Свидницький Анатолій Патрикійович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 299 – 307.

Свидницький

Анатолій Патрикійович

(1834–1871)

Педагог, письменник,

етнограф, публіцист і

громадський діяч

Анатолій Патрикійович Свидницький народився 1 вересня 1834 р. в селі Маньківцях Гайсинського повіту на Поділлі (тепер Тульчинського району Вінницької області) в сім’ї священика. Батько Патрикій Якович Свидницький розпочав свою церковну кар’єру в 1832 р. в селі Крутеньке Балтського повіту на посаді дяка, а з 1836 р. й до кінця життя був священиком. Мати Мотрона Лаврентіївна Ганчевська — донька уніатського попа з села Попова Гребля.

Сім’я була велика — шестеро дітей — і жила небагато. Анатолій Патрикійович писав пізніше, що батько «не дістав від предків своїх ніякої спадщини, до того ж при нинішньому неврожаї хліба, ледве може прогодувати сімейство в домі». *(1)

*(1) Цит. за : Сиваченко М.А. А.П.Свидницький (вступна стаття) // Свидницький А. Люборацькі : Сімейна хроніка. К., 1949. С. 4.

Утримувати родину доводилося з прибутків невеликої церковної садиби та мізерної платні від селян-кріпаків за різні церковні відправи. Всі гуртом обробляли землю й вели домашнє господарство.

За таких умов життя сім’ї сільського священика мало чим різнилося від побуту простих селян. Попівські діти росли в дружбі з селянськими дітьми, тим більше, що ні батько, ні мати цього не забороняли ; поринали в атмосферу народних звичаїв, традицій і обрядів.

Швидко пролетіло дитинство. У 1843 р., коли Анатолієві виповнилося

9 років, його віддали на навчання до Крутянського духовного училища Балтського повіту.

У ті часи в таких навчальних закладах панувала велика сваволя адміністрації та вчителів. Не оминуло це лихо і Крутянського училища, розташованого в глибокій провінції. Знання засвоювалися шляхом зубріння, а основним методом виховання й заохочення учнів було тілесне покарання —биття різками. Навчання здійснювалося лише російською мовою, а рідною українською заборонялося навіть на перерві розмовляти. Тим, хто порушував заборону, на шию вішали так звану «ноту» (ганебну табличку).

Багато учнів не витримували важких порядків бурси й тікали. Знайшовши, їх повертали і безжалісно карали. За таких жорстоких умов виховання й навчання деякі бурсаки сиділи по 2–3 роки в одному класі, тупіли, морально деградували. Старші залучали менших до горілки і паління. А того, хто відмовлявся, били. «І воно не стільки бійки боязно, як слів дошкульних та насмішок зухвалих не хочеться терпіти, — розповідав Анатолій Патрикійович Свидницький.— Бо як пошняплять, то гірше за ту ноту кожне пащекує : “Козак-бурсак у бабиній юпці !” Або просто : “Недоносок”. Чи : “Недороблений !” Аж поки бурсак без блювання й кривляння уміючи пити й курити, без вагання вміючи загилити в пику своєму ближньому, не відстоював своєї незалежності…». *(2)

*(2) Цит. за : Мацевич А.Ф. Анатолій Свидницький. К., 1984. С. 66.

Пізніше педагог напише : «Перебираючи життя прошлеє, не маю на чім стати відпочити — чорно та чорно, аж як поминеш школи — бодай би мене мати лучше були під серцем приспали, аніж ще маленького в монаські руки віддали ! З’їли вони літа мої ! І моє здоров’є !»

І все ж, незважаючи на такі страшні умови, Анатолій Патрикійович Свидницький «вчився легко й добре : розбирав слов’янську по букварі, часослову і псалтирю, чітко читав цивільний друк, наче напам’ять, бойовито, мов ясенові рубав дрова, відповідав скорочений катехізис, знав російську й старослов’янську граматики». *(3)

*(3) Цит. за : Мацевич А.Ф. Анатолій Свидницький. К., 1984. С. 53.

Після першого року навчання, 15 липня, в училищі відбувся публічний іспит «в присутствии их Сиятельств : князя, полковника и кавалера Петра Семеновича и лейб-гвардии штаб-ротмистра и кавалера князя Александра Семеновича Абомеменова, начальствующих над училищами, наставников и разного звания посетителей». *(4) Ім’я Анатолія Свидницького було записане серед перших учнів.

*(4) Цит. за : Мацевич А.Ф. Анатолій Свидницький. К., 1984. С. 54.

Закінчивши в 1851 р. Крутівське училище, Анатолій Патрикійович Свидницький одразу вступив до Кам’янець-Подільської духовної семінарії. За спогадами сучасників і його самого, наука велася там нудно, сухо і офіційно.

Бурсацько-семінарська освіта була схоластичною, мертвотною ; загальноосвітні науки нехтувалися або викладалися погано, неодмінним засобом виховання залишилася різка. Лише окремі семінаристи, а серед них і здібний юнак Анатолій Свидницький, якому «нічого так не хотілось, як учитися краще за всіх», мізерні знання здобували шляхом самоосвіти, ведучи постійну війну зі шкільним начальством, котре завжди й невідступно переслідувало такий потяг учнів.

Завдяки наполегливій самоосвіті, чудовій пам’яті (щоб повторити текст, йому достатньо було прочитати його один раз) майбутній педагог здобув широкі й різноманітні знання, оволодів старослов’янською, латинською, грецькою, а також французькою, польською й болгарською мовами. Не завдяки, а всупереч семінарській освіті став високоосвіченою людиною.

Хоч яким ізольованими від суспільного життя були навчання й побут семінаристів, хоч як намагалися відгородити їх від реальної дійсності, проте передові ідеї часу проникали в стіни навчального закладу.

Чималий вплив на шкільну молодь справляли видання українських народних пісень, балад і дум, здійснені І.І.Срезневським, А.Л.Метлинським, М.О.Максимовичем. Захоплювались семінаристи й популярною тоді на Поділлі польсько-українською школою романтиків (Северин Гощинський, Богдан Залеський, Міхал Грабовський) з її замилуванням старовиною краю, з любов’ю до фольклору. Та найбільшу й найвизначнішу роль у формуванні світогляду Анатолія Патрикійовича Свидницького і його літературних уподобань, без сумніву, відіграв великий Кобзар — Тарас Григорович Шевченко.

У 1855 р., коли на престол посів Олександр ІІ, в імперії відчулася певна лібералізація, поширювалися нові демократичні погляди. Почалась активна робота з підготовки ліберальних реформ. Усе це благодатно вплинуло на молодого семінариста, душа й розум якого тягнулися до просвіти. Він дедалі більше переконувався в тому, що духовна кар’єра — то не для нього. Анатолія Патрикійовича гнітила схоластичність семінарської науки й чимраз сильніше захоплювала думка про здобуття вищої світської освіти. Пізніше його старший брат Яків згадував, що Анатолій часто повторював : «Цього року я в семінарії нічому не навчусь, тільки втрачу рік університетської освіти». *(5)

*(5) Цит. за : Мацевич А.Ф. Анатолій Свидницький. К., 1984. С. 81–82.

Ведення до навчальних програм деяких природознавчих предметів збудило у Анатолія Патрикійовича інтерес до природознавства. Він сповнювався бажанням вступити на медичний факультет Київського університету, що, як він вважав, дало б йому змогу бути кориснішим народові, стати ближче до нього. Таке тверде рішення він прийняв за рік до закінчення семінарії, що призвело до непорозумінь з батьком : порушилися традиції, патріархальний побут родини Свидницьких.

Намір сина обурив Патрикія Яковича настільки, що він залишив його без будь-яких матеріальних засобів і навіть відлучив від родини. Незважаючи на такий гострий супротив батька, Анатолій, 19 липня 1856 р. все-таки подав на ім’я куратора Київського навчального округу прохання про допущення його до вступних іспитів у Київський університет. Склавши успішно іспити, 14 лютого 1857 р. він стає студентом медичного факультету.

Перші практичні заняття показали, що юнак не переносив крові та інших маніпуляцій, пов’язаних зі спеціальністю медика. 1 лютого 1857 р. він подав на ім’я ректора університету прохання : «Слабость здоровья и отвращение к анатомическим упражнениям заставляют меня покорнейше просить Ваше Превосходительство о перемещении меня на историко-филологический факультет». *(6)

*(6) Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. 1928. № 13. С. 243.

15 березня 1857 р. його зарахували студентом історико-філологічного факультету.

Навчався Анатолій Патрикійович у період, коли відбувалися бурхливі події, коли все суспільно-політичне життя було сповнене очікуванням змін на краще. Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства на тривалий час визначила основні напрями українського відродження. Під їхнім впливом формувалися світоглядні переконання й визначався зміст діяльності університетської молоді. Особливо сильний вплив на неї мала творчість Т.Г.Шевченка. Між студентами поширювалися українські книжки й у рукописах — Шевченкові вірші «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», палкі рядки «Заповіту».

У Києві та в інших містах утворювалися просвітницькі організації, що дістали назву Громад. У них об’єднувалися просвітницькі національно свідомі, освічені українські патріоти. Серед багатьох цілеспрямованістю й активністю вирізнялися студенти Київського університету Б.С.Познанський, В.Б.Антонович, П.П.Чубинський, М.П.Драгоманов, які зробили значний внесок у розвиток української культури і освіти.

Студент Анатолій Свидницький став активним діячем Київської громади : працював учителем у недільній школі, збирав матеріали до українського словника, захоплювався фольклором, розповсюджував науково-популярну літературу серед селян.

На початок 60-х років припадають його перші спроби в поезії. Саме тоді він написав такі вірші, як «В полі доля стояла», «Вже літ двісті», «Україно, мати наша», пройняті синівською любов’ю до України. Прогресивно налаштована молодь, молоді громадівці читали їх у рукописах і передавали таємно із рук в руки. Ці вірші були віднесені до заборонених, а «В полі доля стояла» — взагалі до небезпечних :

…З гаю, хлопці, до мене !

Добрий розум у мене.

Добрий розум в голові,

Гострі ножі у траві.

Гострі ножі аж горять —

На панів та на царя.

Гострі ножі — порада.

Збирайся же ся громада !..

Пізніше Іван Франко писав, що «мало хто з наших земляків, навіть із таких, що займаються історією літератури, знає про те, …що Анатоль Свидницький був також автором деяких пісень, що здобули собі велику популярність…». *(7)

*(7) Франко І. А.П.Свидницький // Зоря. 1886. № 1. С. 1.

Молоді громадівці були переконані : для того, щоб успішно навчати грамоти, щоб підносити загальну культуру народу, треба знати, чим він живе. Невеликим групами Анатолій Патрикійович Свидницький з друзями вирушали в літні експедиції. «За три вакації,— згадував В.Б.Антонович,—обійшли весь правобічний і новоросійський край і Київщину, Подолію, Волинь, Холмщину і більшу частину Катеринославщини й Херсонщини».* (8)

*(8) Київ. старовина. 1993. № 4. С. 101.

У таких мандрівках збирався фольклорний матеріал і водночас вивчалися краєва мова, говірки, звичаї, традиції, обряди, звичаєве право.

Усій цій діяльності Анатолій Патрикійович Свидницький присвячував себе, не полишаючи навчання. Але завершити освіту йому не вдалося. Неминуче наближалося виключення через несплату грошей. 22 листопада 1860 р. Анатолій Свидницький подав на ім’я ректора Київського університету прохання допустити його до складання іспитів «для поступления на должность учителя русского языка в Уездном Училище». На екзаменах з російської мови, історії російської словесності, теорії прози і граматики він одержав добрі оцінки.

Дослідник Ю.П.Філь ще в 1929 р. опублікував матеріали, які відображали зміст цих екзаменів, що характеризували Анатолія Патрикійовича Свидницького як людину грамотну, розвинену, зрілу й усебічно освічену. Цікавими й на сьогодні залишаються його відповіді на запитання «Про метод викладання російської мови в середніх навчальних закладах». Аналізуючи та порівнюючи аналітичний і синтетичний методи, він обстоює право дітей різних національностей (не забувши українців) навчатися рідною мовою : «По естественному ходу человеческого развития—от частного к общему — мне кажется лучшим аналитический метод. Он представляет, кроме того, следующую выгоду, что Россия, будучи политическою единицею, не может называться единицею в смысле национальности. Русский язык, следовательно, будучи отечественным для всех живущих в России, есть в то же время языком, непонятным для многих народов России. Не говоря о народах разноплеменных, упомянем Поляков, Малороссов. Говоря постоянно на своем родном языке, они нуждаются не только в осознании грамматических свойств языка, но и риторических».*(9)

*(9) Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. 1928. № 13. С. 244.

3 грудня 1860 р. Анатолій Патрикійович Свидницький прочитав пробну лекцію про речення, котра, як висловилися члени екзаменаційної комісії, вирізнялася «ясностью изложения и точностью выражения, обнаружила в испытуемом способность преподавать избранный им предмет с успехом, а потому признана испытателями вполне удовлетворительною». *(10)

*(10) Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. 1928. № 13. С. 244.

Екзаменаційна комісія визнала за можливе присвоїти кандидатові звання вчителя російської мови в повітових школах. Рада університету на своєму засіданні від 9 грудня 1860 р. ухвалила : видати Анатолію Патрикійовичу Свидницькому відповідне свідоцтво. Йому запропонували посаду вчителя в Миргородській повітовій школі, куди він одразу й виїхав.

У Миргороді Анатолій Патрикійович Свидницький оселився в тому самому будинку, де колись проїздом зупинявся Т.Г.Шевченко, і цим надзвичайно пишався. Його учень І.Ф.Зубковський згадував, як учитель на уроках «дуже захоплено розповідав нам, школярам, про те, як то воно щасливо для нього збіглося, що він оселився там, де й Шевченко». *(11)

*(11) Зубковський І., Богачевський А. Анатоль Свидницький у Миргороді : Із згадок його учнів // Література : Зб. перший. К., 1928. С. 153.

У невеликому містечку Анатолій Патрикійович Свидницький з-поміж інших учителів вирізнявся ерудицією, інтелігентністю, а також лагідністю у ставленні до учнів. Часто запрошував їх до себе додому й не лише пригощав чаєм з бубликами, а й розповідав про недільні школи для дорослих, що відкрилися в Києві і Харкові, про гуртки молоді, яка навчає людей по всій Україні.

Анатолій Патрикійович Свидницький застосовував різні методи викладання, завдяки чому зажив слави талановитого вчителя-методиста. За браком відповідних методичних посібників він самостійно розробив власну методику навчання. Вчитель-громадівець В.С.Гнилосиров, який працював у Харківський губернії, почувши від полтавчан про розробки Анатолія Патрикійовича Свидницького, просив поділитися ними. Він запитував : «У чому сила методу, й що до чого й як ?» На що той відповідав : «Я більше учу на практиці, підручник тільки стає на підмогу». *(12)

*(12) Україна. 1924. № 4. С. 96.

У Миргороді педагог написав статті «Вимова наша українська і потреби нашого орфографування» та «Мысли по поводу предстоящей реформы по Министерству народного просвещения» (1862 р.), які надіслав до журналу «Основа», що видавався в Петербурзі. На жаль, вони не були опубліковані і, можливо, втрачені назавжди, бо ще не знайдені навіть в архівах.

Пам’ятаючи про досвід Київської громади щодо організації недільних шкіл у Києві, Анатолій Патрикійович Свидницький згуртував навколо себе однодумців з метою створити таку школу в Миргороді. 10 квітня 1861 р. педагогічна рада Миргородського повітового училища приймає постанову : «Члени ради охоче погодилися сприяти добрій справі і заходилися навчати : законовчитель приходського училища Зубковський — Закону Божого ; вчителі : Свидницький — читання, Гордієнко — письма, Колесников —арифметики». *(13)

*(13) Зубковський І., Богачевський А. Анатоль Свидницький у Миргороді : Із згадок його учнів // Література : Зб. перший. К., 1928. С. 154.

Недільна школа за короткий час набула популярності. Намагаючись давати ширші знання для загального розвитку учнів, Анатолій Патрикійович не обмежувався лише офіційною програмою (Закон Божий, початкові знання з арифметики, російської і старослов’янської мов). Він і його однодумці ознайомлювали учнів з історією України, географією, читали художні твори, в основному Т.Г.Шевченка, активно використовували нові методи навчання. У пошуках коштів для недільної школи вони влаштовували літературно-музичні вечори, де читалися твори Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, М.О.Некрасова, О.С.Пушкіна, Ф.Шіллера.

Заняттям у недільній школі відчутно дошкуляла відсутність спеціальних підручників і посібників. Тому молодий учитель збирався за прикладом інших громадських діячів докласти рук і до цієї справи. Він складав граматику для української школи («письмовницю»), планував видати арифметику й географію. Із всього цього задуманого також не все вдалося здійснити.

Не залишав Анатолій Патрикійович Свидницький наукових пошуків і в царині етнографії. На основі зібраного ще в студентські роки матеріалу він написав фольклорно-етногафічні нариси «Відьми, чарівниці й опирі» (1860 р.), «Злий дух» (1860 р.), «Великдень у подолян» (1861 р.), створив три своїх перших оповідання — «Проти сили не попреш ; з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана», та «Іван Доробало». Ці оповідання мали виразно фольклористичний характер (з вклиненням автобіографічних елементів). Із сумлінною спостережливістю письменник описав багато сценок і подій, властивих саме Поділлю, де він народився й виріс.

Тут, у Миргороді, в 1861 р. Анатолій Патрикійович Свидницький створив свій талановитий роман-хроніку «Люборацькі», що не був, на жаль, за його життя надрукований. Лише через 25 років рукопис випадково потрапив до І.Я.Франка, який і опублікував його в журналі «Зоря» в 1886 р. Як зазначав академік П.П.Хропко, «запізнення у друкуванні роману обернулося втратою в проекції на конкретну соціально-культурну ситуацію. Якби твір Свидницького побачив світ на початку 60-х років, якби він став літературним фактом свого часу, то й проблематикою, ідейно-художнім спрямуванням, новаторськими пошуками справив би позитивний вплив не тільки на дальший розвиток української прози, на вироблення нових естетичних смаків і запитів читача, але — і це, може, найголовніше —включився б у сферу боротьби навколо актуальних соціальних питань, сприяв би дальшому піднесенню громадсько-політичної думки, а отже, й демократичному оновленню суспільства». *(14)

*(14) Хропко П.П. Анатолій Свидницький : Вступна стаття // Свидницький А. Роман, оповідання, нариси. К., 1985. С. 16.

Упродовж тривалого часу роман характеризувався як твір із життя духовенства Правобережної України : на широкому суспільному тлі Поділля 40–50-х років ХІХ ст. розгортається трагічна історія сім’ї сільського священика Гервасія Люборацького, докладно з’ясовуються психологічні і соціальні причини її розкладу та загибелі, порушуються злободенні соціальні проблеми, пов’язані з вихованням молодого покоління. Разом з тим, роман заслуговує сьогодні на нове його прочитання, як «роман виховання». Головний герой Антось Люборацький постає перед нами в розвитку, в процесі формування його як людини. Твір має чітку педагогічну ідею : втрата людиною свого духовного коріння призводить до морального зубожіння й виродження ; виховання, відірване від сім’ї, від національного грунту, від свого народу, спотворює людську душу і позбавляє дитину навіть найвищого почуття — любові й поваги до рідної матері ; навчання в школі, де панує жорстокість, виховує нещирість, безсердечність, «моральну товстошкірість».

Роман-хроніка «Люборацькі» й на сьогодні залишається справжньою перлиною української прози ХІХ ст. Анатолій Патрикійович Свидницький вніс багато нового в художню практику українського реалізму. На широкому матеріалі, взятому з дійсності позаминулого століття, всебічно розкрито психологічне руйнування особистості, загибель патріархальної родини, що не змогла пристосуватися до нових соціально-історичних умов. Твір переріс жанрові межі сімейної хроніки, поклав початок розвиткові українського соціального роману. Хоч аналіз дійсності проводився передусім у соціальному аспекті, проте в художній реалізації ідейного задуму письменника значну роль відіграє психологічне розкриття теми. Цими

якостями «Люборацькі» теж примикають до соціально-психологічної прози

наступного періоду, зокрема до романів Панаса Мирного та Івана Франка.

Учительська та громадсько-освітня діяльність, яка виявилась також у відкритті в Миргороді з ініціативи Анатолія Патрикійовича громадської бібліотеки. Інтерес до методичних питань, думки, висловлені в художніх творах, за висловом П.П.Хропка, «дають право стверджувати, що в особі Свидницького маємо одного з передових педагогів-демократів, близького за своїми поглядами до М.пирогова, К.Ушинського, Л.Толстого». *(15)

*(15) Хропко П.П. Анатолій Свидницький : Вступна стаття // Свидницький А. Роман, оповідання, нариси. К., 1985. С. 25.

У Миргороді письменник прожив недовго. Учительська праця не забезпечувала матеріальних потреб, і він у 1862 р. залишив місто, щоб обійняти посаду акцизного чиновника в Козельці Чернігівської губернії. Своєму другові П.С.Єфіменку Анатолій Патрикійович Свидницький писав : «Жию в поганім містечку, погану станцію маю і нікого знакомих — та й не варт знатись : все погань ; тільки Малашенко у сусідстві… У нас з дурного розуму губернатор дав приказ забирати всіх, хто ходе в національній одежі—більше колотні робить». *(16)

*(16) Цит. за : Мацевич А.Ф. Анатолій Свидницький. К., 1984. С. 147.

І хоч тепер матеріально забезпечений далеко краще, ніж у Миргороді, проте ця служба пригнічує морально. «Акцизником не видержу : лають сіпакою, і таки погано в чужім дворі хазяйнувати,— скаржиться він у серпні 1862 р. в листі до П.С.Єфіменка,— відцуравшись всього, можна жити спокійно і затишно, а такому як я, що робив та читав би, це місце не годиться». *(17)

*(17) Цит. за : Мацевич А.Ф. Анатолій Свидницький. К., 1984. С. 147.

Анатолій Патрикійович Свидницький намагався працювати над собою, але оточення і обставини породжували сумні мотиви, які виливалися в листах: «Погано. Жоднісінького журналу нема, опріч “Основи”, та вона виходе, мовби соромиться показатись. Оттак деякі научні книжки маю : Миколея — історію, Мейера — гражданське право, історію, філософію —Куно Фішера, історію цивілізації — Гізо. Та й усе. Як тут братись за спеціальність ? Попереду був час, та кошту не було, а тепер кошт є, та часу нема. Все не по-людськи. Тим то й роблю, що можу, аби з світа не піти, не зоставивши сліду…». *(18)

*(18) Цит. за : Мацевич А.Ф. Анатолій Свидницький. К., 1984. С. 148.

У 1863 р. Анатолій Патрикійович Свидницький одружився з дочкою козелець кого лікаря Аліною Величковською. Однак шлюб не склався через різні погляди на життя, через різні характери й непорозуміння. Це ще більше ускладнило його особисте життя й підірвало здоров’я. Всі наміри і плани не знаходили свого втілення. Безвихідь загострювала стосунки на службі, у червні 1868 р. його звільнили з посади. Треба було шукати нового місця роботи, адже на той час у нього було вже троє дітей. Знайти роботу виявилося не так легко. Друзі по Київській громаді допомогли влаштуватися помічником завідувача Центрального архіву при Київському університеті.

В новому оточенні Анатолій Патрикійович Свидницький повернувся до творчої роботи. Тепер він знайшов можливість втілити свою мрію в життя, видати підручник для початкової школи. У 1868 р. вийшла друком його «Русская азбука. Руководство для учащихся». Підручник мав невеликий обсяг — усього 35 сторінок, складений за методом В.В.Золотова, котрий як зазначали вчителі недільних шкіл, «поєднуючи з наочністю чимале розумове навантаження учнів, …сприяє оперативному навчанню і не викликає відрази — звичайного реагування на всі методи, які вимагають заучування великої кількості складів».

На допомогу вчителям Анатолій Патрикійович написав методичний посібник «Русская азбука. Руководство для преподавателей» (1868 р.). У вступній частині зазначив, що вважає своїм обов’язком дати декілька порад учителям недільних шкіл, оскільки успішність процесу навчання залежить від них. Насамперед, на його думку, вчитель має бути підготовленою, розвиненою, грамотною людиною, «чтобы быть в состоянии ответить на любой вопрос ученика». Тільки тоді, коли він багато знатиме, його уроки стануть цікавими, пробуджуватимуть інтерес до знань. «Преподаватель азбуки должен излагать уроки так, чтобы ученик не ограничивался заучиванием начертания букв, но узнал бы вместе с тем свойства их и значение в книге. От этого зависит успешность обучения грамоте и легкость его». *(19)

*(19) Свидницкий А. Русская азбука : Руководство для преподавателей. К., 1868. С. 1.

Прагнучи надати вчителеві допомогу в якісній підготовці до кожного уроку, Анатолій Патрикійович Свидницький пропонував докладні методичні розробки в тому порядку, в якому букви розміщені в азбуці. Він не вважав свій метод навчання досконалим, натомість пропонував : «Кто в состоянии передать лучше, для того в руководстве останется только метод ; кто же должен будет придерживаться руководства во всем, тот и найдет в нем все, без чего не должно бы обходиться преподавание азбуки». *(20)

*(20) Свидницкий А. Русская азбука : Руководство для преподавателей. К., 1868. С. 2.

Особливу увагу вчителів Анатолій Патрикійович звертав на індивідуальний підхід до учнів під час навчання й водночас закликав виховувати в собі терпіння, увагу, спостережливість, тактовність.

Учитель повинен пам’ятати, пише далі Анатолій Патрикійович Свидницький, що неуспішність учня «не всегда бывает следствием неспособности его. Да и сама безуспешность часто бывает только кажущейся, например, дитя не отвечает по застенчивости или по неимению слова для ответа, или же, наконец, просто заупрямится и не хочет отвечать. Это обстоятельство требует от преподавателя внимания к самому себе, уменья обращаться с детьми тактически и строгой наблюдательности, чтобы не оставить ложного мнения и не пойти по ложному пути».

У 1868–1870 рр. на шпальтах київських та одеських газет побачила світ ціла низка оповідань письменника російською мовою («На похоронах», «Прошлый быт православного духовенства», «Два упрямых», «Гаврусь и Катруся», «Арендарь», «Попался впросак», «Неразгаданный преступник», «Пачковозы», «Железный сундук». У цей плідний період Анатолій Патрикійович подав свої давні етнографічні матеріали до етнографічно-статистичної експедиції для дослідження України, очолюваної відомим українським етнографом П.П.Чубинським.

Невеликий літературний заробіток і мізерна платня на службі не могли забезпечити сім’ю, в якій було вже четверо дітей. Це пригнічувало Анатолія Патрикійовича, хвороба загострювалася, почалося запалення печінки.

6 серпня 1871 р. Анатолій Патрикійович Свидницький помер.

На думку І.Франка, Анатолій Патрикійович Свидницький «належить до тих талановитих, але нещасливих людей, котрих чи то життя, чи зла доля ламають і убивають у цвіті літ, не давши розвитися вповні їх талантові, не давши прикласти їм до діла те знання, яке вони в житті здобули, ані ту щиру любов, котрою душа їх горіла в найкращих хвилях життя». *(21)

*(21) Франко І. А.П.Свидницький // Зоря. 1886. № 1. С. 1.

Анатолію Патрикійовичу Свидницькому довелося працювати в нестерпних умовах, і тому викликає подив усе, що зроблене педагогом, етнографом, громадським діячем. Він прагнув іти своїм шляхом у художній творчості, педагогічній і науковій діяльності, і саме це справжнє новаторство, зумовлене високою обдарованістю, визначило високе місце Анатолія Патрикійовича Свидницького в історії педагогічної і культурної думки України.

Праці :

1. Свидницкий А. Из М. : Письмо редактору // Основа. 1861. № 10 ;

2. Свидницький А. Великдень у подолян // Основа. 1861. № 11–12 ;

3. Свидницкий А. Русская азбука : Руководство для преподавателей. К., 1868 ;

4. Свидницкий А. Русская азбука : Руководство для учащихся. К., 1868 ;

5. Свидницький А. Люборацькі. Л., 1887 ;

6. Свидницький А. Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського // Твори. К., 1958.

Версія для друку