Вірмени

ВІРМЕНИ (самоназва — хай).

Народ, основне населення Вірменії (3 083,6 тис. осіб). Вірмени компактно проживають в Азербайджані, Грузії, на Північному Кавказі, а також у США, Франції, Ірані, Туреччині, Сирії, Лівані. Загальна кількість — понад 6,5 млн. осіб. Вірмени належать до арменоїдної раси великої європеоїдної раси. Вірменська мова утворює окрему групу індоєвропейської сім’ї і має два діалекти — західний і східний.

За переписом населення 2001 р. вірмен в Україні налічувалося 99 894 особи (1989 р.—54 200). Дані свідчать про зростаючу імміграцію вірмен, спричинену економічною ситуацією на їхній батьківщині. Мову своєї національності вважають рідною 50 563 (50 %) вірмен, російську — 43 105 (43 %), українську— 5 798 (5 %). За даними попереднього перепису, переважала кількість вірмен, які вважали рідною мовою російську. Найбільша кількість вірмен проживає у південно-східних регіонах України та у м. Києві.

Вірмени в Україні. На теренах України вірмени відомі з найдавніших часів. Встановлення у ІV—VII ст. контактів між слов’янами і Вірменією, природний розвиток відносин між ними, багатогранні взаємозв’язки, а також необхідність через загрозу фізичного знищення зовнішніми загарбниками, змусили шукати порятунку і притулку в інших землях, зумовили їхнє оселення в Україні-Русі. Впродовж ХІ — ХVІІ ст. у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму, утворюються вірменські колонії (відомо 70). Найбільші колонії були у Львові, Кам’янці-Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Бродах. Важливим стимулом переселення вірмен на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування, церкву. Умови життя і становище вірмен в Україні, територія якої в різні часи входила до складу різних держав, були неоднакові.

Вірмени відігравали певну роль в житті України, піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські купці брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського піво-ва, Росією. Заможні вірмени займалися благодійницькою діяльністю, допомагали викуповувати християн з неволі. У Кам’янці-Подільському вірмени до 1790 р. мали свій магістрат. Займалися вони торгівлею, працювали на промислах. Значна частина вірмен займалася ремісництвом. У Львові, Кам’янці-Подільському, Язлівці, Києві ремісники були об’єднані в окремі цехи. Багато з них займалися землеробством, садівництвом, виноградарством. Вірмени володіли фільварками, продукцію яких продавали на місцевих ринках.

У вірменських колоніях високого рівня досягла культура: розвивалися історіографія, літописання (половецькою та вірменською мовами), народна творчість, книгодрукування (у Львові у 1616 — 1618 рр. була вірменська друкарня), освіта. У Львові діяла школа вищого типу — вірменська колегія (1664 — 1781 рр.), з 1701 р.— вірменсько-українська колегія, вірменські бібліотеки, театри (зокрема, в другій пол. ХVІІ ст. протягом п’яти років діяв вірменський шкільний театр). Збудовані вірменами культові й цивільні споруди збереглися до нашого часу, зокрема церква Саркіса в Феодосії ХІV ст.

У релігійному відношенні вірмени в Україні були підпорядковані Ечміадзінському патріархату. Церква була дійсно національною організацією. Із занепадом політичної самостійності Вірменії народ зберігав свою національну організованість в особі церкви.

Релігійна полеміка кін. ХVІ — поч. XVII ст. і зростаюча напруженість між Польщею та Україною поглибили конфронтацію між православними і католиками. Це позначилося на становищі вірмен в Україні. З боку католицької Польщі посилилися дії, що вели до обмеження самоврядування вірменських колоній. Траплялися напади на вірменські школи з метою примусового закриття їх. У ХVІІ ст. особливо погіршилися відносини між вірменським та польським патриціатом Львова, на боці якого був уряд. Права і привілеї вірмен обмежувалися й у інших містах.

Перехід частини вірмен в іншу віру суттєво вплинув на їх загальне становище. Особливо для тих, хто після приєднання України до Росії опинився на території, яка входила до складу Російської імперії. Влада дивилася на інородців як на неблагонадійних. У 1660 р. на підставі грамоти царя Олексія Михайловича вірмени лише за підозрою у стосунках з поляками назавжди мали бути виселені з Києва.

На запорозьких землях у кін. 70-х — поч. 80-х років ХVІІІ ст. за чисельністю на третьому місці після українців (64 %) і греків (13,7 %) знаходилися вірмени — 10,6 %, потім росіяни та ін. народи. У процесі заселення визвольних земель виникали нові вірменські поселення.

Після падіння царату Українська Центральна рада приділяла постійну увагу питанню національних меншин, які проживали на території України і становили 30 % населення. Національна політика будувалася на засадах пропорційного представництва національних меншин у «зносинах з урядами і органами самоуправи» в тих округах, де такі народності становили національний мінімум, вивчення рідної мови у школі учнями в місцях компактного проживання неукраїнського населення, права національних та релігійних груп створювати свої культурні та релігійні товариства й установи.

У 20-х роках ХХ ст. найбільша кількість вірмен — 5 тис. осіб — проживали у Харкові. Тут для вірмен були створені клуб, школа на 90 учнів, просвітницька організація «Хабтан» (Харківське товариство трудящих-вірменів), виходила газета «Кармир Угір» («Червоний шлях»). По одній вірменській школі було відкрито у Києві та Одесі, 12 шкіл функціонували в Криму.

У 1924 — 1931 рр. в Україні працювали Будинки народів Сходу, зокрема у Києві — вірменська секція. Це сприяло розвитку вірменознавства, вивченню зв’язків східних республік з Україною. В 1929 р. в Україну приїздив вірменський поет А.Акопян, а група письменників України на чолі з П.Г. Тичиною відвідала Вірменію. В.М. Сосюра присвятив Вірменії поему «Хвиля» (1924 р.).

Спалах творчої енергії народів з кінця 20-х років було штучно припинено. Вірмени, які проживали у Львові (що входив до складу Польщі), до 1939 р. мали можливість вивчати рідну мову, літературу, історію. Тут були церковно-парафіяльні вірменські школи, прогімназія, гімназія, вища школа (колегіум), кафедра вірменістики при історичному факультеті університету. Існували приватні школи, бурса для вірменських дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених верств вірменського населення. Сталінський терор став найдраматичнішою сторінкою у житті всіх народів СРСР, у тому числі й вірменського.

У роки Великої Вітчизняної війни вірмени разом з іншими народами колишнього Радянського Союзу боролися проти фашизму, брали активну участь у визволенні окупованої ворогом території України.

У повоєнний період з’явилися нові форми культурних взаємозв’язків: обмін радіо- та телепередачами, організація кінофестивалів. Розвивалися зв’язки між літературно-художніми об’єднаннями, зокрема, ім. Т. Шевченка з українського м. Стрия Львівської обл. і вірменського м. Іджеван. Вірменською мовою перекладено твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Павла Загребельного, збірки дитячих творів українських письменників. Українські поети, прозаїки, перекладачі донесли до свого народу твори братньої вірменської літератури. Плідність зв’язків народів України і Вірменії засвідчено виходом у світ 1989 р. української антології «Вірменської класичної поезії». На мову Т.Шевченка її переклали 42 українських поети, для яких є співзвучними думи та мрії вірменських поетів.

В Україні створено національно-культурні товариства, головна мета яких — сприяти всебічному співробітництву між народами України та Вірменії. Нині існує 13 таких товариств: у Криму, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Івано-Франківській, Львівській, Миколаївській, Сумській, Одеській, Харківській областях, у Києві та Севастополі. Почали працювати недільні школи для дорослих і факультативи для дітей з вивчення вірменської мови та літератури. Уроки вірменської мови відбуваються на базі українських шкіл