історичного товариства), мовно-національних проблем (“Філологічні листи до М.Погодіна”, “Про правопис української мови”) — дав змогу М.Максимовичу закласти фундамент наукового мовознавства, фольклористики та літературознавства, показати органічний зв'язок між державою, нацією (етносом) і мовою, культурою, з українознавством як універсальною науковою системою знань про Україну і українство». *(4)
*(4) Педагог, учений, патріот : Зб. наук. праць. Матеріали IV наук.-освітянської конф., присвяченої М.О.Максимовичу (груд. 1994). К., 1997. С. 13.
Спадщина Михайла Олександровича Максимовича і в наш час цікавить дослідників різних напрямів та профілів : філософів і педагогів, істориків і журналістів, філологів і психологів.
Праці :
1. Максимович М.А. Жизнь московского профессора ботаники Гофмана. М., 1826 ;
2. Максимович М.А. Малороссийские песни. М., 1827 ;
3. Максимович М.А. Основания ботаники. Органология растений. М., 1828. Ч. 1. Кн. 1 ;
4. «Денника» : Альманах, изданный М.Максимовичем. М., 1830–1834. Кн.
1–3 ;
5. Максимович М.А. Систематика растеній. Основанія ботаники. М., 1831. Кн. 2 ;
6. Максимович М.А. Украинские народные песни. М., 1834. Ч. 1. Кн. 1–3 ;
7. Максимович М.А. Критико-историческое исследованіе о русском языке. СПб., 1838 ;
8. Максимович М.А. Известія о Гайдамаках (Замечанія на книгу г. Скальковскаго «Наезды Гайдамаков на Западную Украйну в XVIII столетіи…») // Москвитянин. М., 1845. Кн. 5–6 ;
9. Максимович М.А. Дни и месяци украинского селянина (март–май) // Рус. беседа. 1856. Т. 1. Кн. 1, 3 ;
10. Максимович М.А. Воспоминаніе о Богдане Хмельницком // Рус. беседа. 1857. Т. 1. Кн. 5 ;
11. Максимович Михаил. Песнь о полку Игореве : Переведенная на украинское наречие М.Максимовичем. К., 1857 ;
12. «Украинец» : Альманах, издаваемый Михаилом Максимовичем. М., 1859. Кн. 1 ; К., 1864. Кн. 2 ;
13. Максимович М.А. Заметка о казацких гетманах : Письмо к С.М.Соловьеву // Рус. Вестн. 1859. Т. 24 ;
14. Максимович М.А. Краткий букварь. К., 1865 ;
15. Максимович М.А. Письма о Києве, сочинения М.А.Максимовича. М., 1869;
16. Максимович М.А. О первых временах Киевского богоявленского братства. К., 1869 ;
17. Максимович М.А. Сказаніе о Коліивщине // Рус. Архив. М., 1875. Кн. 2. № 5 ;
18. Максимович М.А. Собр. соч. : В 3 т. К., 1876–1888 ;
19. Максимович М.А. О правописании малороссийского языка // Собр. соч. : В 3 т. К., 1880. Т. 3 ;
20. Максимович М.А. Автобиография // Киев. старина. 1904. Т. 86 ;
21. Максимович М.О. КиевЪ явился градомЪ великим… Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біорг. нарису В.О.Замлинський ; приміт. І.Л.Бутича ; попереднє слово В.В.Скопенка. К., 1994 ;
22. Максимович М.О. Дні та місяці українського селянина / Упоряд., пер. з рос., вступ. ст. прим. В.Гнатюка. К., 2002 ;
23. Максимович М.О. У пошуках омріяної України : Вибрані українознавчі твори. К., 2003 ;
24. Максимович М.О. Вибрані твори. / Упоряд., вступ. ст. В.Короткого. К., 2004.
