Болгари

БОЛГАРИ (самоназва).

Болгари — основне населення Болгарії. Загальна чисельність — понад 9,4 млн. осіб, у т.ч. у Болгарії — понад 8,8 млн. осіб. Живуть також в Україні, Молдавії (88,4 тис.), Російській Федерації (32,8 тис.), Казахстані (10,4 тис.). Розмовляють болгарською мовою, південної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї. Болгари належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. В окремих регіонах переважають риси балкано-кавказької раси. Писемність на основі кирилиці. Розрізняють дві групи діалектів — східну та західну. Віруючі — переважно православні, є невеликі групи католиків і протестантів; значна група мусульман.

В Україні, за даними перепису 2001 р., проживають 204 574 болгар (у 1989р.— 233,8 тис.), що становить 0,42 % (1989 р.— 0,45 %) населення України. З них в Одеській обл.— 150 683 особи (73 %), Запорізькій — 27 764 (13 %), Миколаївській — 5 614, Донецькій — 4 833. Вважають рідною болгарську мову 131 237 (64 %) осіб, українську — 10 277 (5 %), російську —62 067 (30 %), молдавську — 205. У місцях компактного розселення: болгарську — 78 %, російську — 19 %, українську — 2 %. Простежується тенденція до збільшення мовців російською, кількість мовців українською залишається стабільною.

Етнічна історія. Перші писемні відомості про населення земель, які нині населяють болгари, знаходимо в поемах Гомера, у Гекатея (VІ ст. до н.е.) і Геродота (V ст. до н.е.). Це — фракійці. Античні автори розповідають про них як про численний народ, розділений на окремі племена. У V ст. до н.е. найрозвинутіші з них утворили союз племен з рисами рабовласницької держави під проводом племені одрисів.

Жителі Фракії вели інтенсивну торгівлю з грецькими колоніями, розташованими на узбережжі Чорного та Егейського морів: Месембрією (нині Несебр), Одесосом (нині Варна), Аполлонією (нині Созопол). Звідси поширювався еллінський вплив, що залишив помітний слід у культурі фракійців. Деякі елементи фракійської культури, були, у свою чергу, сприйняті греками (наприклад, міф про Орфея, культ Діоніса).

У ІV — II ст. до н.е. Фракія перебувала під владою Македонського царства. У цей час на місці фракійського селища Пулпудева було засноване місто Філіппополь (майбутній Пловдив).

Помітний слід в історії Балканського пів-острова залишило римське панування (І — ІV ст. н.е.). До цього часу належить поява багатьох міст (у їх числі Сердіка — майбутня Софія). Римляни у військових цілях проклали на Балканах мережу доріг. Деякі з них були важливими торговими шляхами, що зберігали своє значення аж до Нового часу.

Міста й фортеці стали центрами романізації фракійського населення. Сильніше вона відчувалася в Мезії, де було більше римських легіонерів і колоністів, тоді як на півдні та на сході країни, як і раніше, відчутним був вплив грецької культури. Основна маса фракійського народу зберігала свою мову та звичаї. Фрако-греко-римська антична культура була багатою позитивною спадщиною, яку отримали від місцевого населення слов’яни, що тут оселилися. Її вплив помітний і дотепер у деяких сторонах матеріальної та духовної культури і у мові болгарського народу.

У перші століття нашої ери етнічний склад Фракії ускладнився. Цією територією пройшли і частково осіли, змішавшись з місцевим населенням, бастарни (ІІ ст.), готи (ІV ст.), гуни (V ст.). Вторгнень зазнала переважно північна половина нинішньої Болгарії. Варвари сильно спустошили країну, винищили або відтіснили в гори багато місцевих жителів.

У V—VI ст. на Балкани рушили слов’яни, які до другої пол. VI ст. заселили весь пів-острів. Основну їх масу на болгарських землях склали племена склавинів, які до того перебували у межах теперішньої Валахії та Угорщини; з українських степів прийшла частина антів. Фракійське населення, що збереглося після епохи варварських навал, частково було зрушене слов’янськими вторгненнями, значна ж його частина залишилася на місці і поступово злилася з прибулими. Частина романізованих фракійців, переважно скотарі, пішли в гори південно-західних районів пів-острова (це були предки влахів).

Серед слов’ян, які заселили східну частину Балканського пів-острова, візантійські джерела виділяють такі племена чи племінні групи: севери в Добруджі; так звані сім племен (чи «сім колін») у Придунайській низовині; тимочани по р. Тимоку; моравці по Мораві; смолени між Местою та верхньою течією Арди. Візантійці краще знали племена, що жили ближче до центру імперії і які були лише однією зі складових частин болгарського народу. У географії Мойсея Хоренського (VII ст.) на південь від Балкан згадується слов’янська область Загір’я (північно-східна Фракія), але назви племен, що її населяли, залишилися невідомими.

Слов’янські племена, які осіли на Балканах, цілком імовірно, становили територіальні об’єднання з пережитками родових відносин. З родових інститутів найкраще зберігалася сімейна громада (задруга). Політичний устрій племен і племінних союзів мав риси військової демократії.

Слов’яни — переважно землеробський народ, розвинуті в них також були скотарство та деякі ремесла. У східно балканських слов’ян — предків болгар — з VII ст. почалося формування державної організації у межах Нижньої Мезії (Північна Болгарія). Слов’янська держава вела запеклу боротьбу з Візантією, що прагнула відновити свою могутність на Балканах.

У 670-ті роки на Дунайську рівнину з південноросійських степів вдерлася кочова орда тюркомовних болгар під проводом хана Аспаруха. (Щоб відрізняти їх від слов’янського етносу, щодо них вживається назва «протоболгари»). Боротьба проти спільного ворога — Візантії — зблизила слов’ян і протоболгар. У державі Болгарії, яку Візантія визнала у 680 р., панівне становище зайняла протоболгарська знать. Політичне панування тюркського шару серед слов’ян установилося аж ніяк не внаслідок їхньої культурної переваги, а через їх більшу військову організованість. Протоболгари незабаром почали осідати на землі. Впродовж VІІІ — ІХ ст. у Болгарії відбулося злиття двох етнічно різнорідних елементів. У цьому процесі слов’янська мова та культура здобули перемогу, болгари залишили лише своє ім’я державі та народу, який її населяв.

Столицею Болгарської держави була спочатку Пліска, згодом Преслав.

Одночасно відбувався процес консолідації самих словянських племен, інтенсивніше в рамках Болгарської держави. Ядро болгарського етносу становили мезійські слов’яни. З розширенням кордонів держави до нього включалися нові слов’янські племена, багато з яких, будучи близько спорідненими зі слов’янами Болгарії, вливалися до складу болгарського етносу. Так, у VIII ст. було приєднане Загір’я, у ІХ в.— землі між Стара-Планіною, Родопами і великою частиною Македонії. Болгарії підкорилися тимочани й моравці. Інтеграції жителів Болгарії в єдину спільноту сприяло прийняття в 865 р. християнства, поширення слов’янської писемності та формування наприкінці ІХ ст. літературної мови.

Християнство болгари прийняли з Візантії і спочатку користувалися грецькою писемністю. Проте водночас вже існувало слов’янське письмо, створене Кирилом (Костянтином) та Мефодієм. Кирило і Мефодій були родом з Фессалонік (Солунь). Вони перевели богослужбові книги з грецької на знайому їм мову солунських слов’ян, яка була зрозумілою у ті часи й іншим слов’янським народам. Брати розгорнули просвітню діяльність у Моравському князівстві, що відстоювало свою незалежність у боротьбі з франками і тому було зацікавлене у встановленні самостійної церкви. Болгарський князь Борис (852 — 888 рр.), також спонукуваний прагненням створити незалежну від Візантії церкву, запросив у 880-ті роки з Моравії учнів Мефодія — Климента та Наума, які продовжили на Балканах справу свого вчителя. Засновуються Преславська, згодом Охридська літературні школи. Тут, як вважають, було створено кирилицю, що потім поширилася в інших слов’янських землях. Значення її для культури всіх слов’ян усвідомлювалося вже в саме той період. Болгарський письменник Х ст. Чорноризець Хоробрий порівнював роль слов’янського письма для слов’янського світу з роллю грецької і латині для інших європейських країн. Розквіт ранньосередньовічної болгарської культури припадає на царювання Симеона (893 — 927 рр.).

У той самий період і трохи пізніше, після походів київського князя Святослава на Дунай, зміцнюються торгові та культурні зв’язки болгар з Руссю.

Царювання Симеона — час військової експансії Болгарії, коли кордони держави розширилися до берегів Егейського та Адріатичного морів, включивши і деякі неболгарські землі. Після смерті Симеона в його державі настає період роздробленості та внутрішніх смут. У 969 р. відокремилися західно болгарські області. Два роки згодом північно-східна частина Болгарії була завойована Візантією. Західна Болгарія виступила як зберігач державної традиції Болгарської держави. Вона вела запеклу багаторічну війну з Візантією, у ході якої були відвойовані і східно болгарські райони. Проте в 1018 р. Візантії вдалося скорити Болгарію.

У період візантійського панування (1018 — 1186 рр.) у північно-східній частині Болгарії та на Софійському полі осіла й асимілювалася з місцевими жителями частина печенігів і половців. Роль, яку вони відіграли в етногенезі болгар, ще не вивчена. Деякі дослідники пов’язують назву печенізького племені цоп з назвою «шопи». Відгомоном перебування половців (куманів) є болгарське власне ім’я Куман, уперше засвідчене писемними джерелами в ХVI - XVII ст.

У результаті повстання проти Візантії (1185 — 1186 рр.) виникло друге Болгарське царство, до складу якого увійшли Придунайська обл., Загір’я й сучасна Добруджа. Столицею його стало Тирново. Історія Другого Болгарського царства заповнена війнами і походами. Його кордони то розширювалися до берегів Адріатичного й Егейського морів, то знову звужувалися. Найбільшої політичної моці Болгарія досягла за царювання Івана-Асеня ІІ (1218 — 1241 рр.).

У другій пол. ХІІІ ст. знову посилилися відцентрові устремління болгарської знаті, що часом переставала підкорятися центральній владі.

У ХІІІ — ХІV ст. настав культурний розквіт Другого Болгарського царства. Болгарська література, живопис, архітектура суперничали з культурою передових країн того часу. Тирновська літературна школа мала сильний вплив на літературу сусідніх православних народів — русів, сербів, влахів.

У сер. ХІV в. Болгарія розпалася на три самостійних царства: Добруджу, Відінську обл. і Центральну Болгарію. Роздробленість полегшила туркам підкорення Болгарії (1393 р.). Завоювання супроводжувалося руйнуванням багатьох міст, винищуванням і вигнанням місцевих жителів. Тепер частину населення великих міст становили турки та греки. Міста слугували опорними пунктами турецької колонізації і там сильніше відчувався вплив турецької культури (наприклад, в одязі, оздобленні житла, архітектурі).

У родоських горах, розташованих близько до центрів Османської імперії, в ХVI — XVIII ст. турки провели насильницьку ісламізацію частини населення. Релігія деякою мірою відокремила болгар-мусульман від їхніх родичів-християн, і донедавна вони ще зберігали древніші особливості слов’янської культури, аніж болгари-християни, й стародавній родоський діалект. Крім того, у Родопах були оселені турки, а також скотарське турецьке плем’я юрюків, які кочували тут до сер. ХІХ ст. у період літнього випасу худоби. Турецькі колоністи осіли на кращих рівнинних землях по Мариці та на сході Болгарії. У ХVІІІ — ХІХ ст. на півночі та на північному сході країни облаштувалися групи татар і черкесів (майже всі вони виселилися під час війни 1877—1878 рр.). Залученням мусульманського елементу турки прагнули усталити своє панування в Болгарії.

Існування в межах Османської імперії, соціально-економічному розвитку якої були притаманні застійність, експлуатація та сваволя турецьких чиновників і військових, національна та релігійна дискримінація, гальмувало розвиток економіки й культури болгар. Цим пояснюється тривале збереження замкнутості господарства, економічна та етнографічна відособленість окремих обл., живучість діалектів.

На ХІХ ст. фактично зжила себе форма землевласництва, властива Османській імперії,— рангова маєтність, яка надається посадовцю султаном, поступившись місцем безумовній формі земельної власності — чифлікам. Тяглі селяни, котрі не потрапили на той час під владу чифлікчієв, були визнані самостійними власниками земель, які вони обробляли. Таких селян у Болгарії виявилась більшість. Чифлікські землі обробляли постійні або сезонні працівники, частина яких була з числа самостійних селян.

Поширення приватної власності прискорило соціально-економічний розвиток країни; сформувалися національна буржуазія, інтелігенція, з’явилася міська та сільська біднота. Проте тривалий час у підприємництві й торгівлі домінували греки. Їх ідеологічною опорою були грецька православна церква і грецькі школи. Цим зумовлюється складність руху болгарського Відродження (друга пол. ХVІІІ ст.—1877р.), спрямованого і проти турків і проти греків. Боротьба проти греків вилилася переважно у форму вимог самостійності для болгарської церкви, права вільного розвитку для болгарської культури та мови. Боротьба проти турецького панування набула характеру народно-визвольної революції, що охопила широкі верстви болгарського народу.

Початком болгарського Відродження прийнято вважати вихід у світ в 1762 р. «Історії славено-болгарської» ченця Паїсія Хілендарського, який вперше заговорив про болгар як про самостійний народ і прикладами з його славної історії прагнув розбудити національну самосвідомість співвітчизників.

Вершиною руху Відродження стало повстання в квітні-травні 1876 р., т.зв. Квітневе, підготовлене діяльністю революційних організацій у 60—70-х роках ХІХ ст. Головну роль серед них відігравав Болгарський революційний комітет.

Повстання довелося почати раніше наміченого терміну через зрадницький донос. Недостатня організованість і слабка озброєність повстанців призвели до його розгрому. Однак воно сколихнуло весь болгарський народ, викликало співчуття широких суспільних кіл за кордоном і наблизило день звільнення від турецького ярма.

Наприкінці ХVIII і в ХІХ ст. відбувалися значні переміщення болгарського населення. Малозаселені простори східноболгарських степів заселялися жителями Фракії, Стара-Планіни й деяких інших обл. Населення Придунайської рівнини збільшилося за рахунок болгар, які спустилися з гір. Однією з причин переселень були і російсько-турецькі війни. Болгари активно допомагали російським військам і за це жорстоко переслідувалися турками. Десятки тисяч болгар, часом цілими селами, переселялися до Росії (до Бессарабії, в Україну) та Румунії, де утворилися великі болгарські колонії.

У період болгарського Відродження створилися умови для формування болгарської нації. Цьому сприяли такі чинники, як посилення економічної інтеграції, розвинута соціальна диференціація, створення широкої мережі шкіл, пропагандистська діяльність журналів і газет, формування ново-болгарської літературної мови, нарешті національно-визвольна боротьба, що гуртувала народ.

Завдяки перемозі Росії над Туреччиною у війні 1877—1878 рр. Болгарію було звільнено від іноземного ярма, що тривало близько 500 років. Разом із російськими військами боролися загони болгарських ополченців. 3 березня 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір, що підтвердив утворення Болгарського князівства, до складу якого були включені Північна та Південна Болгарія і Македонія. Цей день щорічно відзначається в Болгарії як національне свято звільнення від турецького ярма. Однак на настійливу вимогу західних держав Сан-Сефанський договір (що торкався не лише Болгарії) був переглянутий на Берлінському конгресі в червні 1878 р. Його учасники, визначаючи кордони балканських держав, керувалися суто політичними міркуваннями, не беручи до уваги етнографічні й історичні чинники. Найбільших змін зазнали кордони Болгарії: васальне стосовно Туреччини Болгарське князівство було обмежене з півдня Балканами, Південну Болгарію оголошено автономною провінцією Османської імперії і названо Східною Румелією, Македонія та Південна Фракія залишилися під владою турків.

Звільнення від турецького ярма мало величезні позитивні наслідки для болгарського народу. Було демократизовано соціальний устрій, створено національну державу. Болгарське князівство було парламентською монархією за формою, з дуже ліберальною за тих часів конституцією (Тирновська конституція). Розвиток ринкових відносин у місті та селі пішов швидшими темпами. Почали створюватися нові промислові підприємства (переважно легкої промисловості). Великі зміни сталися в сільському господарстві. Турецьке чифлікське землеволодіння було знищено. Оскільки болгарських поміщиків у країні майже не залишилося, панівною формою земельної власності стала дрібна селянська власність.

У подальшому процес руйнації старих традицій та уніфікації форм побуту і культури пішов швидше, особливо в рівнинних районах. Населення гірських областей, більш відстале економічно і менше порушене внутрішніми переселенськими рухами, довше зберігало етнографічну самобутність. Капіталізм у Болгарії розвивався, однак у несприятливих умовах. Пізно звільнившись від іноземного ярма, Болгарія вийшла на міжнародну арену відсталою країною. Вона не витримувала конкуренції на європейському ринку. Відразу ж почався ввіз промислових товарів і капіталів у Болгарію, що призвело до економічного підпорядкування її провідним державам Центральної Європи — Німеччині та Австро-Угорщині. Це обумовило міжнародну політичну орієнтацію Болгарії. Аж до Другої світової війни Болгарія залишилася переважно аграрною країною з вкрай низьким рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва. Надалі кордони Болгарської держави неодноразово змінювалися. У 1885 р. після повстання Східна Румелія возз’єдналася з Болгарією. У 1913 р. за Бухарестським мирним договором Болгарія отримала долину Струми, Родоську обл. і вихід до Егейського моря, але втратила Південну Добруджу. Кордони сучасної Болгарії збігаються з тими, що були встановлені у 1919 р. після Першої світової війни, але з Південною Добруджею, повернутою їй у 1940 р.

Невдачі в другій Балканській і повна поразка в Першій світовій війні економічно виснажили Болгарію і призвели до втрати нею частини території — земель з виходом до Егейського моря, Південної Добруджі та прикордонних із Сербією районів.

Особливості соціального розвитку країни позначилися на спробі встановлення режиму влади селянства як домінуючої верстви. В умовах післявоєнної кризи у 1920 р. до влади прийшла Болгарська землеробська народна спілка (БЗНС), яка прагнула встановити однопартійну диктатуру. У 1923 р. відбувся правий переворот, провід БЗНС був винищений. Повстання комуністів восени того ж року було придушене.

У Другій світовій війні Болгарія виступила на боці Німеччини, але не брала безпосередньої участі у воєнних діях. У вересні 1944 р., напередодні приходу радянських військ, владу було взято Вітчизняним фронтом на чолі з комуністами. Надалі було встановлено комуністичний режим, який тривав до 1989 р. Основні соціальні зміни відбулися внаслідок індустріалізації та урбанізації.

Болгари в Україні. Поселення болгар в Україні мають багатовікову історію.*

* Виклад соціально-демографічного розвитку Б. на терені України до 1989 р. подається переважно за: Павленко В. Болгари // Етнічні спільноти України: Довідник.— К., 2001.—С. 26—29.

Переселення їх сюди почалося ще в другій пол. ХVІІІ ст. і тривало до кінця 70-х років ХІХ ст. Це спричинювалося османською неволею, кінець якій поклала російсько-турецька війна 1877—1878 рр.

Заселення південних рубежів імперії біженцями з Балкан спочатку передбачало з їхнього середовища військових формувань, необхідних для захисту кордонів від зовнішніх ворогів. На поч. ХІХ ст. переміг урядовий курс на освоєння болгарами безлюдних південних степів і розвиток тут за їхньою допомогою землеробства, тваринництва, торгівлі, ремесла. У далекосяжних імперських планах південні слов’яни — російські піддані — мали слугувати своєрідним мостом між Росією та Балканами для поширення там російського впливу.

Болгари селилися компактними групами, засновуючи болгарські колонії. Вони осідали й в українських містах (Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Києві), де займалися торгівлею і частково ремеслом. Розвивалося городництво, садівництво, тютюнництво. Надлишки сільськогосподарської продукції сприяли розвитку торгівлі.

Господарська й культурно-просвітницька діяльність місцевих болгар мала велике значення не тільки для економічного та культурного розвитку українських і молдавських земель, а й для стимулювання освітнього та національно-визвольного руху в Болгарії. Болгарські колоністи зробили визначний внесок у її національне визволення.

У часи громадянської війни в Україні за протистояння сил Української Народної Республіки, Радянської України, збройних сил півдня Росії окремі представники болгарського населення опинилися у різних таборах. Однак основна маса болгар стояла осторонь політичної боротьби і здебільшого вороже зустріла радянську владу. Нестабільна ситуація, голод 1921 — 1923 рр. змушував деяких колоністів покидати обжиті місця і повертатися до Болгарії.

Проте, незважаючи на трагічні події більшовицького перевороту і Громадянської війни, на півдні України болгари становили значну кількість населення. У 1920 р. у 40 болгарських селах Таврії проживало 100 тис. болгар, на Херсонщині в 10 болгарських селах мешкала та сама кількість, що й у Таврії, в 15 болгарських селах Криму налічувалося 45 тис. осіб. Дещо меншу кількість болгар зафіксував перепис 1926 р.: 223,1 тис. осіб, що становили 0,6 % населення республіки.

Процес виникнення в Україні національних районів розпочався у 20-х роках ХХ ст. У 1924 р. на Мелітопольщині були сформовані Романівський (у 1925 р. перейменований на Колорівський) і Цареводарівський (у 1927 р. перейменований на Ботєвський) райони. У 1925 р. з болгарських сіл Ленінського р-ну на Одещині створюється Великобуялицький (у 1926 р. перейменований на Благоєвський), і у 1927 р. в Першотравневому окрузі —Вільшанський р-ни.

Владними структурами в місцях проживання болгар стали виборні сільські Ради. У 1925 р. існувало 33 болгарські сільські Ради, що охоплювали 44 населенні пункти; у 1927 р. їх було вже 45, а перед ліквідацією національних районів у 1939 р. їх налічувалося 52.

Поряд зі створенням місцевих болгарських сільських Рад з кінця 1924 р. у болгарських районних центрах організовуються судові органи влади, а саме 4 болгарські судово-слідчі камери. Вони мали свої штати суддів, слідчих, судовиконавців, які знали болгарську мову і вели нею діловодство.

Оскільки болгарське населення України займалося переважно землеробством, то й увага болгарських центральних і місцевих органів влади була прикута до розвитку тут сільського господарства. На поч. 20-х років ХХ ст., коли починався процес колективного ведення сільського господарства, в нього включилася лише деяка частина незаможних болгар. Про це свідчить кількість у 1924 р. колективних господарств Цареволодарівського (Ботєвського) р-ну, а саме — 3 комуни і 5 артілей, що займали 5,5 % оброблюваної землі.

Промисловість у болгарських національних районах була представлена переважно виробництвом з переробки продукції сільського господарства.

Окрім економічних важелів соціалізації села, радянська влада застосовувала і політичні, насамперед агітацію та пропаганду. Її несли в маси комуністична партія та громадські організації, якими вона керувала. Проте справжньої опори в болгарському середовищі комуністична партія не мала. Нечисленних партосередків були одиниці. Зокрема, у 1925 р. у трьох болгарських р-нах, переважно в Цареволодарівському, діяло 15 первинних організацій КП(б)У, що об’єднували 22 членів партії. Такою самою була ситуація й у комсомолі. Серед громадських організацій порівняно поширеними були комітети незаможних селян, Міжнародна організація допомоги борцям революції, Червоний Хрест, Товариство друзів авіаційної та хімічної промисловості.

Післяжовтнева розруха позначилася на шкільній справі. У 1924/25 навч. році діяло 43 болгарські школи, тобто менше, ніж до революції. У них навчалися 4 314 учнів і працювали 98 вчителів. Зацікавленість влади у сприйнятті друкованого слова широкими верствами населення дала швидкі результати. Вже в 1925/26 навч. році функціонували 74 болгарські школи, в яких налічувалося 7 184 учні та 109 вчителів. Переважно це були початкові школи. Семирічок налічувалося одиниці й розміщувалися вони в районних центрах або великих селах, таких, як Великий Буялк, Кубагці, Каторижино.

Педагогічну освіту болгари здобували у Преславському болгарському педтехнікумі, що відновив свою роботу у формі педагогічних курсів 1921 р. і набув статусу середнього спеціального навчального закладу у 1924 р. У ньому навчалося щорічно близько 150 студентів, розподілених по чотирьох групах. При педтехнікумі діяли тритижневі курси підвищення кваліфікації вчителів. У 30-ті роки ХХ ст. вчителів болгарських шкіл випускав болгарський сектор Одеського педінституту, що мав три факультети.

Потреби у фахівцях із сільського господарства забезпечувала Преславська агро-профшкола, в трьох групах якої щорічно навчалося 80 осіб. У 1931 р. школу реорганізували у сільськогосподарський технікум з трьома факультетами: виноградарства, садівництва та інтенсивних культур. У 1932 р. було відкрито болгарський сектор при Одеському сільськогосподарському інституті.

У навчальних закладах України за національним складом до загальної кількості учнів і студентської молоді частка болгар становила: у вузах — 0,1 %, технікумах — 0,2 %, робітничих факультетах — 0,2 %, тобто менше, ніж відсоток загальної кількості болгарського населення України (0,6 %).

Радянська влада надавала важливого значення культурно-просвітній роботі серед національних меншин, що мала велике пропагандистське навантаження. У сер. 20-х років у болгарських національних районах був один клуб, 19 сільбудів, 26 хат-читалень, 30 бібліотек.

У культурно світній роботі серед болгарського населення України важливе місце належало болгарським секторам Всеукраїнського Центровидаву і Укрдержнацменвидаву. Болгарською мовою суспільно-політичну, соціально-економічну, науково-популярну, навчальну і художню літературу видавали з 1926 р. З 1932 р. видання болгарської літератури повністю перейшло до болгарського сектору Укрдержнацменвидаву, що функціонував до початку Великої Вітчизняної війни. Усього Укрдержнацменвидав з 1926 по 1941 р. опублікував близько 600 назв книг болгарською мовою загальним накладом понад 900 тис. примірників.

В Україні розвивалося болгарське театральне мистецтво. У 1926 р. з ініціативи Наркомосу зі студентів і викладачів Преславського педтехнікуму було укомплектовано болгарську театральну пересувну трупу, що обслуговувала болгарське населення Мелітопольського, Одеського округів і Криму. Наркомос став ініціатором створення і другого болгарського театру. 20 травня 1934 р. в Одесі зі студентів болгарського сектору Одеського театрального училища і кращих драмгуртків сформувався Болгарський колгоспний театр-студія ім. Георгія Димитрова.

Репресії 1937 — 1938 рр. торкнулися всіх соціальних шарів болгар на довоєнній території України, особливо інтелігенції, яка зародилася в сприятливих для розвитку національних меншин умовах перших десятиліть радянської влади. Майже весь цвіт болгарської національної літератури в Україні було знищено.

Після зміни політики щодо національних груп, чия основна етнічна територія знаходилася за кордоном, під сумнів було поставлено лояльність їх щодо політичного режиму СРСР. Болгар перестали призивати до армії. Було ліквідовано їхню територіальну автономію (національні райони та сільради) і культурні інститути (національні школи, пресу, театр). У 1944 р. поголовно були виселені на схід кримські болгари (близько 12 тис. осіб) разом з іншим корінним населенням півострова. Доля «неблагонадійності» позначилася на болгарах у Бессарабії. У середині червня 1941 р. було проведено термінову депортацію болгар з числа заможних і середніх власників до Сибіру разом з родинами. Посуха в Бессарабії 1946 — 47рр. викликала нові виселення болгар у Росію, переважно молоді, яка влаштовувалася, в основному, на лісорозробки, будівництво (уникаючи заводів і фабрик, ймовірно, через більшу суворість в оформленні документів). Згодом болгари Росії адаптувалися до праці на промислових підприємствах.

Особливо русифікувалося населення східних і південних регіонів України, в тому числі й болгарське. Хоча, згідно з переписом 1970 р., в Україні проживало 234,4 тис. болгар (що становить 0,5 % її населення), але не кожний з них володів рідною мовою.

Нині болгарське населення України і Молдови зосереджене в 57 болгарських селах, міське — переважно у містах Болград та Ізмаїл. Болгарські сільчани продовжують займатися скотарством і рільництвом. Традиційними галузями господарства залишилися городництво і садівництво, що дають найбільший вихід товарної продукції. Велика увага приділяється вирощуванню винограду, під обробіток якого відведені значні земельні площі.

Найкомпактніше болгарами заселений Болградський р-н на Одещині, створений у 1940 р. після возз’єднання Бессарабії з СРСР. Із 81,6 тис. жителів 19 населених пунктів р-ну основну частину становлять болгари.

Демократичні процеси в Україні, розбудова її державності дали змогу зрушити з місця придушене наприкінці 30-х років ХХ ст. національно-культурне відродження етнічних спільнот. Щодо болгарської меншини перші кроки в цьому напрямі вже зроблено. Процес національно-культурного відродження починається зі створення національних освітніх закладів, насамперед шкіл. Так, в Одеській обл. у 33 загальноосвітніх школах болгарську мову як предмет вивчають 7 764 учні, у 25 школах діють факультативні групи, де навчанням рідної мови охоплено 1 589 дітей. В Одеському університеті відкрито факультатив із вивчення болгарської мови та літератури. У м. Болград відкрито болгарсько-українську гімназію (150 учнів). У Запорізькій обл. на базі 16 шкіл створено 47 факультативних груп з вивчення болгарської мови та історії. У Миколаївській обл. діють дві факультативні групи.

Ведеться робота з підготовки кваліфікованих фахівців болгарської мови та літератури. Педагогічні кадри для шкіл у місцях компактного проживання Б. готують Ізмаїльський педінститут, Бердянський та Львівський університети. Білгород-Дністровське педагогічне училище (Одеська обл.) готує 60 вчителів початкових класів і 15 вихователів дошкільних закладів.

В Одесі виходить болгарський тижневик «Роден край». Річний обсяг радіомовлення для болгар Одещини становить 40 годин, а через телерадіокомпанію «Крим» — 13 годин. Культурно-мистецьке життя болгар представляють 107 самодіяльних художніх колективів.

В Одесі створено Асоціацію болгарських національно-культурних товариств і організацій України, яка об’єднала 8 товариств: товариство болгарської культури «Содружество» (м. Приморськ Запорізької обл., 1992 р.), товариство болгарської культури (м. Запоріжжя, 1991 р.), Київське товариство болгарської культури «Родолюбие» (1990 р.), товариство болгар «Алфатар» (с. Вільшанка Кіровоградської обл., 1990 р.), Болгарське культурно-освітнє товариство (с. Тернівка Миколаївської обл., 1989 р.), Болгарське товариство ім. Кирила і Мефодія (м. Болград Одеської обл., 1989 р.), Кримське культурно-освітнє товариство (м. Сімферополь).