Костомаров Микола Іванович

Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 325 – 333.

Костомаров

Микола Іванович

(1817–1885) 

Історик, публіцист,

педагог, письменник

         Микола Іванович Костомаров народився 4 травня 1817 р. в селі Юрасівка Острогозького повіту на Воронежчині. Його батько — дідич-росіянин, а мати — селянка-кріпачка.

         Після закінчення в 1833 р. гімназії Микола став студентом історико-філологічного університету. Тоді там працювали такі визначні вчені, як математик Т.Ф.Осиповський, один з основоположників фізичної хімії М.М.Бекетов, історик М.С.Лунін. Історію викладав відомий поет П.П.Гулак-Артемовський. Професор історії М.С.Лунін став найбільшим авторитетом для юного Костомарова й визначив його шлях у науці : історія українського народу. «А оскільки,— згадував пізніше письменник і педагог,— я тоді жив в Малоросії, то й почав з його малоросійської гілки». *(1)

*(1)  Костомаров М.   Автобіографія // Дніпро. 1989. № 6. С. 78.

Саме тоді сформувалося його «українство», розвинулися щира зацікавленість і любов до української культури, історії, мови. За твердженням П.П.Толочка, в даному разі можна говорити про генетичні корені цієї любові : «Вірогідно, що ця любов до всього українського, що проявилась в харківський період під впливом українського оточення, і, напевно, не без участі українських генів матері, і стала підставою для деяких сучасників називати Миколу Івановича Костомарова “сином Малоросії”». *(2)

*(2)  Київ. старовина. 1992. № 5. С. 8.

         У Харкові Микола Іванович Костомаров відкрив для себе світ української народної пісні, коли до його рук потрапило видання М.М.Максимовича, датоване 1827 р. «Мене вразила і захопила,— пригадував він в автобіографії,— краса малоросійської народної поезії ; я навіть і не підозрював, що така витонченість, така глибина і свіжість почуттів були у творах народу, настільки близького мені і про який я, на великий жаль, нічого не знав».

         Пізнати український народ, його історію, культуру допомагало спілкування з видатним ученим-славістом І.І.Срезневським, письменником-реалістом, автором відомої комедії «Сватання на Гончарівці» Г.Ф.Квіткою-Основ’яненком, поетом і фольклористом А.Л.Метлинським, читання повістей М.В.Гоголя. «Любов до українського слова все більше й більше захоплювала мене ; мені було досадно, що така прекрасна мова залишається без всякої літературної обробки і, над те, піддається зовсім незаслужено презирству» *(3),— зізнавався пізніше вчений.

*(3)  Костомаров М.   Автобіографія // Дніпро. 1989. № 6. С. 79.

         Літні канікули студент Микола Костомаров присвячував мандрівкам по селах Харківщини, під час яких брав участь у сільських посиденьках, гостював на весіллі, вів розмови в шинках, вивчаючи українську мову та фольклор. Результатом етнографічних студій цього часу стала його стаття «Замечания о праздниках в Малороссии (посвящается любителям старины)». У 1843 р. з’явилася ще одна розвідка «О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии».

         Поринувши в «українство», Микола Іванович у літературній творчості також перейшов на українську мову. У 1838 р. він написав історичну трагедію «Сава Чалий», згодом видав кілька віршованих збірок.

         До початку 1840-х років належить і підготовка першої магістерської дисертації Миколи Івановича Костомарова на тему «Про причини і характер унії в Західній Росії», яку він подав до захисту весною 1841 р. Працю впродовж тривалого часу розглядали спочатку в Харкові, а потім у столиці. Врешті-решт відшукали в ній антиклерикальні мотиви, мало не замах на церкву ; міністр освіти Росії граф Уваров видав розпорядження знищити дисертацію. Навіть на ті часи це був небачений факт. «Крамольною» дисертацією зацікавилися читачі, а оскільки всіх примірників знищити не вдалося (із 100 спалили 65, решта розійшлася по особистих бібліотеках), то прочитало її чимало людей.

         Після знищення дисертації молодому вченому було дозволено писати нову роботу на ступінь магістра історії— «Про історичне значення російської народної поезії», яку він захистив у січні 1844 р. Одержавши ступінь магістра, він вирішив прилучитися до викладацької діяльності і прийняв посаду старшого вчителя історичних наук у Рівненській гімназії.

         7 жовтня 1844 р. Микола Іванович Костомаров виїхав з Харкова. По дорозі до Рівного він зупинився в Києві, де познайомився з П.О.Кулішем, М.В.Юзефовичем, М.О.Максимовичем. Особливо близько за ці кілька днів зійшовся з П.О.Кулішем завдяки спільним інтересам. Вони обоє цікавилися історичними джерелами, захоплювалися старовиною київських церков, ставилися з великою любов’ю до народної пісні.

         29 жовтня Микола Іванович Костомаров прибув до Рівного, де обійняв посаду вчителя історії в місцевій гімназії. Це й стало початком його педагогічної діяльності. Робота в полонізованій частині української землі не була легкою, але молодий учитель швидко завоював прихильність колег і директора гімназії. Суто педагогічної праці було багато, про що він і пише в листах : «…дела пропасть, так что носа некогда обтереть : 15 лекций в неделю».

         Микола Іванович прагнув зацікавити учнів своїм предметом, розширити їхні знання й виховати смак до пошукової діяльності. Крім загальних рефератів для цілого класу, Костомаров пропонував практичні вправи з історії та складніші роботи, які потребували ширшого ознайомлення з питаннями.

         Його авторитет як висококваліфікованого фахівця своєї справи зростав. В одному із звітів інспектора,  який  ревізував  у  1844 р. Рівненську гімназію,

викладач Микола Іванович Костомаров був названий серед найкращих. Про високий авторитет викладача історії свідчить і той факт, що в 1845 р. йому доручили виголосити промову на урочистому зібранні Рівненської гімназії.

         Микола Іванович Костомаров, не зважаючи на занятість викладача, не полишав і свого захоплення українською творчістю. Рівне з його околицями, Волинський край, Дубно, Кременець, Берестечко — справжнісінька Мекка для вчителя-дослідника : всі ці місця він об’їздив, оглянув, звірившись з архівними джерелами, зібрав велику кількість фольклорного матеріалу. Найретельніше вивчав погляди народу на виховання, його мораль і етику, народні поняття про добро і зло.

         Любов до збирання українського фольклору вчитель передавав і своїм учням. «Я наказал своим ученикам,— писав він в одному з листів до К.М.Сементовського,— привезти мне песен». Діти активно записували під час канікул для нього зразки усної народної творчості і привозили їх велику кількість. Від’їжджаючи з Рівного в 1845 р., Микола Іванович Костомаров мав у своїх нотатках більш як 200 місцевих пісень. Пізніше він згадував : «Я уехал оттуда с больших ворохом народных песен, записанных преданий и рассказов, некоторые были собраны мною лично, другие представлены моими учениками, которых я заохотил по случаю поездок их к родным на выходное время собирать мне народные памятники». *(4)

*(4)  Україна. 1925. № 3. С. 33.

         Однак життя в провінційному місті не задовольняло Миколу Івановича. «Я готов служить хоть десять лет,— писав він у листі,— даже постоянно в должности учителя : эта должность мне нравится, но ей Богу не в Ровно, где может быть и хорошо тому, кто любит есть убийственные польские потравы и пить водку, её же изобилие велико, но только не мне, держащему диету. Право, хочется пищи для “ума” и для души, а здесь ни книг, ни людей для меня нужных».

         Микола Іванович Костомаров мріяв про Київ. 28 липня 1845 р. його було призначено на посаду вчителя 1-ї Київської гімназії, де він працював упродовж 1845–1846 рр., які пізніше згадуватиме як найщасливіші роки свого життя. Крім того, він також працював у жіночому пансіоні й посилено готувався до науково-викладацької роботи на університетській кафедрі — це була його давня мрія. Серед вихованок пансіону припала до серця молодому вчителеві чарівна Аліна Крагельська ; в 1847 р. вона стала його нареченою.

         Миколу Івановича відразу полюбили гімназисти. Його колишній вихованець, а пізніше відомий художник М.І.Ге згадував : «Уроки Костомарова были духовные праздники. Его все ждали ; впечатленіе было таково, что учитель Линниченко, поступившій на его место, в последнем классе целый годЪ не читал исторіи, а читал русскихЪ авторов, сказав, что после Костомарова он не будетЪ читать нам исторіи. Такое же впечатленіе он производил и в женском пансіоне, и потом в университете». *(5)

*(5)  Голос минувшого. 1917. № 5 – 6. С. 238.

         26 травня 1846 р. вчена рада Київського університету Св. Володимира  одноголосно   обрала  Миколу  Івановича  Костомарова  ад’юнкт-професором 

кафедри російської історії.

         Перша лекція пройшла з величезним успіхом, її слухали не лише студенти, а й багато професорів університету. «То був один із найсвітліших і найпам’ятніших днів мого життя,—писав учений,— університетська кафедра давно вже стала для мене бажаною метою».

         Микола Іванович Костомаров з натхненням узявся до виконання нових обов’язків. Він заглиблювався в заняття з історії, готував лекції, яких за тиждень мав прочитати чотири.

         Лекції викладача мали великий успіх. «Он был блестящим лектором, оригинальным оратором,— згадував його учень С.І.Терпигорєв,— и он постоянно стремился и к общению со слушателями в живом устном слове о прошлых судьбах родной страны. Не в громком, звучном голосе и риторическом пафосе заключалась его сила : он говорил спокойно, иногда как будто монотонно, без жестикуляции, особых подчеркиваний и ударений, но речь Николая Ивановича была серьёзна, логична, художественно красива, полна изящного юмора и сдержанного, проникновенного вдохновения. Иногда он, как старый летописец, говорил несколько надтреснутым, глуховатым голосом, будто исходящим из давно прошедших времён, и слова его производили громадное, захватывающее глубину душевную впечатление». *(6)

*(6) Исторический вестник. 1986. № 4. С. 58.

         Інший слухач його лекцій зазначав, що Костомаров був «положительно богом студентов. В его ХІІ-й, самой большой аудитории Петербургского университета, не хватало на лекциях места. Студенты сидели друг у друга на коленях, и во всё продолжение лекции была мёртвая тишина ; но когда лекция оканчивалась, бывал взрыв аплодисментов, и он должен был проходить всю аудиторию между двумя стенами стоящих и хлопавших ему студентов и посторонних слушателей, которых тогда было сколько угодно на всех лекциях».  *(7)

*(7)  Исторический вестник. 1986. № 4. С. 58.

         У київський період Микола Іванович Костомаров близько зійшовся з П.О.Кулішем, який у той час працював гімназійним учителем, кандидатом права М.І.Гулаком, а також з В.М.Білозерським (майбутнім редактором «Основи»). Тоді ж відбулося його знайомство, яке переросло в щиру дружбу, з Т.Г.Шевченком.

         Єднання молодечих сил, високий зліт патріотичних почуттів, творчої думки — на цьому благодатному грунті сформувався їхній гурток, що став віхою в історії України,— знамените Кирило-Мефодіївське товариство (1846- 1847 рр.). Поряд із завданням створення суспільства на принципах слов’янської єдності й рівноправності народів одним з найважливіших завдань кирило-мефодіївці вважали поширення грамотності серед народу. Темний, закріпачений люд викликав глибоке співчуття в молодих людей і бажання всіма силами свого інтелекту допомогти йому здобути суспільну свободу.

         За благородство своїх переконань молодий  цвіт української інтелігенції

заплатив дуже дорого — роками заслання, понівеченими долями. Для Миколи Івановича Костомарова це було вкрай трагічно. Напередодні весілля, у березні 1847 р. його заарештували.

         Після проведеного слідства Миколу Івановича Костомарова  відправили на заслання до Саратова, куди він прибув 24 червня 1848 р. Тут він працював перекладачем при губернському правлінні, трохи пізніше — діловодом статистичного комітету. Крім того, був редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей». І, залишаючись ученим-істориком, за будь-яких життєвих обставин вів дослідження, готував монографії про Богдана Хмельницького, Степана Разіна, збирав і записував місцевий фольклор.

         Тільки в 1856 р., після вступу на престол Олександра ІІ, Микола Іванович Костомаров дістав дозвіл покинути заслання. «Надзвичайно радісною і пам’ятною,— писав він в “Автобіографії”,— залишається для мене та хвилина, коли мене запросили до канцелярії губернатора і дали прочитати присланий від міністра внутрішніх справ… Отже, я став вільним, не прив’язаним більше до одного місця і міг їхати куди завгодно».

         На початку 1857 р. Микола Іванович Костомаров прибув до Петербурга. Але тут залишався недовго, бо захворів на очі (підозра на катаракту) і виїхав на лікування до Швеції. Повернувшись у 1858 р., активно продовжував наукові студії : щодня ходив до бібліотеки, вивчав рукописи для своєї монографії про домашній побут і звичаї великоросійського народу.

         22 серпня 1858 р. в Петербург приїхав Саратовський губернський предводитель дворянства князь В.М.Щербатов і запросив Миколу Івановича Костомарова від імені саратовського дворянства посісти високооплачувану посаду в щойно створеному губернському комітеті з проведення в життя селянської реформи. «Мені запропонували,— згадував Микола Іванович,— за  мою працю три тисячі карбованців сріблом і, крім того, по двісті карбованців у місяць для канцелярії на весь час існування комітету, який мав відкритися на шестимісячний строк. Умови здалися вигідними : я згодився і через кілька днів вирушив у дорогу».

         У квітні 1859 р., коли Саратовський комітет з визволення селян завершував свою роботу, Микола Іванович Костомаров отримав запрошення від Петербурзького університету очолити кафедру російської історії. «Радість моя не мала меж»,— писав він.

         Збулася давня мрія. Окрилений професор палко взявся за роботу. Він зранку до вечора працював у публічній бібліотеці — готувався до першої вступної лекції, яку і прочитав 20 листопада 1859 р.

         На лекцію прийшло багато людей, серед яких і кілька державних осіб. Вона пройшла блискуче. Після лекції, згадував Микола Іванович, йому влаштували бурхливу овацію, а потім натовп молодих людей підхопив його на руки й виніс з університетського приміщення до екіпажа.

         Лекції професора були цікавими, містили багато відомостей, підкріплених архівними документами. Сам лектор вирізнявся великою ерудицією й нестандартним викладом матеріалу. «Вступаючи на кафедру,—згадував він,— я поставив собі за мету в своїх лекціях висунути на перший план народне життя в усіх його виявах. Тривале вивчення історії розвинуло в мене такі погляди».

         З 1861 р. Микола Іванович Костомаров повністю віддається науковій і громадській діяльності. Осередком, навколо якого гуртувалася прогресивно спрямована інтелігенція і одним із організаторів якого виступав Микола Іванович, стала Петербурзька громада.

         Нові зміни в суспільно-політичному житті імперії середини ХІХ ст. (відміна кріпосного права, лібералізація державного управління, зв'язок із західними демократичними ідеями) сприяли зародженню такого унікального явища, як Громади. Вони ставили за мету формування національної свідомості й самосвідомості українського народу через поширення знань, освіту, просвітництво, навчання грамоти широких народних мас. Українські Громади на початку 60-х років ХІХ ст. діяли в Києві, Чернігові, Полтаві, Одесі, Харкові.

         Петербурзька громада виступала головним об’єднавчим центром усіх прогресивних українських сил. Особливо цьому сприяло видання петербурзькими громадівцями українського часопису «Основа». Одним із активних засновників і діячів цього журналу був Микола Іванович Костомаров.

         Щовівторка Громада збиралася в Миколи Івановича. Серед її членів були В.М.Білозерський — головний редактор журналу «Основа», С.С.Гулак-Артемовський — автор опери «Запорожець за Дунаєм», П.О.Гайдебуров —журналіст, М.М.Лазаревський — урядовець, Д.Л.Мордовець — письменник, О.М.Веселовський — літературознавець, пізніше академік Петербурзької Академії наук, Ф.І.Черненко — інженер, П.О.Куліш — історик, письменник, педагог, публіцист, М.І.Сухомлинов — історик, професор Петербурзького університету.

         Згадуючи пізніше зібрання Громади, Микола Іванович Костомаров зазначав, що вони «…проходили дуже жваво. Це можна пояснити тим напруженим станом, що в ньому перебувала петербурзька громадськість, зустрічалися люди і наговоритися не могли. Все вважалося новим, все захоплювало. Яких тільки питань не торкалися, сперечалися, гарячкували». Активним учасником таких вечорів і засідань Громади був Т.Г.Шевченко.

         Особливо багато уваги на своїх зібраннях громадівці приділяли журналу «Основа» (1861–1862 рр.), який відігравав велику роль у розвитку просвітницького руху по всій Україні, надто недільним школам та запровадження української мови як викладової.

         Намагання запровадити в школах українську мову наштовхувалося на дуже суттєву перешкоду — брак підручників і книжок. Це спонукало Т.Г.Шевченка до написання «Букваря южнорусского» (1861 р.), а П.О.Куліша — «Грамматики» (1867, 1861). Та цих підручників все одно катастрофічно не вистачало. Дехто з громадівців вбачав вихід у тому, щоб перекладати російські та іноземні підручники українською мовою.

        Микола Іванович дотримувався протилежної думки. У травні 1861 р. він

виступив на сторінках «Основи» зі своєю статтею «О преподавании на южнорусском языке». Педагог зазначав, що освіта народу полягає не лише в тому, щоб навчити читати й осягнути релігію, необхідно дати знання за допомогою підручників, написаних рідною мовою : «Надобно написать для народа арифметику, космографию, географию и удобочтимые сочинения, которые бы ознакомили его с важнейшими сторонами естествознания вообще. Вместе с тем надобно составить грамматику родного языка, по которой бы народ ознакомился с построением человеческого тела. Наконец, надобно написать книжечку, в которой сообщить народу главные основания его положения в государстве и его юридические права. Этим пока можно ограничиться».

         У цій статті Микола Іванович Костомаров висловив вимоги до написання підручників : «Книги, сочинённые для народа, должны быть написаны так, чтобы они читались, а не вызубривались,— понимались, а не вдалбливались ; сведения пусть укладываются в головы учащихся процессом повторяемого чтения, размышления, пересказывания другим и толково прочитанном».

         Стаття викликала надзвичайний рух ентузіастів цієї справи, спонукала до збирання коштів для підручників українською мовою. Микола Іванович очолив цей рух. З усіх кінців України надходили кошти. З місяця в місяць кількість людей, які вносили пожертви, зростала.

         Микола Іванович Костомаров час від часу звітував про кількість зібраних коштів. Протягом 1863 р. на ці гроші були видані підручники з математики О.Я.Кониського та К.І.Рубісова.

         Разом з тим у пресі почали з’являтися статті, в яких говорилося, що український народ не має потреби в розвитку своєї мови, а тому йому не потрібні й українські підручники. І взагалі, що просвіта українського народу рідною мовою має політичне підгрунтя й веде до сепаратизму.

         Із запереченням таких звинувачень рішуче виступив Микола Іванович Костомаров. У статті «Правы ли наши обвинители» він пункт за пунктом розбив усі аргументи опонентів. Ця стаття, вже набрана для газети «Голос», була заборонена до друку.

         «Узнать, желает или не желает народ учиться на своём языке,— писав Микола Іванович Костомаров,— можно только тогда, когда издадутся на нём учебные пособия, будут на нём учить учителя : только тогда и объяснится, к чему народ окажет симпатию и антипатию. Пока мы не попробовали учить на его языке, суждение о его охоте или неохоте учиться на нём, будет относиться к области предположений и гаданий. И по здравому смыслу всякий согласится с нами, что человеку свойственно любить свои обычаи, свой образ жизни, а более всего свою речь, которую он усвоил с младенчества от отца и матери».

         Український народ вартий того, щоб мати свою мову, адже «он не стоит на той степени как чукчи или камчадалы ; у него есть своя история, свои воспоминания, свои предания, своя чрезвычайно богатая народная поэзия, свой народный тип, сложившийся прошлой жизнью, своенародное воззрение, наконец— зачатки своенародной письменности, вовсе не бедные по качеству, если не богатые по количеству. Самосущности в нём не убивали насилия, а чужая цивилизация».

         У цій великій статті Костомаров категоричний : «Мы заявляем одно желание : чтобы южнорусский народ образовывался на своём языке». Проте офіційна влада до розумних слів ученого-педагога не прислухалася. Восени 1863 р. вийшов так званий Валуєвський указ про заборону видання всіх українських науково-популярних книжок та підручників для народу.

         Зібрані на українські підручники кошти (більш ніж 4 000 рублів) Микола Іванович вніс до Імператорської Академії наук з умовою, що цей капітал разом з відсотками буде вручений авторам найкращого словника української мови.

         Така премія була таки присуджена в 1905 р. Великому українсько-російському Словникові під редакцією Б.Д.Грінченка — результатові колективної роботи Громад різних міст упродовж сорока років.

         Після Валуєвського розпорядження Петербурзька громада, як і всі інші, діє менш активно, а іноді існує просто як земляцький гурток. До наших часів збереглися дуже обмежені матеріали, які характеризують діяльність петербурзьких українців із середини 60-х до 80-х років. Вони вже не збиралися великими гуртами.

         Відомий український діяч І.А.Шраг писав у своїх спогадах про Петербурзьку громаду 1865 р. : «В Петербурзі в ті часи не було українського життя, або було його дуже обмаль, і було воно мляве, не енергійне. Довелося мені раз бути на роковинах Шевченка, де я побачив і Костомарова ; людей було небагато, не видко було життя…». *(8)

*(8)  Наше минуле. 1919. № 1–2 С. 137.

         У 1867 р. до Петербурга приїхав О.О.Русов. Він близько зійшовся з Миколою Івановичем, часто бував у нього на «п’ятницях», де збиралися українці. Тут О.О.Русов зустрічався з М.В.Лисенком, Д.Л.Мордовцем, П.О.Кулішем. Ще були «журфікси» в П.О.Гайдебурова—редактора «Недели» (тижневика, що співчував українству).

         Про 80-ті роки є свідчення М.Ф.Кістяківської, яка писала : «В Петербурге в это время украинцы группировались вокруг Н.И.Костомарова и составляли местную Громаду, которая отличалась, однако, от Киевской тем, что была скорее кружком близко знакомых земляков, чем сплочённой, замкнутой организацией».  До складу цієї громади входили : Д.Л.Мордовець, В.Л.Беренштам, М.І.Костомаров.

         Микола Іванович Костомаров повністю віддається науковій діяльності. Він — автор фундаментальних праць з історії України XVI–XVIII ст., зокрема монографій «Богдан Хмельницький» (1857 р.), «Мазепа» й «Мазепинці» (1882–1884 рр.) і розвідок про гетьманство І.С.Виговського, Юрія Хмельницького, про гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка. В основу цих праць було покладено багатий документальний матеріал. Як член Петербурзької Археологічної комісії, вчений багато працював у Московському й Петербурзькому архівах, де зібрав багато документів, які частково видав у збірці «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России». Він також написав «Українську історію в життєписах її найзнаменитіших діячів» (1874–1876 рр.).

         Микола Іванович Костомаров — основоположник народницького напряму в українській історії. У своїх працях : «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1860 р.), «Две русские народності» (1861 р.), «Черты народной южно-русской истории» (1861 р.), «Правда полякам о Руси» (1862 р.) він обстоював самостійність української нації та окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням волелюбного демократичного духу українського народу.

         Як письменник Микола Іванович Костомаров виступив ще в 1839 р. під псевдонімом Ієремія Галка зі збіркою поезій «Українські баляди». Пізніше з’явилася проза українською мовою : «Сорок років» (1840 р.), казка «Охота» (1843 р.), «Казка про дівчину семилітку» (1860 р.), повісті : «Син» (1859 р.), «Кудеяр» (1875 р.), «Черниговка» (1881 р.). У змісті його наукових, фольклорних і художніх творів велика увага приділяється проблемам українського шкільництва, що дає змогу простежити його погляди на навчання й виховання. Це насамперед :

• доступність освіти («світло науки та мистецтва проникне своїми цілитель ними променями в хижу землероба») ;
• рівноправність усіх людей у здобутті освіти рідною мовою, щоб можна було «кожному із слов’янських народів дарувати власний розвиток» ;
• світський характер навчання та досконалість одержуваних знань.

         Надзвичайно великого значення надавав Микола Іванович Костомаров історії для самого народу, для його просвіти, формування національної свідомості, прагнення до свободи. Так само, як і сучасники, він був переконаний у необхідності освіти для широких верств населення, причому рідною мовою.

          В останні роки свого життя Микола Іванович Костомаров втратив зір. Страшенно мучився не так через хворобу, як через бездіяльність. Лікарі заборонили працювати. Друзі порадили диктувати для літературного запису спогади. Так народилася «Автобіографія».

         До останніх днів свого життя Микола Іванович Костомаров залишався активним, невгамовним. Уже зовсім немічним вибирався до театру в Петербурзі на свою улюблену оперу «Життя за царя» М.І.Глінки.

         Помер учений 7 квітня 1885 р., трохи не доживши до свого 68-ліття.

Праці :

1.  Замечания о наших университетах // Санкт-Петербург. ведомости. 1861. № 237 ;

2.  Костомаров Н.   Мшать  или  не  мешать  учиться  // Север. Пчела. 1862. №

145 ;

3.  Костомаров Н.   О преподавании на южнорусском языке // Основа. 1862. № 5 ;

4.  Костомаров Н.   О некоторых фонетических и грамматических особенностях малорусского языка, несходных с великорусским и польским // Журнал Министерства народного просвещения. 1863. Сент. ;

5.  Костомаров Н.   Ответ «Московским Ведомостям» : По поводу издания книг на малороссийском языке // День. 1863. № 27 ;

6.  Костомаров Н.   О преподавании на народном языке в Южной Руси // Голос. 1863. № 94.

7.  Костомаров Н.   Малорусское слово // Вестн. Европы. 1881. № 1 ;

8.  Костомаров Н.   О малорусском слове  // Вестн. Европы. 1881. № 2.