Шевченко Тарас Григорович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 258 – 266.

Шевченко

Тарас Григорович

(1814 –1861)

Геніальний поет і художник,

просвітитель

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня (25 лютого) 1814 р. в селі Моринці* Київської губернії в сім’ї селянина-кріпака, котрий, як і ще понад 18 тисяч душ, був власністю поміщика В.Енгельгардта.

* Дитинство поета пройшло в сусідньому селі Кирилівці.

Восьмирічного Тараса батько віддав у науку до кирилівського дячка-вчителя на прізвисько Совгир, у якого, в тяжких умовах, за 2 роки хлопчик «пройшов граматку, часословець і, нарешті, псалтир». *(1)

*(1) Шевченко Т.Г. Автобіографія // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 5. С. 6.

У 1821 р. померла мати, а ще через 2 роки — й батько. У своїх віршах Тарас Григорович так згадує тяжке дитинство й раннє сирітство :

Там матір добрую мою,

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині !.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

(«Якби ви знали паничі…»)

Скуштувавши гіркого мачушиного хліба, наймитства в рідного дядька, малий Тарас потрапляє до сільського дяка Богорського. Про своє напівголодне животіння в нього на службі в автобіографічному листі до редактора «Народного чтения» (1860 р.) Тарас Григорович пише : «…приютился я в школе у приходского дячка, в виде школяра-попыхача. Эти школяры в отношении к дьячкам то же самое, что мальчики, отданные родителями или оною властию на выучку к ремесленникам. Права над ними мастера не имеют никаких определенных границ : они — полные рабы его. Все домашние работы и выполнения всевозможных прихотей самого хозяина и его домашних лежат на них безусловно». *(2)

*(2) Письмо Т.Г.Шевченко к редактору «Народного чтения» // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 5. С. 443.

Битий і напівголодний хлопець повинен був робити все, що заманеться дякові — гіркому п’яниці, який, зважаючи на здібності школяра, навіть посилав його замість себе читати Псалтир по покійниках. Коли життя в Богорського стало нестерпним, Тарас утік від нього з мрією навчитися малярства, але не знайшовши підходящого вчителя, змушений був повернутися до Кирилівки, де пас громадську череду.

Не полишаючи мрії навчитися малювати, 14-річний Тарас попросився на навчання до відомого в окрузі маляра, який помітив здібності хлопця й був згодний його вчити, лише вимагав на це дозволу поміщика-власника В.Енгельгардта. Та замість дозволу навчатися управитель маєтків забрав Тараса до панської челяді : спочатку кухарчуком, а потім — кімнатним козачком.

Син поміщика П. Енгельгардт теж помітив нахил козачка до малювання й вирішив зробити з нього власного кріпосного художника. Опинившись у службових справах у Петербурзі в 1832 р., пан законтрактував Тараса на

4 роки навчання до «різних живописних справ цехового майстра» Ширяєва, артіль, якого оздоблювала декоративним розписом важливі будови (Сенат, Синод). Виконуючи в основному підсобну роботу, юний Тарас дістав змогу прилучитися до мистецького світу, потроху вчитися малювання. Поступово, завдяки знайомству з художником-співвітчизником І.Сошенком, він стає відомим серед демократичної петербурзької інтелігенції, представники якої згодом відіграли вирішальну роль у його визволенні з кріпацтва. На малюнки Тараса звернув увагу відомий російський художник К.Брюллов. За 2 500 рублів (що було надзвичайно високою ціною за кріпака), які живописець одержав від продажу в лотереї портрета поета В.Жуковського, у 1838 р. Тараса Шевченка викупили з рабства. Тоді ж його і було зараховано «стороннім учнем» класів Академії мистецтв.

У період навчання в Петербурзі Тарас Григорович пише свої перші поетичні твори («Причинна», «Вітре буйний…»), а в 1840 р. виходить у світ збірка його віршів «Кобзар», що ознаменувала новий етап в історії української літератури : в ній, як переконливо доводять учені Ю.Луцький, М.Рильський, українська мова досягла літературної неперевершеності. Його поезія, на думку О.Субтельного, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. З появою й розповсюдженням «Кобзаря», який із захопленням сприйняли і демократичні кола, і прості читачі, поет починає асоціюватися в народній уяві зі своїм ліричним героєм, сприйматися речником пригнобленого українського народу. Його вже величають Кобзарем. На початку 40-х років з’являються рукописи таких національно спрямованих, антисамодержавних творів, як «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…».

Після закінчення в 1845 р. Академії мистецтв Тарас Шевченко зі званням «вільного художника» повернувся в Україну, де одержав доручення від Київської археографічної комісії замальовувати губернські історичні пам’ятки архітектури. Це викликало потребу багато подорожувати Україною, дало змогу спілкуватися з представниками різних верств населення, збирати фольклорний матеріал. Окрім живопису, Тарас Григорович не полишає поетичної творчості, пише низку літературних творів («Заповіт», «Лілея», «Єретик», «Сліпий», «Наймичка»).

Найважливішою подією цієї пори життя поета став його вступ до

таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства навесні 1846 р., метою якого була боротьба за скасування кріпацтва та самодержавства, й заміна його республіканським правлінням з утворенням незалежної держави Україна, визначення її національних прав, запровадження широкої освіти народу. За доносом студента О.Петрова в лютому– березні 1847 р. Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, всіх його дванадцятьох постійних учасників заарештували, Тараса Шевченка взяли під варту на початку квітня. До рук жандармів потрапив рукопис поетичної збірки «три літа», до якої входила поема «Сон», розцінена владою як вільнодумна і спрямована проти панівного ладу. З-поміж усіх товаришів-братчиків Тараса Григоровича було покарано найжорстокіше : його заслали в солдати «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати» в Окремий Оренбурзький корпус, а потім ще далі — в Орську фортецю (сучасний Казахстан).

Попри заборону писати й малювати, Тарас Шевченко знаходив можливість творити, у чому йому допомагали прихильні до нього люди, численні однодумці й демократично налаштовані військові. Ще за гратами петербурзької в’язниці він пише цикл віршів «В казематі», «Садок вишневий коло хати», а на засланні з’являються, крім низки віршів у «захалявних книжечках»**, перші прозові російськомовні твори —«Варнак», «Близнецы», «Музыкант», «Художник», «Княгиня». Його живописний доробок збагатився серією малюнків і портретів.

** «Захалявні книжечки» — саморобні записнички, до яких Тарас Григорович Шевченко потайки заносив поетичні думки й ховав від обшуку за халяви чобіт.

Після смерті в 1855 р. царя Миколи І, в Тараса Григоровича з’являється надія на визволення, проте лише у квітні 1857 р. він отримав звістку про своє звільнення у відставку, й тільки в серпні його відпустили на волю, заборонивши жити в столицях.

Цілий рік Тарас Григорович Шевченко перебував у Нижньому Новгороді, згодом друзі виклопотали йому дозвіл на повернення до Петербурга, де він зустрічався і зблизився з багатьма відомими громадськими діячами : З. Сераковським, братами В. та Н. Курочкіними, М.Ченишевським, М.Добролюбовим. Але туга за Україною так змучила його, що, незважаючи на хворобливий стан, він відвідує влітку 1859 р. свою Батьківщину, вже востаннє.

Повернувшись до Петербурга, 2 останні роки свого життя поет багато і плідно працював. Лише в 1860 р. створив понад 30 поетичних творів, у яких продовжують звучати анти царські, антикріпосницькі мотиви, а також глибоко ліричні мотиви. Не полишає Тарас Григорович і образотворчого мистецтва, пише портрети Ф.П.Толстого, Ф.Бруні, Л.М.Жемчужнікова, автопортрет. 2 вересня 1860 р. були офіційно визнані його успіхи в живописі: на урочистих зборах Академії мистецтв йому присвоїли звання академіка «за искусство и познания в гравировальном искусстве».

Після повернення з України Тарас Григорович багато клопочеться про вихід у світ своїх творів, які піддаються масованій цензурі, бере участь у літературних читаннях, зустрічається зі студентською молоддю, опікується звільненням з кріпацтва родичів. Але стан його здоров’я, підірваного безперервною боротьбою із самодержавством, десятилітньою солдатчиною, тяжкими умовами життя, швидко погіршується.

10 березня (26 лютого) 1861 р. його серце зупинилося. У травні того ж року прах Кобзаря було перевезено в Україну і, за його заповітом, поховано на Чернечій горі поблизу Канева.

Важко переоцінити суспільно-виховне значення літературно-поетичної спадщини Тараса Григоровича Шевченко для сучасників і нащадків. Хоча він не залишив спеціальних педагогічних праць, більшість його поетичних і прозових творів сповнена роздумів на морально-етичні теми, має часом пряме, а часом опосередковане виховне навантаження, порушуючи питання важливості освіти в житті людини й суспільства, цінності вихованості й інтелектуального розвитку, прищеплення пошани до праці і трудівників, любові до брата-співвітчизника.

Але най значущішим для виховання дітей і молоді була й залишається сама постать просвітителя, його життєдіяльність, поезія, яка жодним своїм рядком говорила про любов до України, будила національну свідомість, патріотизм і волелюбність, закликала до звільнення рідної землі. Життя і творчість поета сприяли пробудженню й вихованню в народу віри у власні сили та самобутність. Його літературна спадщина сповнена педагогічних повчань і відображає погляди на роль сім’ї у становленні людини, на значення народних традицій і фольклору для формування особистості, свідчить про те, як сам він палко уболівав за просвіту народних мас, за стан шкільної справи й вірив у надзвичайний потенціал здібностей і талантів, закладений у народі. Кобзар виступав за рідномовну початкову освіту для всіх без винятку дітей. Ставши проповідником рідного слова, поет пробуджував у своїх співвітчизників незгасиму любов до материнської мови, національну гідність. Він засуджував українське панство, яке підтримувало русифікацію народу, земляків-інтелігентів, які не обстоювали народних прав, застерігаючи, що тих, хто зрікається своєї історії, культури й мови, чекають осуд і ницість :

… хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

(«І живим, і мертвим…»)

У поетичній драмі «Никита Гайдай» словами головного героя Тарас Григорович виголошує :

В ком нет любви к стране родной,

Те сердцем нищие калеки

Ничтожные в своих делах

И суетны в ничтожной славе.

З великою повагою ставиться поет до людей, які працюють в ім’я свого народу, прагнуть загального блага. Адже боротьбу зі злом у будь-яких його проявах Тарас Григорович Шевченко вважав основою моральної поведінки особистості. Він оспівував героїчне минуле України, закликаючи нащадків не забувати, а плекати кращі народні традиції та звичаї.

Усвідомлюючи, що сімейне виховання має доповнюватися суспільним, щоб виростало покоління, не відірване від загального життя громади, Тарас Григорович все ж дуже високо цінував саме родинне, причому надавав особливого значення матері :

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим…

… І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим.

(«У нашім раї на землі…»)

Змальовуючи у своїх численних творах святі материнські почуття, відданість дітям, силу материнської любові, Кобзар започатковує в українській педагогіці культ жінки-матері, який корінням сягає у фольклор : «Слово “мамо”— великеє, найкращеє слово». Йому огидні ті жінки, переважно аристократки, які зневажливо ставляться до своїх материнських

обов’язків, віддаючи дітей своїх «мамкам» і зовсім не цікавлячись їхнім вихованням. Його обурює, «зачем они детей родят, эти амфибии, эти бездушные автоматы». У творах поета материнське почуття показане як надзвичайно людяне, благородне, глибоко шановане трудовим народом.

З поваги до матері та її ролі у вихованні дітей випливає й вимога надавати жінкам освіту нарівні з чоловіками, що було недоступним для них у ті часи, надто ж для дівчат із трудових сімей. Якщо дворянські доньки одержували принаймні домашню освіту, то решті жіночого населення нічого, крім нікчемних дівочих пансіонів, не лишалося. Критика такого стану жіночої освіти звучить у повістях «Музыкант» (1854–1855 рр.), «Капитанша» (1855 р.), «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1856–1858 рр.).

Однією з основних педагогічних думок поета, що пронизує багато його творів («Капитанша», «Наймычка», «Близнецы»), є переконаність у красі людської праці й необхідності культивування в дітей почуття її життєвої цінності. Бездіяльність і пасивність — чи не найтяжче зло : щастя ж здобувається лише в труді : «Человек трудолюбивый, по-моему, самый счастливый человек на свете… Завидую и всегда буду завидовать тебе, счастливый благородный труженик». *(3)

*(3) Шевченко Т.Г. Капитанша // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3. С. 329.

Тарас Григорович Шевченко надавав праці вирішального значення у формуванні особистості, показуючи у своїх творах, що пусті люди виходять «з болота неробства і багнюки моральної порожнечі». Так, у повісті «Несчастный» (1855 р.) він виводить образ матері-поміщиці, яка виховувала свого сина в нестримуваній вседозволеності й бездіяльності, не вбачаючи необхідності навіть в освіті власного нащадка, оскільки була сповнена віри, що «к нему, неграмотному (але багатому поміщикові), вы же, грамотные, придете да в ноги поклонитесь». *(4)

*(4) Шевченко Т.Г. Несчастный // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3. С. 275.

Унаслідок такого «виховання» хлопець став ледарем і розбещеним молодим чоловіком, який, зрештою, почав бажати смерті рідній матері, аби скористатися її грошима.

Дуже особистісним сприйняттям забарвлене ставлення поета до військової освіти, яку він розцінював не лише як обмежену за змістом, а й як таку, що викривлює, навіть розбещує юнацькі душі. З дитячих років у ньому зародилася антипатія до воїнства, точніше, до «москалів», що асоціювалася, по-перше, з образом імперського гноблення українців, по-друге, з етико-символічним образом ґвалтівника. Тому крізь низку творів Кобзаря проходить думка-переконаність у порочності офіцерського навчання. Найяскравіше таке суб’єктивне його тлумачення виявилося в повісті «Близнецы», де переплетені кілька окремих сюжетних ідей : пошанування працелюбства й доброго серця простих людей — подружжя Сокир, які виростили знайд-близнюків, і протиставлення доль цих хлопчиків. Виховуючись до чотирнадцяти років удома, обоє були цілком доброчесними і працьовитими. Але один з них (Зося) потрапив до Кадетського корпусу, звідки вийшов морально зіпсованою людиною, п’яницею і гультяєм. Другий (Ватя) за покликанням здобув медичну освіту в університеті. Отже вони стали моральними антиподами. Письменник яскраво довів, що різні середовища здатні з добре вихованих сім’єю дітей сформувати протилежних за ставленням до життя людей. Він недаремно обрав для Зосі саме військове поприще і вклав в уста старого Сокири слова : «… это было ее (дружини) желание, чтобы видеть его офицером, а не благогодным человеком». *(5)

*(5) Шевченко Т.Г. Близнецы // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 4. С. 70.

Подібна думка міститься й у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де Тарас Григорович пише про головного героя Курнатовського : «из гусара делается человеком… строит новое, человеческое жилище, не играет в карты, не пьет… Как обстановка меняет человека». *(6)

*(6) Шевченко Т.Г. Прогулка с удовольствием и не без морали // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 4. С. 358.

За десятиліття солдатчини Тарас Григорович Шевченко на власному досвіді утвердився у справедливості негативних характеристик царських офіцерів, хоча, зустрічались на його шляху і порядні, культурні та освічені військові. Але постать царя Миколи І — уособлення солдатчини, постать поміщика-офіцера, колишнього власника кріпака Тараса, вкорінили в душі поета нелюбов і неповагу до військових.

Головне звинувачення у безвідповідальному вихованні та його тяжких наслідках Тарас Григорович Шевченко висуває кріпосницькому ладові, за якого привілейовані класи презирливо ставилися до праці, особливо фізичної, і таке ставлення прищеплювали дітям. На думку поета-просвітителя, для всебічного виховання молоді необхідно створити спеціальні умови — насамперед знищити рабство, підняти загальний рівень освіченості й

культури народу. Але всі ці його прагнення розцінювалися царською владою як бунт проти самодержавства й загроза «устоям».

Розмірковуючи над проблемою поширення грамотності, Кобзар критикував типовий для того часу різновид «так называемого грамотного русского человека», що яскраво уособлювався в панських сільських писарях : «Общая грамотность в народе — величайшее добро, но где на сто один грамотный — величайшее зло. Я ничего не знаю безнравственнее и отвратительнее сельского писаря, он первый грабитель бедного мужика, лентяй, пьяница, сосуд всех мерзостей и первый развратитель простодушного мужичка, потому что он святое письмо читает». *(7)

*(7) Шевченко Т.Г. Капитанша // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3. С. 333.

Пройшовши сувору школу дяка Совгиря, який по «субітках» практикував «спартанське» виховання : бив майже усіх учнів та ще й велів лежати й не кричати, «а не борзяся, виразно читати п’яту заповідь», Тарас Григорович Шевченко мріяв про справді народну школу, в якій би реалізувався ідеал виховання — поєднання розумової і фізичної праці, а вчитель був би добрим і уважним наставником вихованцям.

Близькою за змістом до таких поглядів Тараса Григоровича на шкільну справу могла стати діяльність недільних шкіл для дорослих і підлітків, організацію яких започаткували восени 1859 р. в Києві демократично налаштовані студентство і викладачі університету. Підготовка й відкриття таких навчальних закладів збіглися в часі з останнім перебуванням поета в Україні. З архівних документів відомо, що він дуже зацікавився недільними школами й активно долучився до забезпечення їх необхідною літературою, насамперед, українською мовою, якої бракувало. Передусім Тарас Григорович надіслав до чотирьох київських недільних шкіл 50 примірників свого «Кобзаря». А далі розпочав роботу над створенням елементарного підручника з грамоти для початкових і недільних шкіл. В 1861 р., витримавши подвійну цензуру, побачив світ у кількості 10 000 примірників Шевченків «Букварь южнорусский». Про цей важливий почин Тарас Григорович так писав у листі до П.Ф.Симиренка, який брав участь у виданні книжечки : «Составил я и издал “Букварь” для наших сельских школ в количестве 10 000 екземпляров и продаю его в пользу тех же сельских школ по 3 копийки за книжечку». *(8)

*(8) Лист Т.Г.Шевченка до П.Ф.Симиренка, січень 1861 / Шевченко Т.Г. // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 5. С. 436.

Буквар містив алфавіт (літери друковані й писані), вправи для читання складів, зв’язного тексту, числа до 100. Особливість підручника полягала в тому, що написаний він був українською мовою, але буквами російського алфавіту. Таким чином Тарас Григорович не хотів ускладнювати учням опанування грамоти, аби могли вони вільно читати і українські, і російські книжки.

За обов’язковою тогочасною вимогою до шкільних підручників, згідно з якою вони мали ґрунтуватися на релігійних текстах, Тарас Григорович

Шевченко подав у своєму букварі кілька уривків із «Псалмів Давидових»,

перекладених ним ще в 1845 р. Для вправляння в читанні поет взяв тексти з українського фольклору : «Думу про пирятинського поповича Олексія» і «Думу про Марусю попівну Богуславку», вмістив багато приказок і прислів’їв, сповнених народної мудрості й морального змісту («Брехнею увесь світ пройдеш — та назад не вернешся», «Багато панів — а на греблю й нікому», «Ледачому животові — і пироги вадять»). *(9)

*(9) Шевченко Т.Г. Букварь Южнорусскій. Передрук. К., 1991. С. 49–50.

Інша риса «Букваря» — відсутність вправ на читання окремих складів, які не з’єднуються в конкретні слова. Це доводить, що поет вважав поділ складів на прямі, зворотні, серединні, недоцільним і навіть шкідливим для техніки читання. Є в підручнику й неповна таблиця множення, яку можна самостійно або під керівництвом учителя доповнити, що мало б відігравати роль низки арифметичних вправ.

Зміст букваря був насичений таким навчальним матеріалом, який мав патріотичне й морально-етичне спрямування, і навіть вміщені в ньому псалми й молитви мали соціальне навантаження, оскільки оповідали про несправедливість життєустрою, в якому легко простежувалася паралель з антинародністю царської влади.

Тарас Григорович Шевченко добре знав Псалтир з дитинства. Біблійні псалми з цієї книги Старого Завіту приваблювали його своїм патетико-етичним напруженням, гострими інвективами проти зла, користолюбства, всілякої неправди, проголошуваною в них ідеєю рівності «убогих» і «багатих» перед Богом та неминучості покарання «злотворящих». У «Букварі» подаються лише 132-й псалом і кілька невеличких уривків із псалмів 12, 53, 93, 149, які входять до «Давидових псалмів». З іншого боку, започаткувавши свої переспіви псалмів українською мовою, Тарас Григорович тим самим полегшував усвідомлення їхнього змісту, адже для простих українців церковнослов’янська мова не була цілком зрозуміло. У літературознавчому контексті українськомовний варіант псалмів, за словами П.Куліша, яскраво доводив, що цією мовою можна писати не лише мужицькі повісті, а відтворювати «… и псалм Давида, и чувства, достойные самого высшего общества». *(10)

*(10) Лист П.О.Куліша до М.І.Костомарова, 27 червня 1846 р. // За сто літ. К., 1928.

Кн. 2. С. 53–54.

Значну частину тиражу «Букваря» Тарас Григорович надіслав до недільних шкіл, інша частина пішла на продаж по 3 копійки за примірник, а виручені гроші — на потреби недільних шкіл. Свій підручник поет розглядав як малий внесок у велику справу народної освіти. Проте й така мала книжечка спричинила негативну реакцію русофілів і царських можновладців, які вбачали в її появі «намерения вызвать к отдельной жизни малоросскую народность».

Тарас Григорович Шевченко збирався випускати й інші навчальні книжечки. В його задумах (висловлених у листі до М.К.Чалого, культурно-освітнього діяча, учасника руху за створення недільних шкіл) було створити підручник з арифметики, «а за лічбою — етнографію і географію в 5 копійок, … історію, тільки нашу. …Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося». *(11) Але передчасна смерть зупинила просвітницьку діяльність Кобзаря.

*(11) Шевченко Т.Г. Лист до М.К.Чалого, 4 січня 1861 р. / Шевченко Т.Г. // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 5. С. 436–437.

Упродовж усього свого життя Тарас Григорович Шевченко самотужки, наполегливо працював над опануванням культурної спадщини людства, вдавався до самоосвіти, розуміючи величезне значення знань для долі окремої людини, а особливо — для пригнобленого, затурканого народу. Як істинний гуманіст, він, подібно до французьких просвітителів XVIII ст., вірив у реформаторську силу виховання і пропагував у своїх творах могутню силу освіти й культури :

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь…

(«І живим, і мертвим…»)

У різні історичні періоди творчість і діяльність великого Кобзаря оцінювалася по-різному, частіше за все відповідно до тих ідеологем, які сповідували дослідники його спадщини. Для національно свідомих патріотів він завжди був знаменом у боротьбі за незалежність України. За радянської доби дослідники М.М.Грищенко, Н.П.Калениченко, О.Р.Мазуркевич С.Х.Чавдаров характеризували його як провісника соціалістичних ідеалів і революційного демократа, обходячи стороною націонал-патріотичність, ненависть до гнобителів рідного народу, незалежно від їхньої національної належності, і її результат — і антиросійські, і антипольські, і антиєврейські настрої у творах поета. Ці тенденції не прийнято було висвітлювати й аналізувати.

За сучасних умов незалежного розвитку України як держави варто переосмислити висловлені раніше аналітичні, часто-густо суб’єктивні оцінки спадщини Тараса Григоровича Шевченко, не лакуючи особистість генія, не підганяючи його погляди під офіційну чи сповідувану ідеологію. Прикладом такого незаангажованого літературного аналізу творчості Кобзаря може бути праця сучасної письменниці О.Забужко. Треба погодитися з її думкою про ідейну багато вимірність творів поета і приховане в них «безугавне напружене мерехтіння смислів», що робить його унікальним феноменом не лише літературної, а в найширшому значенні духовно-культурної історії».*(12)

*(12) Забужко О.С. Шевченків міф України : Спроби філософського аналізу. К., 1997. С. 8.

Праці :

1. Шевченко Т.Г. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т.1;

2. Шевченко Т.Г. Никита Гайдай // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3;

3. Шевченко Т.Г. Капитанша // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3;

4. Шевченко Т.Г. Музыкант // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3;

5. Шевченко Т.Г. Наймычка // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3;

6. Шевченко Т.Г. Несчастный // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 3;

7. Шевченко Т.Г. Прогулка с удовольствием и не без морали // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 4;

8. Шевченко Т.Г. Близнецы // Твори : В 5 т. К., 1984–1985. Т. 4;

9. Шевченко Т.Г. Букварь Южнорусский. Передрук. К., 1991.

Версія для друку