Естонці

ЕСТОНЦІ (самоназва — еестласед).

Народ, основне населення Естонії (963,3 тис. осіб). Належать до західно-балтійського та східно-балтійського типів атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — прибалтійсько-фінської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім’ї. Писемність — на основі латинської графіки (з ХVI ст.). Більша частина віруючих — протестанти (лютерани); православні — переважно представники субетнічної групи сету на південному сході Естонії.

За переписом 2001 р., в Україні проживає 2 868 естонців (1989 р.— 4 202).

Естонці в Україні.* Подається за: Винниченко І. Естонці // Етнічні спільноти України.— К., 2001.— С. 43—44.

Естонські поселення в Криму були засновані у 1861—1879 рр. учасниками сектантського руху, очолюваного ярвамаським селянином

Ю. Лейнбергом («пророком Малтсветом»). Незважаючи на релігійну оболонку, цей рух був, по суті, проявом соціального протесту селянства проти прибалтійських поміщиків та духовенства.

Перші естонські поселенці прибули до Перекопа у травні 1861 р. Для них у Сімферопольському, Євпаторійському, Перекопському та Феодосійському повітах було виділено 36 тис. десятин землі у 40 селах. Переселенців прийняли села Замрук (нині Берегове Бахчисарайського р-ну), Актачі-Кіят (нині Абрамівка Сімферопольського р-ну), Бурлюк (Віліно Бахчисарайського р-ну), а також Кара-Кіят, Ботка, Кіят-Орка, Учкую-Кущі. У Замруку в перші місяці було збудовано школу, до якої запрошено вчителів з Естонії. Зведено було також молитовний будинок, танцювальний майданчик.

За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини і Закарпаття) проживало 2 227 естонців, з них 1887 (69,2 %) осіб — у сільській місцевості. Найбільше естонців (2 210 осіб) мешкало на той час у Таврійській губернії. З них 1 740 осіб проживали в сільській місцевості. Найбільше естонців було в Перекопському повіті— 832 особи, Євпаторійському — 406 осіб. За родом занять розподіл естонців Таврійської губернії був таким: у землеробстві — 1 482 особи, в армії — 140, приватна обслуга — 123, у виготовленні одягу — 44 особи.

У кін. ХІХ ст. естонці, які мешкали в селах Криму, виїжджали на заробітки до Сімферополя, Севастополя, Феодосії та Ялти. Їхня працьовитість та акуратність всюди завжди високо цінувалися.

Після Першої світової та Громадянської воєн частка естонського населення України зросла насамперед внаслідок міграцій військового та робітничого люду.

У 1920 р. було створено Естонську секцію (відділ) агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У. Секція існувала також в Одесі. Водночас у Харкові діяв естонський комітет, що стояв на засадах національно-патріотичної ідеї. У маєтку Олексіївка (за 6 верст від Харкова) того ж року було створене естонське «комуністичне господарство». Основними формами роботи естонських агітаційно-пропагандистських секцій були мітинги, збори, співбесіди (у Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці) переважно у військових частинах, де був високий відсоток естонців-вояків, зокрема у 2-й бригаді Української трудармії. Естонською мовою видавався тижневик «Новий лад».

У 1922 р. бідняки-естонці організували в Ічкінському р-ні (Крим) артіль «Зоря комунізму». За статистичними даними 1921 р. у Криму проживало 2 367 (0,3 % всього населення) естонців; через 5 років — у 1926 р.— 2 084 особи. З них назвали рідною естонську мову 1 852, письменних було 1 864 особи (один із найвищих показників). У Сімферополі проживало тоді 276 осіб, Севастополі — 84, у сільських поселеннях — 1 504 особи.

У 1930 р. у місцях компактного поселення естонців у Криму були створені національні сільради: у Сімферопольському р-ні — 2, Джанкойському — 1. У 1924 / 25 навчальному році на півострові діяло 5 естонських шкіл І ступеня (початкових) із 131 учнем. Навчання проводилося рідною мовою.

У роки тоталітарного режиму естонців, яких ледь не офіційно вважали за іноземців, як і всі, зазнали репресій. У всіх селах, де вони проживали, було «розкрито контрреволюційні змови», за що постраждав не один «іноземець». У 1939 р. у Криму проживало 1 900 естонців, або 0,2 % загального числа жителів півострова (чоловіків — 854, жінок — 1 045).

Етнічна історія. Естонці сформувалися у Східній Прибалтиці на основі змішання давнього аборигенного населення і прийшлих зі сходу у ІІІ тис. до н.е. фінно-угорських племен. Пізніше вони увібрали східнофінно-угорські, балтські, німецькі та слов’янські елементи. До І тис. н.е. склалися основні угруповання естських племен. У цей період встановлюються контакти естів (чудь давньоруських літописів) зі східними слов’янами.

У перших століттях н.е. особливості культури різних естонських племен простежуються за археологічними пам’ятками достатньо чітко. Племінні території збігаються загалом із пізнішими р-нами поширення основних діалектів естонської мови і дають можливість виділити три великі племінні групи: північну, західну та південну. Ареал південної групи охоплював і деяку частину території Латвії — Відземе. Незважаючи на яскраво виражені місцеві особливості матеріальної культури, зокрема своєрідний тип кам’яних могильників, речовий матеріал, знайдений у них, багато в чому подібний до інвентарю латиських і литовських пам’ятників і складає разом з останнім одну велику прибалтійську культурну спільноту.

У сер. І тисячоліття н.е. естонські племена зав’язують безпосередні відносини зі східними слов’янами, які просунулися до цього часу від верхів’їв Дніпра до р. Великої та Псковського озера. Частина кривичів проникла на південний схід Естонії. В ХІ—ХІІІ ст. помітно розвиваються продуктивні сили, особливо в землеробстві та скотарстві. Переважаючим стало парове землеробство, перелогова і вирубна системи відійшли на задній план. Орна земля перейшла переважно в приватне володіння окремих господарств, поширилася подвірна система землекористування, а общинними залишилися косовиці, вигони, ліси, мисливські та рибальські угіддя. Таким чином, почався процес розпаду сільської громади. Місцева еліта захоплювала усі великі ділянки земель. Великі господарства, що відокремилися, називалися «мизами» (естонською mois). Зростання великого землеволодіння й зумовлене цим посилення знаті були найважливішими суспільними процесами цього періоду. Виникають торгові центри на місці сучасного Талліна, Тарту, великі городища — Отепя, Вальяла, Варбла. Відомо про походи естів у ХІ ст. у скандинавські та руські (Псков) землі. В ХІ — ХІІІ ст. робилися безуспішні спроби приєднати естів до давньоруських князівств: походи Ярослава Мудрого в 1030 р., Ізяслава в 1054 р., новгородців у ХІІ ст.

Починаючи з ХІ—ХІІ ст. внаслідок посилення економічних зв’язків між давньоестонськими землями — маакондами — у матеріальній культурі естонців відбувається стирання деяких місцевих особливостей і поширення низки спільних елементів. Західноєвропейські джерела початку ХІІІ ст. людність принаймні материкової частини називають спільною назвою «естонці».

На початку ХІІІ ст. естонці разом із лівами і латишами стали жертвою навали німецьких і датських лицарів. У 1227 р. завоювання Естонії було завершено. Південно-східна її частина дісталася тартуському єпископу, Сааремаа і Ляенемаа — ссаре-ляененеському єпископу, центр і південний захід — Ордену мечоносців, що у 1237 р. влився до Тевтонського ордену, утворивши його особливу Лівонську гілку. Північ захопила Данія (1238 — 1346).

З цього часу естонці були обернені у католицтво, проте населення зберігало переважно свої давні вірування, що складалися з анімістичних уявлень, які поступово сприйняли деякі християнські елементи.

Влада здійснювалась через мережу феодальних замків та маєтків-миз; поступово посилювалися визискування, вимагання не лише данини, а й роботи на панщині.

У містах панівне становище зайняли німецькі купці та ремісники. Міста, особливо найбільші з них — Таллін і Тарту, домоглися за прикладом німецьких міст широкого самоврядування. Влада перебувала в руках магістрату, що вербувався з верхівки купецтва. Купці об’єднувалися в гільдії, ремісники — у цехи. З часом уся велика торгівля зосередилася в руках міського купецтва, а право займатися ремеслом стало монополією міських цехових майстрів. Поступово, особливо з ХІV ст., феодали почали все більше урізувати як майнові, так і особисті права естонців. Особливо швидко погіршилося становище сільського населення в північних р-нах Естонії, у датських володіннях. Тут, у ніч на 23 квітня 1343 р. піднялося загальне повстання, відоме як «повстання Юр’євої ночі». Однак естонці були розбиті Лівонським орденом, що відібрав у Данії північну частину Естонії. Наслідки невдалого повстання були для естів надзвичайно важкими. В другій пол. ХІV ст. і особливо в ХV ст. велика частина сільського населення була прикріплена до землі. Естонці перетворилися на кріпаків. Назва «естонець» поступово заступається в усному мовленні та документах місцевих німців зневажливою назвою «ненімець», що стало, по суті, рівнозначне поняттю «мужик». Естонська самобутня культура продовжувала існувати і розвиватися як селянська, словесність і музика — у вигляді селянських народних казок і пісень, а образотворче мистецтво — переважно в прикрашанні селянського одягу і побутових предметів.

У цей час поступово заселялися й малородючі р-ни, що пустували (наприклад, острів Хіюмаа, південний захід материкової Естонії, Північне Причуддя). У цій внутрішній колонізації брали участь на півдні країни деякою мірою латиші, а в Причудді — росіяни і водь. На північно-західному узбережжі та деяких островах оселилися шведські селяни.

Влада Лівонського ордену і католицьких єпископів була деякою мірою підірвана Реформацією, що поширилася з 20-х років ХVI ст. з Німеччини в Прибалтику і призвела до поступової зміни католицизму лютеранством, коли богослужіння стало вестися естонською мовою.

Лівонська війна, яка почалася в 1558 р., тривале перебування російських військ на території Естонії і повстання селян, що спалахнуло у зв’язку з війною в 1560 р., підірвали систему дрібних феодальних державних утворень. Після тривалих феодальних воєн уся територія Естонії з 1645 р. була підлеглою Швеції.

Тривалі війни спустошили країну, погіршили правове становище селянства. З кін. ХVI ст. в Естонії почали діяти правові норми, за якими становище кріпаків було майже порівняне до становища рабів за римським правом: селянин, його потомство і майно вважалися власністю феодала, селянин не міг розпоряджатися навіть своїм рухомим майном.

Одним із наслідків Північної війни 1700—1721 рр. було приєднання Естонії до Росії. З північної частини Естонії було утворено особливу Естляндську губернію, південна ж увійшла до складу Ліфляндської губернії, частина якої була населена латишами. Царський уряд затвердив усі станови й автономні привілеї остзейських німецьких баронів і великого бюргерства, зберігши таким чином у повній силі т.зв. балтійський особливий порядок. Місцева німецька знать інкорпорувалася у правлячу верству Російської імперії. У другій пол. ХVIII ст. у зв’язку з інтенсивним розвитком товарного господарства почався розпад кріпосницької системи і розвиток елементів ринкових відносин. На відміну від інших північних р-нів Росії, де розвиток товарно-грошових відносин виражався в масовому переведенні селян на грошово-натуральний оброк, в Естонії він призвів до нового збільшення панщини. Внаслідок специфіки аграрних відносин в остзейських провінціях (неподільність селянських дворів, відсутність оброчної системи, систематичні вигнання селянства з обжитих земель) прошарок безземельного селянства тут виник дуже рано і швидко збільшувався. В ситуації частих соціальних конфліктів і заворушень остзейські поміщики і царська влада змушені були розпочати реформи. У 1816 р. в Естляндії й у 1819 р. у Ліфляндії селяни формально здобули особисту волю, але їхня земля перейшла в повне розпорядження поміщиків. Селян позбавили спадкового користування їхніми наділами.

У 20-ті роки ХІХ ст. в Естонії виникають перші великі промислові підприємства. Однак розвиток капіталістичного виробництва гальмувався вузькістю внутрішнього ринку, а також тим, що селянам офіційно було селитися в містах. Частина сільського населення Естонії перейшла у православ’я, сподіваючись завдяки цьому мати переваги при одержанні землі. У перебігу загальноросійських реформ 60 — 70-х років ХІХ ст. селянам було надано право викупу свого наділу, розширено їхні права на свободу пересування, обмежено владу поміщиків над селянами. У 1868 р. законом було заборонено панщину. До 90-х років ХІХ ст. велику частину селянської землі було викуплено. Ціна на землю в Прибалтиці була в два-три рази вищою, ніж у сусідніх російських губерніях.

Частина селянської верхівки намагалася розмовляти німецькою мовою і всіляко наслідувати спосіб життя німецького населення. Цей прошарок зіграв роль посередника у проникненні елементів міської німецької культури в середовище сільського населення.

У ХІХ ст. почала формуватися естонська нація. Через особливі місцеві умови вона утворилася переважно на основі сільської буржуазії. Естонська міська буржуазія сформувалася пізно й у цьому процесі почала брати участь пізніше сільської. У південних і центральних р-нах Естонії національний рух почався в 60-х роках, а на північному заході та на островах—наприкінці ХІХ ст. Група сету почала зливатися з естонською нацією приблизно лише у 20-х роках минулого століття.

Естонський національний рух був спрямований проти привілейованого становища прибалтійських баронів і німецької буржуазії, проти збережених у Прибалтиці залишків феодально-станового ладу. Зростання освіченості сприяло поширенню в народі друкованого слова, що вирішально впливало на розвиток естонської суспільної думки і національної культури. У 80—90-х роках ХІХ ст. соціальна структура естонської нації доповнюється місцевим робітництвом.

У роки Першої світової війни позиції прибалтійсько-німецького дворянства і буржуазії трохи ослабли на користь зміцнення ролі естонського політичного руху. З лютого по листопад 1918 р. Естонія була окупована німцями, потім прийшли війська Антанти. Спроби імпортувати радянську владу зазнали поразки навесні 1919 р., коли була проголошена незалежна Естонська республіка.

За часів незалежності змінилася етносоціальна структура естонського суспільства: аграрна реформа позбавила німецьких поміщиків провідної ролі у сільському господарстві, естонське село перетворилося на суспільство дрібних власників. Велика індустрія через втрату російського ринку занепала.

У 1940 р. Естонія була анексована СРСР внаслідок укладення 1939 р. Пакту Рібентропа—Молотова, за яким вона належала до радянської сфери впливу. Було проголошено Естонську РСР. Радянські соціальні реформи і паралельний процес репресій проти «ворогів естонського народу» були перервані подіями Великої Вітчизняної війни та окупації естонських теренів військами Німеччини. Протягом окупації на теренах Естонії загинуло близько 60 тис. місцевих жителів, близько 40 тис. було депортовано до Сибіру органами безпеки у 1941 та 1944 — 1949 рр. Після реабілітації вони повернулися на батьківщину. Незалежність Естонії було проголошено у 1990 р.