Потебня Олександр Опанасович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 367 – 375.

Потебня

Олександр Опанасович

(1839–1891)  

Видатний український мовознавець,

педагог, фольклорист і

літературознавець

         Олександр Опанасович Потебня народився 22 вересня 1835 р. у дворянській родині на хуторі Маневі поблизу с. Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії.

         Вищу освіту здобував у Харківському університеті (1854–1856 рр.), де спочатку (впродовж року) навчався на юридичному факультеті, а з другого курсу перейшов на історико-філологічний факультет.

          Олександр Потебня вступив до університету всього через п’ять років після від’їзду з Харкова І.І.Срезневського. Інтерес до збирання й дослідження народної поетичної творчості та етнографії, пробуджений видатним славістом, ще не полишив студентське середовище.

         Для викладачів і студентів Харківського університету першої половини ХІХ ст. було характерним захоплення українською літературою, піснею та народним побутом. Натхненниками цього були український письменник Г.Ф.Квітка-Основяненко та інші вчені-філологи. Крім І.І.Срезневського, в Харкові деякий час працював М.І.Костомаров, курс російської граматики читав професор (він же— український поет і фольклорист) А.Л.Метлинський. У 1854 р. в Києві А.Л.Метлинський видав збірку «Народные южнорусские песни», що було на той час визначним явищем.

         А.Л.Метлинський справив особливе враження на молодого студента. Відомий український діяч, професор Харківського університету М.Ф.Сумцов зазначав, що вплив його на Олександра Опанасовича Потебню був дуже сильним. У творах Олександра Опанасовича, переважно ранніх, часто трапляються посилання на А.Л.Метлинського. Щодо української мови, важливості визнання обласних наріч, взагалі щодо культурного розвитку, погляди А.Л.Метлинського й  Олександра Опанасовича Потебні збігалися такою мірою, що деякі сторінки, наприклад рецензії Потебні на збірку Я.Ф.Головацького, здаються простим розвитком думок А.Л.Метлинського, викладених ним у передмові до «Народных южнорусских песен».

         Випускний твір на тему «Первые годы войны Хмельницкого» Олександр Потебня написав на основі українських літописів, народних пісень та інших фольклорних матеріалів, використавши їх як історичні свідчення, що збереглися в народній пам’яті.

         Після закінчення університету молодого випускника було призначено класним наглядачем, а потім викладачем російської словесності 1-ї Харківської гімназії.

         22 листопада 1857 р. історико-філософський факультет за рекомендацією професора П.О.Лавровського порушив клопотання перед університетською радою про прикомандирування Олександра Опанасовича Потебні до університету для підготовки магістерського іспиту з дорученням викладати деякі частини курсів російської словесності та історії літератури слов’янських народів під наглядом професорів.

         Молодий викладач одразу привернув до себе увагу студентів своєю ерудицією й палкою любов’ю до України. Він швидко став студентським кумиром. Відома українська діячка Х.Д.Алчевська, студентка Олександра Опанасовича Потебні, згадувала пізніше, що він «… привлекал к себе самые горячие симпатии молодёжи, и корда он говорил нам об историческом прошлом нашей родины, о нашей песне, о нашей поэзии и призывал нас к изучению ея, к любви к ней, мы восторженно слушали его целыми часами, и я уверена, что каждый из нас клялся в душе в эти минуты посвятить этой родине все свои силы, отдать ей всю жизнь». *(1)

*(1)  Алчевская Х.Д.   Передуманное и пережитое : Дневники, письма, воспоминания. М., 1912. С. 453.

         За два роки Олександр Опанасович Потебня не лише витримав магістерський іспит, а й подав на факультет магістерську дисертацію «О некоторых символах в славянской народной поэзии».

         Магістерський диспут відбувся 28 лютого 1860 р. Захист пройшов блискуче. 15 квітня 1860 р. Олександра Опанасовича Потебню було затверджено у званні магістра слов’янської словесності, а дисертацію надруковано за казенний кошт. Ця його перша наукова праця написана жваво, просто, дохідливо і свідчить про той науковий інтерес, якому учений залишався вірним упродовж усього життя — пристрасну зацікавленість народною словесністю. Вчорашній студент виявив неабияку ерудицію й фахову підготовку, яких набував у процесі збирання й вивчення фольклорних та етнографічних матеріалів протягом університетського курсу.

         Як молодий викладач, Олександр Опанасович Потебня старанно готувався до лекцій, уважно аналізував вітчизняну й зарубіжну літературу. Він користувався великою повагою у студентів і мав на них значний вплив.

         У перші роки викладацької роботи Олександр Опанасович Потебня зблизився зі студентами старших курсів, став активним членом Харківської громади.

         Саме тоді, на початку 1860-х років, громадівський рух охопив усю Україну. Лібералізація суспільного життя в Російській імперії, потяг до творчої діяльності, самоідентифікація української інтелігенції в середині ХІХ ст., підкріплена культурницькими й національно-визвольними процесами, що відбувалися в Європі, сприяли зародженню такого унікального явища, як Громади. Вони ставили за мету формування національної свідомості українського народу шляхом просвітництва, поширення знань, освіти, навчання грамоті широких народних мас.

         Засобами досягнення визначеної мети громадівці вважали організацію недільних шкіл з українською мовою викладання, етнографічні дослідження, популяризацію українського слова через друковані видання, підготовку українських підручників для народних шкіл, боротьбу за впровадження української мови в навчальних закладах, за створення національної школи, а в цьому контексті — розвиток змісту, форм і методів навчання дітей і дорослих.

         Громадівський рух по всій Україні вилився в потужну просвітницько-педагогічну діяльність української інтелігенції. Першою душевною турботою

громадівців у Харкові, як і всюди, були недільні школи. Як згадував В.С.Гнилосиров, тоді студент Харківського університету, 13 березня 1861 р. він з Олександром Опанасовичем «…весь вечір радився, розмірковував про структуру, організацію програми недільних шкіл. Говорили про недільні школи взагалі і про проект, поданий Балліним на користь вивчення народу, поширення грамотності».

         Незабаром у Харкові зусиллями громадівців та їхніх помічників-ентузіастів налагодилися заняття в 4-х недільних школах. Члени Харківської громади самі були в них учителями й розпорядниками. Найбільшою складністю, з якою зустрілися молоді вчителі недільних шкіл, виявилася нестача українських підручників. З цього приводу В.С.Гнилосиров звернувся з листом до Т.Г.Шевченка і просив надіслати «Буквар южнорусский».

         Т.Г.Шевченко радо відгукнувся на прохання харків’ян і надіслав 3 000 примірників свого «Букваря». То був надзвичайно цінний дарунок. Книжки ці «з педагогічною точністю», як писав В.С.Гнилосиров, розподілили між недільними школами.

         Нестача підручників українською мовою спонукала громадівців самих братися до їх написання. У 1861 р. склав свою «Азбуку для воскресных школ» і Олександр Опанасович Потебня. У цього підручника цікава історія. Невеличка книжечка (8 аркушів) заповнена дрібним і чітким почерком ученого, зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського разом з коротенькою рецензією професора Харківського університету В.І.Зерніна : «Нахожу весьма полезным и сообразным с целью».

         На жаль, у час становлення недільних шкіл ця абетка не була видана. Пізніше, в 1865 р. Олександр Опанасович Потебня подарував свій рукопис Василю Степановичу Гнилосирову, і завдяки йому ця книжка збереглася. У 1898 р. він передав її до редакції журналу «Киевская старина». Буквар одразу надрукували як додаток до журналу під заголовком «Руководство к обучению грамоте, составленное для малорусских воскресных школ А.А.Потебней». У вступі до публікації В.С.Гнилосиров писав про цінність цього матеріалу для сучасного читача і про народницький настрій, який в молоді роки був притаманний ад’юнктові Харківського університету, який тільки-но розпочинав свою наукову кар’єру. Підручник було укладено за популярним для того часу звуковим методом, який входив у практику навчання в недільних школах на початку 1860-х років.

         Обстоюючи необхідність викладання в школі рідною мовою, Олександр Опанасович Потебня перебував на передових позиціях і в розумінні дидактичних принципів навчання. Його підручник ґрунтувався на доступності, поступовості, систематичному закріпленні і повторенні пройденого матеріалу. Буквар побудований за принципами виховного навчання та народності. Народна фразеологія — основа дидактичного матеріалу : понад 200 прислів’їв і приказок, 30 загадок. На відміну від інших тогочасних українських букварів, що містили молитви, псалми та уривки зі Святого письма, підручник Олександра Опанасовича Потебні мав світський характер.

         На початку 1860-х років Харківська громада опікувалася ще однією проблемою — підготовкою вчителів для сільських шкіл. Хвиля ідеї створення шкіл у селах поширювалася всією Україною. Для втілення задуму в життя потрібно було негайно підготувати хоча б невелику кількість учителів, найкраще місцевих, готових постійно жити і працювати на селі.

         Отже, харківські громадівці створили школу для народних учителів. Структура її діяльності досить проста : повіти, волості і сільські громади рекомендують для навчання молодь, в основному з «різночинців», іноді й селянських дітей, гарантуючи стипендію для утримання їх у місті (6 карбованців на місяць). Курс підготовки майбутнього сільського вчителя був розрахований на 2 роки. Заняття проводили, причому на громадських засадах, молоді професори університету О.О.Потебня та М.М.Бекетов, а також викладачі харківських гімназій. Олександр Опанасович Потебня допоміг скласти спеціальні програми. Педагогічну практику «студенти» проходили в харківських недільних школах.

         У педагогічній школі Олександр Опанасович Потебня став найвищим авторитетом. Майбутні сільські просвітники слухали його лекції з благоговінням. Для нього ж спілкування із сільською молоддю, що принесла з глибинки й місцеву говірку, і народні слова, й пісні, було щедрим джерелом, з якого черпався отой «національний дух», котрий він прагнув проаналізувати новітніми науковими методами, всебічно вивчити у творчій лабораторії. Таким чином учений продовжує традиції освоєння й вивчення національної    культури,   започатковані   професором   М.І.Костомаровим   в

Харкові.

         Саме на початок 1860-х років припадає масове захоплення фольклором та етнографією, данину цьому віддав і молодий науковець Олександр Опанасович Потебня разом з Харківською громадою. Ще в січні 1861 р. на одному з перших зібрань Громади в його домі саме він висловив пропозицію про створення студентського хору для народних пісень. Як вважав Олександр Опанасович Потебня, цей хор мав стати найефективнішим засобом виховання художніх смаків у слухачів недільних і земських шкіл. Він захоплювався красою й емоційною силою української народної пісні.

         У спогадах М.П.Балліна (громадівець, власник книжкового магазину) є запис про перше видання, здійснене його магазином. Це була збірка українських пісень, зібраних студентами під керівництвом Олександра Опанасовича Потебні.

         Початок 1860-х років у житті і творчості Олександра Опанасовича Потебні можна назвати «періодом накопичення». Накопичення «руди» —етнографічного та філологічного матеріалу, вражень, ідей, задумів. У цьому плані на особливу увагу заслуговують його листи до І.Д.Бєлікова. «Наши деды и отцы,— писав Олександр Опанасович,— были крепки в своей народности невольно, сами того не сознавая : они могли ещё оставаться украинцами ; мы уже можем быть крепки только сознанием своей особенности. Предстоит опасность, искавши свою народную особность, находить не то, что хотим ; но чистое, правдивое стремление всегда выведет на верный путь». *(2) За цими рядками прочитуються і оригінальна особистість дослідники, і глибокий, не просто патріотичний — синівський інтерес до вивчення народності загалом, і української зокрема.

*(2)  Киев. старина. 1902. № 1–3. С. 20.     

         У 1862 р. Олександр Опанасович Потебня видав працю під назвою «Мысль и язык», в якій проаналізував найновішу тоді німецьку лінгвістичну та психологічну літературу. На цій основі він формує власний погляд на процес становлення й розвитку мови, вказує, що вона відіграє велику роль у розвитку людського мислення, а мова й мислення перебувають у тісному зв’язку. Ця праця — тільки початок дослідницької діяльності вченого. Вона особливо важлива як основа майбутніх його творів, що ставили за мету глибоку розробку східнослов’янського синтаксису. «Якби Потебня написав тільки одну цю книжку,— стверджував український мовознавець М.К.Грунський,— то тоді її значення не було б таким великим, яким воно є тепер, коли ми розглядаємо цю працю як початок всієї пізнішої дослідницької роботи вченого». *(3)

*(3) Зап. Укр. Академії наук. 1929. № 22. С. 161.

         Праця «Мысль и язык» засвідчила тогочасній науковій громадськості, що в особі Олександра Опанасовича Потебні вітчизняна наука має такого надзвичайно обдарованого лінгвіста-мислителя. Саме тоді вчена рада Харківського університету вирішила відрядити молодого вченого за кордон для ознайомлення зі станом тогочасної західноєвропейської мовознавчої науки, та підготовки його до роботи на кафедрі порівняльного мовознавства.

         У вересні 1862 р. він прибув до Берліна. Тут, ще до початку зимового семестру, самостійно студіював санскритську граматику з підручником німецького мовознавця Француа Боппа і зробив спробу читати епізод «Махабхарати» за книжкою, підготовленою вітчизняним санскритологом К.А.Коссовичем. Потім брав уроки санскритської мови у відомого її знавця, професора Альбрехта Фрідріха Вебера.

         Перебуваючи за кордоном, Олександр Опанасович Потебня не втрачав зв’язку з громадівцями. Однодумці надсилали йому докладні листи про роботу й плани на майбутнє. Саме на кінець 1862 р. припав найголовніший і найпродуктивніший період діяльності харківських просвітників. Громада тоді зміцніла організаційно, зросли її ряди. Активісти зробили спробу організувати її діяльність на парламентський лад, на демократичних засадах. Головували на зібраннях по черзі, за алфавітним списком. Писаря і скарбника обирали голосуванням. Як писав до Олександра Опанасовича Потебні громадівець І.С.Нордега наприкінці 1862 р., у Громаді взялися за укладання українсько-російського словника, працювали над створенням підручників для викладання українською мовою. Громадівці прагнули заснувати власну газету, але не дістали дозволу влади. Особливий інтерес викликало в Олександра Опанасовича повідомлення про те, що «… передбачається надати Громаді офіційний характер через застосування в Харкові з Височайшого дозволу товариства любителів української словесності». *(4)

*(4)  Киев. старина. 1998. № 2. С. 188.      

         Через рік, у 1863 р., Олександр Опанасович Потебня повернувся на Батьківщину й розпочав свою викладацьку працю на посаді доцента Харківського університету (1863–1874 рр.). Він поринув у суто наукові заняття й майже зовсім відійшов від справ Громади і, як писав згодом М.П.Драгоманов, далі «Потебня вів стиха стару лінію німецько-російської науки 60-х років». *(5)

*(5) Драгоманов М.П.   Твори : у 2 т. К., 1970. Т. 1. С. 150.

         Українські симпатії були притаманні Олександру Опанасовичу протягом усього життя. Починаючи із середини 1860-х років одна за одною виходять у світ його праці : «О полногласии» (1864 р.), «О звуковых особенностях русских наречий с приложением образцов менее известных малорусских говоров» (1865 р.), «Заметки о малорусском наречии» (1870 р.), яку є першими науковими розвідками з вітчизняної діалектології.

         В 1865 р. у «Чтениях общества истории и древностях российских» було опубліковано велику працю «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», яку вчений подав як докторську дисертацію до захисту. Ця робота викликала гостру критику його покровителя П.О.Лавровського. У зв’язку з цим, надзвичайно цікавим є доробок, присвячений питанням акцентології, залишився незавершеною. «То була перша у вітчизняному й слов’янському мовознавстві монографія,—зазначає В.Ю.Франчук,—де розвивалася і висувалася ідея порівняльно-історичного вивчення слов’янського наголосу».*(6)

*(6) Франчук В.Ю.   Олександр Опанасович Потебня. К., 1985. С. 78.

         Праця засвідчує, що особисто сам Олександр Опанасович Потебня ще в 60-х роках ХІХ ст. вперше у слов’янському мовознавстві висунув і розвинув ідею порівняльно-історичного вивчення слов’янського наголосу, зібрав і опрацював акцентологічний матеріал східно- і південнослов’янських мов. Його заслугою слід вважати використання морфологічного критерію, що згодом став наріжним каменем акцентологічної теорії польського мовознавця Єжі Куриловича.

         З кінця 1860-х років учений розпочав підготовку нової докторської дисертації під назвою «Из записок по русской грамматике», яку захистив у 1874 р. То було капітальне, суто лінгвістичне дослідження, що зробило справжній переворот у вітчизняній філології. На великому фактичному матеріалі (писемні пам’ятки, свідчення народних говорів, споріднені слов’янські й неслов’янські мови) Олександр Опанасович Потебня пояснив багато   різних   мовних   явищ,   історію   становлення   й   розвитку  окремих

граматичних  категорій,  показав зміни  в структурі російської, української та

інших слов’янських мов.

         Синтаксичні погляди Олександра Опанасовича Потебні справили великий на багатьох видатних дослідників синтаксису, наприклад, на російського мовознавця О.М.Пешковського та російського філолога О.О.Шахматова. Ідеї, висловлені в монографії «Из записок по русской грамматике», згодом увійшли і в курси шкільних граматик. Синтаксичні спостереження дослідника багато в чому не втратили значення й тепер. За цю працю вченому було присуджено повну Ломоносовську премію ; його також удостоїли звання члена-кореспондента Академії наук Росії.

         З 1875 р. Олександр Опанасович Потебня — ординарний професор Харківського університету, завідувач кафедри російської словесності, у 1877 р.— очолив Харківське історико-філологічне товариство. Напрям роботи Товариства — вивчення історії України, її мови, культури, етнографії. Тут не лише збирали матеріали з історії на теренах Слобожанщини, а й досліджували проблеми, які стосувалися інших територій. За ґрунтовністю розробок це було одне з найповажніших провінційних наукових товариств.

         Олександр Опанасович Потебня високо шанував творчість Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, своїм громадянським обов’язком вважав видання його творів. Він провів величезну пошукову роботу, аби зібрати їх усі, та подолати перешкоди, які заважали цій справі. Результатом таких зусиль став вихід у вересні 1877 р. перших 2-х томів творів Г.Ф.Квітки-Основ’яненка за редакцією Олександра Опанасовича Потебні, 3-ій том побачив світ у червні 1898 р., за його ж редакцією. Ще два томи вийшли пізніше за редакцією М.Ф.Сумцова. У 1885–1890 рр. професор читав у Харківському університеті курс, що став основою третього тому «Из записок по русской грамматике». Ця праця не була завершена, хоча Олександр Опанасович не залишав роботи над нею до останніх днів свого життя. Підготували її до друку й видали в 1899 р. вже дружина та учні Олександра Опанасовича.

         У 80-ті роки інтереси Олександра Опанасовича Потебні зосередилися на народній творчості. Дві його праці — «Объяснения малорусских и сродных народных песен» та розгляд збірника Я.Ф.Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» — мають важливе теоретичне значення для фольклористики. В «Объяснении малорусских и сродных народных песен» досліджувався величезний матеріал, присвячений різним видам народної поезії та обрядовості. Тут Олександр Опанасович Потебня сформулював власний основний принцип фольклористичного аналізу. Розгляд збірника українського поета, вченого й педагога Я.Ф.Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» є стислим дослідженням про формальні принципи класифікації пісень.

         В 1894 р. в Харкові було видано ще одну працю Олександра Опанасовича Потебні — «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка». Окремі нотатки, що стосувалися теорії народної поезії, проблеми народності у зв’язку з вивченням мови й фольклору, питань епосу, окремих жанрів фольклору, міркування про тропи й фігури, про сутність поетичного та міфічного мислення були зібрані та опубліковані в 1905 р. в Харкові під загальною назвою «Из записок по теории словесности». У цих двох роботах Олександр Опанасович Потебня виклав струнку теорію слова та образу.

         Майже всі праці вченого створювалися в процесі читання лекцій. За спогадами сучасників професор Олександр Опанасович Потебня був чудовим лектором і мав глибокий вплив на студентів, умів захопити їх під час своїх виступів. Цей вплив, за спогадами його колеги М.Ф.Сумцова, з одного боку, «необыкновенным богатством содержаний лекций», а з іншого — «оригинальной личностью самого профессора».

         «Уже с самого начала,— згадував один з його студентів,— нас подкупала эта своеобразная манера изложения : это был простой разговор о весьма сложных вещах… Точная, сжатая, как на меди гравированная формула создавалась чаще всего здесь, на наших глазах… В его речи не было ничего предвзятого, подготовленного; всё было рассчитано так, чтобы будить мысль, делать её ясной, последовательной, самостоятельной. Процесс мысли совершался в нём так наглядно, так выпукло, так изящно, что ученика втягивало в эту работу… Это не было гладкое изложение элементарной системы цеховой науки — наука создавалась здесь и вы участвовали в её создании… Вся система изложения вела не к удобству запоминания, а к возбуждению мышления… Факты, сообщаемые им, будили новые отвлечения, в других областях мысли, и он бросал их мимоходом. Особенно часто приходилось на долю психологии, и его психологические выводы из филологических фактов были чрезвычайно интересны… Всё вело профессора к тому, чтобы обставлять свою мысль множеством примеров, делать её как можно более конкретной,— его строго положительный метод исследования, его основные идеи о значении образа, его поэтическая натура, его обширные знания. Он легко, широкой рукой черпал груды доказательств из области сравнительного языкознания, истории литературы, философии, психологии… Профессор наполнял своей личностью, своим содержанием, своими воззрениями… Перед взволнованным слушателем вставал бесконечный простор царства мысли, царства правды…». *(7)

*(7) Цит. по : Кафедра истории русского языка и словесности в Императорском Харьковском университете с 1805 по 1905 год. СПб., 1902. С. 13.

         Уболіваючи за долю української культури, Олександр Опанасович Потебня намагався зберегти й донести до читача найкращі зразки народної поетичної творчості й твори письменників-класиків. Він виступав як видавець, редактор і перекладач. Сприяв виданню творів І.І.Манжури, невідомого тоді поета, якого високо цінував. За спогадами М.Ф.Сумцова, крім чистоти мови, у його віршах ученого приваблювали самобутність, розмаїтість образів, мужній стиль.

         Виявом інтересу Олександра Опанасовича Потебні до талановитого українського поета П.П.Гулака-Артемовського стало видання в 1883 р. низки його творів у журналі «Киевская старина». Роллю видавця учений тут не обмежився,   а  поєднав  її   з   роботою  дослідника.   До  тексту  було  додано

покажчики   варіантів,    а    в   короткій   передмові   відзначено   особливості

правопису поета.

         Відповідно до умов наукової роботи в Україні ХІХ ст. Олександр Опанасович Потебня викладав в університеті й писав свої праці російською мовою. І лише поетичні спроби засвідчили як його глибоке знання української народної творчості, так і любов до рідної мови.

         В останні роки життя в Олександра Опанасовича Потебні виникла думка перекласти українською мовою античну класику. І почав він з «Одіссеї», якою цікавився ще в середині 70-х років. Саме тоді прочитав публічну лекцію про цей твір. Олександр Опанасович Потебня серйозно й завзято працював над перекладом, але йому не пощастило завершити свій труд. Востаннє професора в аудиторії на початку вересня 1891 р., а 11 грудня того ж року він помер. Поховали його в Харкові.

         Ученого не оминули увагою й визнанням його заслуг перед Батьківщиною за життя : повна Ломоносовська медаль за працю «Из записок по русской грамматике» (1875 р.), Уваровські медалі в 1878 і 1879 рр. за аналіз праць лінгвістичного та етнографічного характеру, статус члена-кореспондента Російської Академії наук (1875 р.), дійсний член Товариства любителів російської словесності при Московському університеті (1875 р.), дійсний член Чеського Товариства наук (1887 р.). Його також визнали членом Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті в 1891 р. Незадовго до смерті йому присудили Золоту Костянтинівську медаль Російського географічного товариства.

         Усе це — офіційне визнання вченого. Ще одна грань його таланту несповна оцінена : він був видатним педагогом, Учителем у найвищому розумінні, Вчителем, що приніс на кафедру всього себе — всю багатолітню роботу думки, свої невичерпні знання, любов до істини, філософське світобачення і, що найдорожче,— чисто юнацьке піднесення, одухотворення, яке відразу полоняло слухачів.

Праці :

1.  Потебня А.А.   Мысль и язык // Журнал Министерства народного просвещения. 1862. № 6–8.

2.  Потебня А.А.   Из записок по русской грамматике. Воронеж, 1874 ;

3.  Потебня А.А.   Слово о полку Игореве : Текст и примечания. Воронеж, 1878 ; 

4.  Потебня А.А.   Объяснения малорусских и сродных народных песен. Варшава, 1883 ;

5.  Потебня А.А.   К истории звуков русского языка. Варшава. 1883 ;

6.  Потебня А.А.   Из записок по русской грамматике. Харьков, 1888 ;

7.  Потебня А.А.   Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка. Харьков, 1894 ;

8.  Потебня А.А.   Язык и народность // Вестник Европы. 1895. № 9 ;

9.  Потебня А.А.   Руководство к обучению грамоте. К., 1898 ;

10.  Потебня А.А.   Из записок по теории словесности. Харьков, 1905.