Євреї
ЄВРЕЇ (самоназва — єгудим — на івриті, ід чи аїд — на ідиш).
Діаспорний народ, що складається з багатьох етнічних спільнот та субетнічних груп, етнічною батьківщиною якого є Палестина. Основне населення Ізраїлю. Загальна чисельність — близько 12,8 млн. осіб; з них у США — близько 6 млн., Ізраїлі — понад 4 млн., решта — у Франції (650 тис.), Росії (536,85 тис., 1985 р.), Великій Британії (410 тис.), Аргентині (300 тис.), Канаді (300 тис.), Бразилії (150 тис.), ПАР (120 тис.); по декілька десятків тисяч живуть також в Австралії, Угорщині, Бельгії, Німеччині, Ірані, Італії, Мексиці, Білорусі, Молдові, Нідерландах, Румунії, Туреччині, Узбекистані, Уругваї, Чилі; дрібніші групи євреїв живуть також в інших країнах світу. Мова — іврит (давньоєврейська), субетнічні діалекти (ідиш та ін.), поширені мови навколишнього населення. Антропологічно неоднорідні, оскільки домінуючим критерієм етнічної належності до євреїв є конфесія. Віруючі євреї — юдаїсти.
Переважна більшість євреїв Східної Європи, в тому числі й України, належить до субетнічної групи ашкеназів (ашкеназі, від давньоєврейської «ашкіназ») — нащадків східноєвропейських євреїв, які розмовляли в минулому на ідиш. До Другої світової війни зберігався поділ на етнографічні групи: литваки в Литві, Білорусі та західних прикордонних областях Росії; українські євреї в Україні та Бессарабії; курляндці в Латвії; польські євреї в Польщі; галиціанер в українській та польській Галичині. По закінченні війни і ліквідації центрів традиційної єврейської культури і розселення в Україні, Білорусі, Прибалтиці та Молдові значна частина ашкеназів перемістилася до Росії, де піддалася мовній і культурній асиміляції. До нащадків ашкеназів належить більша частина євреїв світу, євреї Східної Європи та колишнього СРСР, більша частина євреїв Західної Європи, США, Канади, Латинської Америки, Південної Африки, майже половина євреїв Ізраїлю.
Проблема визначення чисельності євреїв як розсіяного, діаспорного народу ускладнюється розпливчастими критеріями етнічної філіації. Переписні дані базуються на динамічному критерії самосвідомості, що змінюється залежно від зміни соціальних і політичних чинників. Близькою до переписних даних у колишньому СРСР була чисельність євреїв, зареєстрованих у внутрішніх радянських паспортах. Єврейська громада традиційно вважає євреєм особу, народжену від матері-єврейки, котра сповідує юдаїзм. Кількість євреїв за цим критерієм приблизно на 25 % перевищує переписні дані. Широко застосовується на практиці критерії ізраїльського «Закону про повернення», відповідно до якого кожна людина, у якої дід чи бабця єврей, має право на репатріацію до Ізраїлю (їх чисельність на 100-150 % більше, ніж переписна).
Євреї в Україні. Можна стверджувати, що протягом останніх 100 років в Україні відбувається потужна депопуляція та асиміляція євреїв. Щодо останнього часу, то порівняно з 1989 р. їх чисельність зменшилася майже на 79 %, з 486 тис. до 103,5 тис. (0,2 % населення України за переписом 2001 р.), з яких лише 3 % зберегли рідну мову; решта розмовляє російською (83 %) та української (13,5 %). Нинішня чисельність євреїв в Україні зрівнялася з такою на кін. ХVI ст. Основною причиною депопуляції з 1945 р. була примусова або свідома асиміляція, а з 1967 р.— масова еміграція до Ізраїлю, США та Німеччини декількома хвилями. Найінтенсивнішим був виїзд з 1989 р. У 1979 р. кількість євреїв в Україні становила 634 тис., тобто за 20 років їх стало на 83,7 % менше, а порівняно з 1970 р. (777 тис., 1,6 % населення) — на 86,7 %. Отже, за період дозволеної еміграції чисельність українських євреїв зменшилася приблизно на 90 %. Водночас у євреїв, які залишилися в Україні, значно підвищився рівень національної свідомості: вони є однією з найбільш організованих та громадсько активних національних меншин.
Євреї переважно мешкають у великих містах, проте точно останні цифри ще не можна навести (дані обробляються). Також поки не можна вказати відомості щодо освіти: на 1989 р. серед численних етносів України Є. займали перше місце за часткою осіб з вищою освітою, а на 2001 р. вони до найчисленніших не належали, тому, що дані ще не оброблені.
Етнонім. Етнонім «Єврей» через церковнослов’янську мову походить від грецького «ебраїоз» («єврей»), що у свою чергу походить від івритського ів-рі («той, що перейшов через що-небудь»). Як етнічне позначення в Біблії вперше застосовано до праотця Авраамова, який, імовірно, перейшов р. Євфрат, потім до євреїв періоду Виходу і до перших царів (кін. ІІ—поч. І тис. до н.е.). У живому усному вжитку побутують різні ендо- та екзоетноніми, близькі до «Єврей», які етимологічно належать до івритського «юдей, житель Юдеї», що стало самоназвою єврей із сер. І тис. до н.е. Через посередництво давньогрецької і латинської утворюється українське «юдей», українське «жид» (запозичене з польської мови).
Мова. Перші автентичні писемні пам’ятки фінікійсько-палео-єврейським письмом відомі з поч. І тис. до н.е., найдавніші автентичні фрагменти біблійного тексту — з VIII ст. н.е. Із сер. І тис. до н.е. і до наших днів іврит (давньоєврейська мова) користується складно-алфавітним т.зв. квадратним єврейським письмом. Іврит зберігався як розмовна мова євреїв давнього Ізраїлю до перших століть н.е., потім змінився на арамейську, згодом у діаспорі заступився різними єврейськими мовами та етнолектами, що виникали в замкнутих громадах євреїв на грунті мов навколишніх народів. З ХІХ ст. починається рух за відродження івриту як живої розмовної мови, який у другій пол. ХІХ ст. об’єднався з палестинофільським рухом. Батьком сучасного івриту вважається Елієзер Бен-Єгуда (Лазар Перельман) (1852 —1922).
За останні 100 років іврит перетворився на розмовну мову ізраїльтян, якою розмовляють близько 3 млн. євреїв. У діаспорі знання івриту, як і раніше, лишилося пасивним, хоча івритська культура впливає на культуру євреїв діаспори все більшою мірою. В Україні та Росії до 1917 р. івритом як мовою літургії володіли практично всі дорослі чоловіки. Багато хто використовував іврит і як мову релігійної та світської освіти, на івриті виходили періодичні видання, видавалася художня література. З підросійських теренів вийшли основні класики і творці сучасної івритської культури: Аврахам Мапу, Єгуда-Лейб Гордон, Хаїм-Нахман Бялік, Шаул Черняховський, Володимир-Зеєв Жаботинський. У 20-ті роки ХХ ст. іврит у СРСР піддався гонінню, була припинена творча та видавнича діяльність на івриті. Сьогодні його викладають на спеціальних курсах, у всіх єврейських загальноосвітніх, релігійних та вищих школах.
Ідиш (букв. «єврейський», єврейсько-німецький «жаргон») — мова ашкеназів, зародилася в Німеччині в Х—ХІІ ст. як єврейський етнолект на ґрунті горішньонімецьких діалектів басейну Рейну (р-н Майнц-Вормс-Шпеєр), з ХІV—XV ст. ідиш був перенесений євреями на схід — у слов’янське оточення. Ідиш використовує квадратне єврейське письмо з ХІІ ст., поділяється на діалекти: північно-східний (Литва, Білорусь, Східна Латвія, Псковська, Смоленська, Брянська обл. Росії); центральний (Польща, Західна Галичина); південно-східний (Україна, Молдова, Румунія). Ідиш був розмовною мовою більшої частини євреїв світу впродовж усього Середньовіччя і Нового часу. Число мовців на ідиш, що напередодні Другої світової війни становило 11 млн. осіб, різко зменшилося через геноцид і наступне витіснення ідиш мовами навколишніх народів та івритом в Ізраїлі. До сер. ХІХ ст. євреї сприймали ідиш як мову «другого ґатунку» чи як «жаргон» і «жіночу» мову порівняно з івритом. На відміну від чоловіків жінки здобували освіту на ідиш через популярні видання. В другій пол. ХІХ ст. у Російській імперії починається розквіт художньої літератури на ідиш (Менделе Мойхер Сфорім, чи Ш. Бройде-Абрамович; Шолом Алейхем, чи Ш. Рабинович; І. Перец). Одночасно ідиш (як «мова народних мас») береться на озброєння єврейським соціалістичним рухом і протиставляється івриту. У 20—30-ті роки ХХ ст. отримує розвиток «єврейська пролетарська культура» на ідиш, протиставлена забороненому «сіоністському» івриту. У кін. 30-х років починається переслідування єврейської культури й громадської діяльності, що призвело до повного припинення суспільного функціонування ідиш до кін. 40-х років. Пізніше відновлюється преса на ідиш, але сфера його застосування різко звужується. Ідиш перестав бути комунікативним засобом, ним володіють переважно представники старшої генерації. Традиційні єврейські мови діаспори, в тому числі ідиш, у післявоєнні десятиліття почали виходити з ужитку через розмивання кордонів старих субетнічних утворень. Розмовними мовами більшості євреїв України є російська та українська.
Релігія. Національна релігія євреїв – юдаїзм, представлений різноманітними напрямками: радиційно-ортодоксальним, чи міснагедським; хасидським, включаючи любавичську, карлінську, брацлавську, сквирську течії; мізрахістським, чи ортодоксально-сіоністським; реформістським. Невелика частина євреїв сповідує інші релігії, зокрема православ’я або протестантські течії. Етнічна та конфесійна самосвідомість євреїв часто злиті воєдино. Згідно з юдаїстськими нормами, євреї, які прийняли іншу релігію, перестають належати до єврейського народу, а іновірець, який перейшов у іудаїзм (гіюр), вважається євреєм, але таке трапляється рідко, і рабинів зобов’язували відговорювати іновірця, який звернувся до нього з проханням про перехід в іудаїзм. Проте в останні роки цей процес посилився через зростання еміграції до Ізраїлю і велику кількість національно змішаних шлюбів.
Етнічна історія. Давньоєврейський етнос сформувався протягом ІІ тис. до н.е. на терені Ханаану (сучасного Ізраїлю) у результаті інтеграції семітомовних кочівників-скотарів і хліборобів оазисів Ханаану. Згідно з єврейською традицією, записаною в Торі, євреї склалися в народ у процесі виходу поневолених предків євреїв з Єгипту і завоювання ними обітованої Богом «землі Ізраїлю» у сер. ІІ тис. до н.е. На межі ІІ та І тис. до н.е. євреї стають землеробським народом. У цей період складається перше давньоєврейське царство, засноване царями Саулом (1025 — 1004 рр. до н.е.) і Давидом (1004 — 965 рр. до н.е.) зі столицею в Єрусалимі, будується Перший єрусалимський храм, складається монотеїстична релігія євреїв — жрецький юдаїзм, протягом І тис. до н.е. створюється найбільший релігійний, літературний та історичний пам’ятник Танах, або Старий Завіт Біблії, центральною частиною якого є Тора, чи П’ятикнижжя Мойсеєве.
Етнічну та культурну єдність давніх євреїв було порушено із розпадом давньоєврейського царства і завоюванням Ізраїльської та Юдейської монархій, що утворилися на його рештках, Ассирією і Вавилоном у VIII—VI ст. до н.е. Завойовники зруйнували Перший храм і вивели велику частину людності за межі Ізраїлю. Народна традиція зберегла пам'ять про колишніх жителів Ізраїльського царства, т.зв. 10 загублених колін, чиї сліди назавжди втратилися десь за Іраном. У кін. VI ст. до н.е. частина євреїв повертається з Вавилонського полону в Юдею і будує в Єрусалимі Другий Храм, навколо якого знову починається державна і духовна консолідація євреїв. З тих пір формується модель етнічного розвитку, що складалася з центру в Юдеї та великої діаспори, яка спочатку утворилася в Месопотамії, а на межі н.е. охопила Єгипет, Малу Азію, Сирію, Іран, Північну Африку, Західне Середземномор’я, Крим, Кавказ, частину Середньої Азії. У період Другого давньоєврейського Хасмонейського, чи Маккавейського, царства (164 — 37 рр. до н.е.) до складу євреїв включаються неєврейські семітські народи Негева й Зайордання та еллінізоване населення Галілеї і берегової смуги Ізраїлю. Римське завоювання і розгром єврейських визвольних рухів І—ІІ ст. призвели до масового насильницького виселення значної частини євреїв з Юдеї; вигнанці поповнили єврейські громади діаспори.
Етнічний центр в Юдеї практично припинив існування після арабського завоювання Палестини 638 р., хоча невеликі групи євреїв продовжували жити на історичній батьківщині постійно. Тяга до повернення в Ізраїль («шиват Цийон», тобто «повернення до Сіону», до гори, на якій стояв Єрусалимський храм) зберігалася серед євреїв увесь час, була освячена юдаїзмом і закріплена в літургічній формулі «Наступного року в Єрусалимі». Із зруйнуванням Другого єрусалимського храму в 70 р. н.е. оформляється пристосований до життя в діаспорі рабиністичний юдаїзм, в основі якого поряд із Танахом лежить інша найбільша єврейська релігійна та правова пам’ятка — Талмуд, створений в Юдеї та Вавилоні в період ІІ—V ст. н.е. Центром релігійного та громадського життя замість храму стає синагога, або місце для збору («будинок збору»), а її служителем не жрець (коген), який приносить жертву, а рабин (рав) — учений знавець і тлумач традицій.
У діаспорі послідовно змінюється кілька домінуючих центрів, що мали традиційні єврейські найменування: Бавель (Месопотамія з прилеглими районами Закавказзя й Курдистанського нагір’я), V—XI ст. н.е.; Сефарад (Піренейський пів-острів) із межі до н.е. та н.е. до 1492 р., коли євреї були вигнані з Іспанії; Ашкеназ (спочатку Центральна Німеччина, потім Східна Європа), Х ст.— перша пол. ХХ ст.
Перші відомості про єврейські поселення в Закавказзі належать до IV—III ст. до н.е. У гірських Є. збереглися перекази про переселення частини їхніх предків на Кавказ після зруйнування Першого єрусалимського храму і про походження від «10 загублених колін».
Етнічна історія євреїв у Східній Європі та Україні. З І ст. до н.е. євреї оселяються в грецьких колоніях у Криму, зокрема в Боспорському царстві, та на Таманському півострові. У ранньому Середньовіччі євреї — біженці з тих районів, що перебували під контролем Візантії, та зі Східного Закавказзя, що входило до складу Ірану, а з сер. VII ст. н.е. підлеглого Халіфату, починають проникати на терени Північного Кавказу та південно-руських степів, де в VI—VIII ст. складається держава тюркомовних кочівників хозар (Хозарський каганат), до складу якої в добу розквіту в IX—X ст. входили землі від устя Дніпра до Аральського моря з осередком у Нижньому Поволжі та береговій смузі Дагестану. Втягнута в конфлікт із християнською Візантією і мусульманським халіфатом, Хозарія у VIII ст. приймає юдаїзм як державну релігію. Збереглося листування на івриті хозарського володаря кагана Йосипа (сер. Х ст.) з єврейським візиром Мордовського халіфату Хасдаєм ібн-Шафрутом. У кін. Х ст. Хозарський каганат гине під ударом Русі, після чого основні торгові шляхи Східної Європи переносяться з Волги на Дніпро.
У Києві на поч. Х ст. існує громада євреїв змішаного єврейсько-хозарського походження. У Х—ХІІІ ст. євреї розселяються в Чернігові, Перемишлі, Володимирі-Волинському, у Чехії, можливо, на заселеній слов’янами частині Східної Німеччини. Вони формуються в окрему слов’яномовну субетнічну групу євреїв — кенаанітів зі специфічним єврейським етнолектом на основі давньоруської мови. Після розпаду Київської держави кенааніти продовжували жити на Волині, у складі Великого князівства Литовського і зберігалися в районі Бреста аж до поч. ХVІІ ст., коли остаточно асимілювалися в ашкеназькому середовищі. Ашкенази стали просуватися на схід від долини Рейну і горішнього Дунаю в ХІІ–ХІІІ ст., спочатку оселившись у Сілезії, а до ХІV–ХV ст. розташувалися по всій території Речі Посполитої та Великого князівства Литовського. В останньому вони зустрілися з кенаанітами і невеликими групами караїмів, оселених литовськими князями в Галичині й Литві. Перші поселенці, які рятувалися від гонінь у Центральній Європі, притягнуті заступництвом корони і ділових перспектив, були жителями великих міст, де, як і в Німеччині, вони селилися в особливих кварталах — гетто. У 1264 р. князь Болеслав V Благочестивий дарує привілеї євреям Калішського воєводства, поширені потім за Казимира ІІІ Великого в 1334 — 1367 рр. на євреїв усієї Речі Посполитої. Аналогічні привілеї були даровані євреям Литви в 1388 — 1389 рр. князем Вітовтом. Вони визначали правовий статус євреїв як безпосередніх підданих короля, які платять податки до скарбниці в обмін на захист особистості, власності та свободи віросповідання, общинну автономію і право займатися торгівлею і ремеслами.
Євреї з Польщі рушили на українські землі, що увійшли до складу Речі Посполитої. Масова міграція євреїв в Україну почалася після укладення Люблінської унії 1569 р. На той час економічна діяльність євреїв у Польщі зосереджувалась переважно в торговельно-посередницькій сфері, оренді, ремісництві. Безумовно, це потребувало формування певного економічного простору. Нові території відкривали нові можливості. Вже на поч. ХVII ст. в Україні налічувалося близько 120 тис. євреїв. Матеріальне життя євреїв в Україні було пов’язане з великим феодальним господарством (оренда маєтків, лихварство, збирання податків), що спричиняло загострення взаємин з українським селянством.
У міру ослаблення королівської влади в ХV—XVI ст. євреї стали переселятися у володіння шляхти на терені Польщі та сучасних України й Білорусі, поклавши початок т.зв. містечковій моделі розселення і культури, характерної для східноєвропейського єврейства. У ХVI ст. Східна Європа стає центром розвитку єврейської духовності. У багатьох містах відкриваються єврейські школи і єшиви, розробляється нова методика схоластичного тлумачення Талмуда («пільпель»), розвиваються кабалістичні студії. Рабин Мойше Іссерлес із Кракова (1525–1572) кодифікує ашкеназький варіант основного єврейського кодексу «Шулхан арух». Поширюються серед євреїв і світські знання, особливо медицина. У сер. ХVIII ст. на заході України зароджується нове містичне вчення в юдаїзмі — хасидизм, що проповідує служіння Всевишньому в матеріальному світі. Засновником хасидизму вважається проповідник Ісраель бен-Еліейзер Баалшлем-тов, чи Бешт (1700 – 1760), що жив у Прикарпатті. Хасидизм охопив більшу частину українських євреїв і проник у Лігу (єврейське позначення Білорусі та Литви, терену колишнього Великого князівства Литовського). Серед спадкоємців Бешта найбільш популярним є раббі Нахман із Брацлава, онук Бешта, засновник т.зв. брацлавського хасидизму, і Шнелер-Залман з Ляд, який поклав початок найвпливовішій хасидській течії Хабад, очолюваній з тих пір його нащадками з династії Шнеерсонів. Хасидизм залишився як самостійна течія у рамках ортодоксального юдаїзму.
Економічна конкуренція і католицький фундаменталізм спричинили зростання антисемітизму. Різні обмеження в правах, звинувачення в опоганенні гостії (облатки), «криваві наклепи», погроми, вигнання з міст відбувалися протягом ХV–першої пол. ХVII ст. У 1495 р. євреї були вигнані з Великого князівства Литовського, однак у 1503 р. одержали дозвіл повернутися. Можливо, це вигнання призвело до посилення єврейського впливу на сусідній Новгород, де в 1471 р. зароджується т.зв. «єресь жидовствующих». Московська влада до ХVІІІ ст. займала антиєврейську позицію, забороняючи євреям селитися в межах Росії та піддаючи євреїв гонінням. Так, під час Ливонської війни в 1563 р. за наказом Івана Грозного були вбиті євреї захопленого російськими військами Полоцька. У 1740 р. у Росії було видано указ про вигнання всіх євреїв, які там проживали,— 292 чоловіки і 281 жінки. Під час повстання Богдана Хмельницького (1648 — 1657 рр.) та наступних російсько-польської 1654 — 1667 рр. і польсько-шведської 1656 — 1660 рр. воєн загинуло не менше 100 тис. євреїв. На лівобережній Україні, що відійшла до Росії в 1667 р., євреїв не залишилося взагалі. У ХVII—XVIII ст. євреям вдалося відновити чисельність і общинні структури; у т.ч. з ХVI ст. існували органи єврейського самоврядування — ваади (Ваад Чотирьох земель, тобто Великої та Малої Польщі, Волині й Поділля; Литовський ваад), що мали і фіскальні функції. Погроми сер. XVII ст. і погроми гайдамаків у сер. XVIII ст. (у травні 1768 р. загинуло близько 20 тис. євреїв) на тривалий час підірвали економічне становище євреїв на українських землях.
Внаслідок трьох поділів Польщі між Пруссією, Австрією та Росією у 1772, 1793 і 1795 рр. значна частина євреїв Речі Посполитої (близько 676 тис. на терені України, Білорусі, Литви та Росії) опинилася у складі Російської імперії. У 1787 р. російськими громадянами стали близько 2 тис. кримчаків і 3 тис. караїмів колишнього Кримського ханства. У 1812 р. була приєднана Бессарабія, в якій на той час проживало близько 20 тис. євреїв ашкеназів і невелика кількість сефардів (середземноморських євреїв). У кін. ХVIII ст. у російське підданство з Черкесії перейшли декілька сотень адигомовних євреїв, які належали до зниклої групи мамшухів, нащадків давнього єврейського населення Західного Кавказу. Протягом 1801 — 1828 рр. Росія завоювала Східний Кавказ, включно із Дагестаном і Північним Азербайджаном, де на той час жило близько 7 тис. гірських євреїв, і Грузію з декількома тисячами грузинських євреїв. У 1864 – 1884 рр. до Росії відійшли середньоазіатські території, де проживало тоді близько 10 тис. середньоазіатських, або бухарських, євреїв. У першій пол. ХІХ ст. Російська імперія стала місцем проживання найчисельнішої єврейської громади світу (до 1914 р. у Росії проживало більше половини євреїв світу).
Більшість євреїв у кін. ХVIII ст. жило в сільській місцевості та в маленьких містечках-містах. Займалися ремеслами, промислами, багато євреїв керували маєтками, були посередниками між містом і селом, тримали корчми, займалися дрібною торгівлею. Євреї трималися відособлено, погано володіли польською мовою і майже не володіли російською, керувалися общинними, або кагальними організаціями. Російський уряд намагався обмежити вплив євреїв на населення Росії, зокрема захистити російське купецтво від конкуренції.
Едиктом 1782 р. австрійський імператор Франц-Йосиф ІІ дозволив євреям переселитися з Польщі на українські землі, а саме на Підкарпатську Русь та Буковину. Тоді ж таки в Російській імперії починає формуватися «смуга єврейської осілості».
За наказом Катерини ІІ у 1782 р. міщанам і купцям (за законами російської імперії євреїв записували лише до цих станів) заборонялося селитися за межами міст. Згодом, на прохання російських купців, яких непокоїла конкуренція з боку торгівців-євреїв, 21 грудня 1791 р. було видано наказ, за яким євреї «не мають ніякого права записуватися в стан купців у внутрішніх російських містах та портах, а тільки за наказами нашими дозволено їм користуватися правами громадянства й міщанства у Білорусі, а також у Катеринославському намісництві та у Таврійській області».
У 1791 р., тобто ще до поділу Польщі, було покладено початок встановленню т.зв. смуги єврейської осілості, до якої в її остаточних кордонах 1835 р. входили землі, що дісталися Росії від Речі Посполитої та від Кримського ханства, тобто Ровенська, Сувалкська, Віленська, Вітебська, Могилевська, Мінська, Гродненська, Волинська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська і Бессарабська губернії та дев’ять губерній Царства Польського без Києва, Миколаєва, Ялти і Севастополя. Євреям дозволялося жити тільки всередині «смуги осілості», виїзд з неї, навіть тимчасовий, був ускладнений. Водночас уряд почав вживати заходів зі зміни соціального статусу євреїв усередині «смуги осілості». Укладання 1804 р., яке зажадало виселення євреїв із сільської місцевості, через відсутність засобів і важкі соціальні наслідки в 1808 р. було скасоване. Розпочалося створення єврейських колоній у Новоросії, більшість з яких проіснували до Другої світової війни, під час якої вони були знищені нацистами. Міграції євреїв у південні р-ни України і Росії протягом ХІХ — першої пол. ХХ ст. призвели до утворення центрів єврейського розселення в Одесі та Ростові-на-Дону. Приєднання польських земель до Росії не зупинило антисемітських гонінь. Періодично в різних місцях спалахували процеси «кривавого наклепу», у яких євреїв намагалися звинуватити в ритуальному вживанні крові християнських дітей: Сенненська справа в Білорусі 1799 р., Гродненська справа 1822 — 1824 рр. у Смоленській губернії, Телиняйська справа 1827 р., Ізяславська справа 1830 р. Практично всі вони закінчувалися виправдувальними вироками. Незважаючи на звіт урядової комісії 1855 р., що визнав «кривавий наклеп» як наклеп, процеси продовжувалися ще. Вершиною й одночасно кінцем «кривавого наклепу» у царській Росії стала справа М.Бейліса 1911 — 1913 рр., яка набула міжнародного розголосу і закінчилася виправданням підсудного.
Відносно ліберальна політика доби раннього правління Олександра І, що прагнула «виправити» євреїв, спонукати їх до фізичної та землеробської праці, змінилася в миколаївський період відверто дискримінаційними заходами. У 1827 р. було скасовано грошовий податок, яким обкладалися євреї замість військової служби. Було введено рекрутський набір малолітніх дітей євреїв у т.зв. солдатські школи кантоністів з наступним відбуванням 25-літнього терміну військової повинності. Цей захід мав сприяти насильницькому хрещенню. З 1827 по 1856 рр., коли інститут кантоністів було скасовано, кількість малолітніх рекрутів-євреїв перевищувала 50 тис. Значна частина кантоністів похрестилася, що не означало для них повного розчинення в християнстві. Кантоністам давали російські прізвища та імена, а їхнім нащадкам дозволяли проживання поза «смугою осілості». Так виникали перші єврейські поселення у російських губерніях.
Іншим заходом «виправлення» євреїв було втручання влади в їхнє релігійне та культурне життя: запровадження в 1826 р. нагляду за єврейськими книгами, ввезеними через кордон, введення цензури єврейської літератури, видання 1836 р. закону, що дозволяв друкарство тільки в місцях, де є цензор. Дискримінаційна політика російської влади стосовно євреїв була заново сформульована в законодавстві 1835 р., що закріпило «межу осілості», інститут кантоністів, цензуру. Продовжувалася політика створення землеробських поселень, у т.ч. короткочасна спроба заселення євреями Сибіру. У кін. 40-х років ХІХ ст. було засновано спеціальний комітет «для визначення заходів корінного перетворення євреїв у Росії», розробки якого мали виразно антиєврейський характер. Влада намагалася примусити євреїв до відмови від традиційного способу життя та релігійної освіти, вбачаючи шлях розв’язання «єврейського питання» у християнізації та максимальному прилученні до російської мови та культури. Рекрутська норма збільшилась у п’ять разів, у 1844 р. царським указом було скасовано правову самостійність єврейської громади — кагалу. Нагляд за єврейськими установами і стягнення податків були передані під контроль міських дум і поліції. Разом з тим уряд не зрівняв євреїв у правах з рештою населення країни і, як і раніше, покладав на єврейські інституції рекрутський набір і збір спеціальних єврейських податей.
В епоху Олександра ІІ замість хрещення як необхідного засобу «перетворення» євреїв, в урядовій політиці місце інструменту соціальної та культурної асиміляції в навколишньому середовищі зайняла переважно «освіта» через засвоєння російської мови, відмову від традиційного способу життя, здобуття світської освіти. Наштовхнувшись спочатку на опір більшої частини євреїв, цей план у ліберальну епоху 60-х років ХІХ ст. почав усе більше зацікавлювати єврейську молодь, яка в останні й третині століття активно повернулася у бік освіти і відмови від архаїчних форм єврейської традиції. Водночас були затверджені різноманітні пільги, що дозволяли проживання поза «смугою осілості» купцям І гільдії (1859), особам із вченими званнями (1861), деяким категоріям ремісників (1865). У Царстві Польському євреям було дозволено купувати нерухомість і селитися повсюдно. Ці пільги, а також підвищення освітнього рівня та посилення асиміляційних тенденцій призвели до деякого збільшення числа євреїв у внутрішніх губерніях Росії, у т.ч. у Санки-Петербурзі, Москві, містах Поволжя, Уралу, Сибіру. З 70-х років ХІХ ст. євреї починають селитися в Баку, приваблені відкриттям і експлуатацією нафтових родовищ. У Сбіру до них приєднуються заслані євреї, вислані в район Байкалу за участь у польському повстанні 1863 р. З’являється прошарок єврейських підприємців і аристократів (нотаблів), серед яких династія фінансистів, меценатів і громадських діячів баронів Гінцбургів, банкіри і будівельники російських залізниць брати Полякови. Єврейські підприємці зайняли помітне місце в харчовій, текстильній, тютюновій промисловості, брали участь у будівництві залізниць, розвитку гірничої промисловості. Збільшилася чисельність осіб вільних професій, інтелігенції, інженерів. Проте все-таки кількість євреїв, які засвоїли російську культуру, аж до революції залишалася порівняно невеликою і на них продовжували поширюватися різноманітні обмеження, зокрема заборона обіймати державні та урядові посади. Все ще велика кількість євреїв, які жили в «смузі осілості» у маленьких містах-містечках залишалася далекою від російської культури, продовжувала розмовляти на ідиш і дотримуватися релігійних та національних традицій.
Розширення прав євреїв припинилося в 70-ті роки ХІХ ст., коли почалася потужна державна кампанія проти інородців. Наприкінці царювання Олександра ІІ антисемітизм знову починає домінувати в державній політиці. «Міське положення» 1870 р. підтверджує обмеження єврейського представництва в міських думах. У 1873 р. закривають державні школи, засновані для євреїв в 1844 р. Найсильнішу антисемітську реакцію продемонструвала періодика. Після вбивства у 1881 р. Олександра ІІ реакційні антисемітські тенденції в державній політиці цілком домінували над ліберальними. Почався період постійних інспірованих урядом погромів. У 1881 – 1921 рр. сотні погромів забрали, за різними оцінками, життя від 100 до 250 тис. євреїв, знищили цілком єврейську власність і майно в 700 населених пунктах. Погроми, вигнання (напр., повторне вигнання із сільської місцевості 1882 р. чи вигнання усіх євреїв з Москви 1891 р.) і подальше посилення дискримінаційних заходів таких як введення у 1887 р. квоти на чисельність студентів – «процентної норми», збереження архаїчних обмежень євреїв у правах навіть після скасування кріпосного права, викликали різку реакцію в середовищі тих євреїв, які почали піддаватися асиміляції і прагнули до зближення з російською культурою; у них деяка ідентифікація з росіянами змінилася на прагнення до збереження єврейства як етнічного цілого, віддалення від російського суспільства. Почалася масова єврейська еміграція. Усього за період з 1881 по 1914 рр. з Російської імперії емігрувало близько 1,7 млн. євреїв — 85 % до США, решта — до країн Західної Європи (переважно до Німеччини і Великої Британії), Канади, Південної Африки, Аргентини.
Створення «смуги осілості» значно вплинуло і на демографічну ситуацію в Україні. У 30-ті роки ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії проживало понад 600 тис. євреїв, а в Галичині — близько 270 тис. осіб. На той час це становило майже 40 % загальної кількості євреїв у Східній Європі.
Отже, у 70-ті роки ХІХ ст. регіонами найбільшої концентрації єврейського населення були міста і невеликі містечка Правобережної України. У містах євреї становили 32 % мешканців, у містечках — 53 %, у селах — 15 %.
Протягом 1860 — 1897 рр. чисельність євреїв в Україні зростає. За переписом 1897 р., в українських губерніях Російської імперії проживало
1 млн. 644 тис. 488 осіб, що становило 8 % загальної кількості населення. Станом на 1897 р. порівняно з іншими національностями в українських губерніях Російської імперії євреї посідали третє місце — після українців та росіян.
У Східній Галичині та Буковині у ХІХ — на поч. ХХ ст. проживало близько 770 тис. євреїв. Отже, загалом на рубежі століть в Україні, яка була одним із регіонів чи не найвищої концентрації єврейського населення в Європі, мешкало близько 2,3 млн. євреїв.
У ХІХ ст. визначились і традиційні напрями економічної діяльності євреїв в Україні — торгово-посередницька діяльність, дрібне виробництво, лихварство.
22 жовтня 1825 р. вийшло загальне положення про заборону оренди маєтків євреями, що спричинило спрямування їхньої економічної активності в інших напрямах: оренду млинів, скуповування збіжжя, продаж селянам промислових товарів, ґуральництво (незважаючи на заборону). А на підставі законів 1864 і 1867 рр. євреїв позбавляли прав оренди в селі за винятком шинків, млинів, цукрових і скляних заводів. 26 грудня 1844 р. за ініціативою графа Кисельова, міністра державних маєтків, було видано «Положення щодо євреїв-хліборобів», яке діяло аж до 1917 р. За цим положенням євреям дозволялося: переходити у хліборобський стан; отримувати наділ (5 — 8 га) з державних земель, який не можна було продавати, здавати в оренду; набувати приватну власність, селитися на приватних землях; впроваджувалися різні пільги для хліборобів. Однак у цілому єврейська колонізація півдня України відбувалася дуже повільно. Так, на поч. ХХ ст. у землеробських колоніях у «смузі осілості» мешкало лише 13 тис. єврейських родин (76 тис. осіб). Значна кількість поселенців займалася ремісництвом, переїжджала на проживання до міста.
У другій пол. ХІХ ст. євреї в Україні жили, незважаючи на заборони, під управлінням «кагалу» (єврейської громади), який ставив за мету ізолювати єврейство від чужих впливів, зберегти національні риси, традиційну релігію, загальний устрій життя. Однак у кін. ХІХ — на поч. ХХ ст. внаслідок загальних суспільних процесів, промислового перевороту традиційна єврейська громада руйнувалася.
На межі століть формувалася соціальна структура єврейського загалу у «смузі осілості». За даними перепису 1897 р., у «смузі осілості» у промисловості було зайнято близько 1/3 єврейського населення; сільським господарством займалися 3 — 4 % євреїв; торгівлею — понад 40 %; перебували на державній службі та займалися «вільними професіями» (лікарі, юристи, літератори) — 5 %; наймити, службовці приватних компаній, поденники — близько 5 %; решта — зайняті у невиробничій сфері, священики, військовослужбовці, а також особи «без певних занять», лави яких часто поповнювалися за рахунок торговців, посередників, орендарів, які збанкрутували.
У кін. ХІХ ст. намічається консолідація єврейського громадського життя в Російській імперії, формуються усі основні політичні та громадські рухи, що домінують у єврействі протягом ХХ ст. У 1882 р. зароджується палестинофільський рух Ховевей-Ціон (на івриті «Ревнителі Сіону»), який закликав євреїв знайти давню батьківщину на землі Ізраїлю. У тому самому році група перших колоністів БІЛУ (абревіатура чотирьох слів із Біблії «Так рушить будинок Якова») прибуває в Палестину. Наприкінці ХІХ ст. після
І Базельського конгресу сіоністів (1897) у Російській імперії виник активний сіоністський рух, що поставив за мету відновлення єврейської держави в Ізраїлі. З Російської імперії вийшли основні лідери сіонізму: Ахат-га-Ам (Ашер Гінзберг), Є.Членов, М.Соколов, М.Усишкін, З.Трумпельдор. В Україні та Білорусі народилися засновники ізраїльської держави, її перший президент Х.Вейцман, президент І.Бен-Цві, прем’єр-міністри Г.Меїр, Ш.Перес, І.Шамір. У 1899 р. було створено партію Поалей Ціон (на івриті «Робітники Сіону»), що поєднала соціалістичну ідеологію із сіоністською програмою побудови єврейської держави (проіснувала до 1928 р.). У 1897 р. зароджується єврейський соціалістичний робочий рух, очолений партією Бунд. Єврейський історик С.Дубнов стає на поч. ХХ ст. засновником т.зв. фолькістського (від ідиш «фольк» — народ) руху, що ставив за мету досягнення національної автономії євреїв у країнах діаспори. Велика кількість євреїв пристала до різноманітних російських політичних рухів — кадетів, есерів, меншовиків і більшовиків. У 1902 р. у Вільні був заснований рух ортодоксально-релігіного сіонізму Мізрахі (абревіатура на івриті «мерказ рухані» — «духовний центр»). Одночасно розгорнув діяльність антисіоністський рух Агуддат Ісраель (на івриті «Об’єднання Ізраїлю»). Після революції 1905 — 1907 рр. значно поширилася єврейська періодика. У 1919 р. на території колишньої Російської імперії видавалося 120 єврейських журналів і газет, з них 10 — на івриті, інші — російською мовою та ідиш.
Події 1917 — 1920 рр. значно вплинули на соціально-економічне, політичне, і культурне становище євреїв України, і загалом мали для них негативні демографічні наслідки.
У 1917 р. євреї брали активну участь у політичному житті України і мали власні політичні організації: сіоністські партії (Агуддат Ісраель, Мізрахі, Цеїрей Ціон), сіоністську робітничу партію сіоністського спрямування Поалей Ціон, Бунд, Фольгс-партей (Народна партія). Євреї брали участь також у загальноросійських і українських партіях (Українська партія соціалістів-федералістів — А.Марголін, З.Маргуліс; Українська соціал-демократична робітнича партія — Й.Гермайзе).
У липні 1917 р. до Української Центральної Ради разом із партіями інших національних меншин увійшли представники єврейських політичних партій (30 місць у Центральній Раді і 5 — у Малій Раді), потім у складі Генерального секретаріату, а згодом Ради Міністрів УНР були деякі єврейські політичні діячі: М.Зільберфарб, М.Рафес, О.Золотарьов, А.Ревуцький, Я. Вульф-Ляцький, П.Красний, С.Гольдеман.
У складі уряду УНР було Міністерство єврейських справ. За короткий час свого існування міністерство ухвалило кілька законопроектів щодо поліпшення життя євреїв в Україні, але реалізувати їх не встигло: закони про створення єврейських громадських рад і вибори їхніх членів; про видання шкільних підручників мовою ідиш; про відкриття єврейської вчительської семінарії.
8 січня 1918 р. Центральна Рада вперше в історії України ухвалила закон про національно-персональну автономію національних меншин, у т.ч. і єврейську. Офіційно було визнано єврейську мову (ідиш), засновано єврейські школи.
У період 1917—1920 рр. українське єврейство не було прихильником жодної з воюючих сторін. Багато євреїв (єврейських політичних партій) підтримувало ідею самостійності України, частина євреїв відстоювала ідею збереження Російської імперії, більшість інтелігенції та пролетаріату пішла за більшовиками.
З 1917 по 1921 рр. на території України сталися численні погроми, внаслідок яких загинуло від 100 до 200 тис. єврейського населення. Погромні акції цієї доби відбувалися як на теренах, підконтрольних українській владі, так і на територіях, які займали то Збройні сили Півдня Росії, то Червона Армія. В Україні в ті смутні часи панував антисемітизм, який міг бути приводом або виправданням для грабунків, мародерства, вандалізму, вбивств. Популярні у свій час звинувачення Директорії УНР і «петлюрівців» у сприянні погромам є безпідставними. Директорія та провід українського війська забороняли та перешкоджали вчиненню подібних акцій (що доведено сучасними дослідженнями), проте реальний контроль уряду за територією та численими отаманськими формуваннями був мінімальним. Не дивно, що коли радянська влада оголосила антисемітизм і погроми поза законом, значна частина єврейського населення перейшла на сторону більшовиків.
Унаслідок погромів та еміграції чисельність єврейського населення України зменшилась, особливо у західному та центральному регіонах (Галичина у 1900 р.— 610 тис. осіб, у 1931 р.— 556 тис.; Центральна Україна у 1897 р.— 1 млн. 475 тис. осіб, у 1926 р.— 1 млн. 210 тис. осіб).
За встановлення радянської влади євреї, як і інші народи, позбавлялися можливості безконтрольно розвивати своє громадське та культурне життя. Вже 1918 р. влада силами єврейських комуністичних секцій РКП(б), т.зв. євсекцій, почала переслідування усіх не комуністичних форм єврейського життя. До 1920 р. були заборонені основні єврейські організації, до сіоністських і Бунду включно, почалася активна кампанія проти юдаїзму як релігії, зачинялися синагоги. Ще у серпні 1919 р. іврит був оголошений «буржуазною» мовою і заборонені усі видання на ньому, а також діяльність сіоністських партій, але в той же час, зазначимо, до 1924 р. у Києві діяла івритська гімназія «Тарбут», а останні сіоністські організації були ліквідовані на початку 30-х років ХХ ст. До поч. 30-х років припинилась уся діяльність у сфері єврейської традиційної науки, добродійності, просвітництва, які суперечили новій політиці підтримки «єврейської пролетарської культури». Вона базувалася виключно на ідиш і мала на меті впровадження в єврейські трудові маси комуністичної ідеології та відмову від релігії і національних традицій.
На українських землях, які були під владою Польщі (Галичина, частина Волині), незважаючи на антисемітську політику польської влади, економічну дискримінацію євреїв, культурне життя єврейської меншини переживало розквіт. Працювали видавництва, виходило близько 200 єврейських газет і журналів, функціонувала система середніх шкіл з викладанням на івриті — «Тарбут», була поширена діяльність єврейських політичних партій різного спрямування.
На українських теренах, які знаходились у складі Румунії (Північна Буковина) та Чехословаччини (Закарпаття), євреї були однією з найчисельніших національних меншин (Північна Буковина 1930 р.— 129 тис. осіб; Закарпаття — 89 тис.). Їхнє становище у міжвоєнний період (1918—1939 рр.) було майже таким самим, як і у євреїв Галичини та більшої частини Волині.
Національно-культурне й політичне життя євреїв на території УРСР тривало (і навіть був період розквіту — 30-ті роки ХХ ст.), але в рамках, які визначав та дозволяв радянський тоталітарний режим. З’явилася т.зв. радянська (пролетарська) єврейська (ідишистська) культура. 1920 — 1936 рр. в УРСР — період інтенсивного розвитку цієї культури. Київ до кін. 30-х років був світовим центром ідишистської культури поряд із Варшавою та Вільно. Виходило багато газет і журналів («Ді ройте велт», «Фармест», «Проліт»), класика світової літератури видавалася на ідиш також.
У 1925 р. в УРСР діяло 393 школи на ідиш, 4 педтехнікуми, єврейський відділ при Інституті народної освіти в Одесі, Всеукраїнський музей єврейської культури ім. Менделе – також в Одесі, Центральна державна єврейська бібліотека (Київ). У 1925 р. у Харкові відкрився єврейський театр (М. Лойтер).
З 20-х років в Україні працювала група єврейських письменників і поетів, які згодом стали відомими всьому світу. Вони створили радянську єврейську літературу на ідиш — писали про комсомол, колгоспи, заводи: Л.Квітко, Д.Гофштейн, П.Маркіш, І.Фефер, Д.Бергельсон, Дер Ністор, М.Гарцман, М.Талалаєвський, І.Бухбіндер, Д.Хайкіна, Р.Балясна, Д.Дрізо. Низка літераторів-євреїв влилася в український літературний процес: Л.Первомайський, С.Голованівський, І.Кулик, А.Когштейн, Л.Смілянський, В.Торін, Є.Адельгейм, А.Розенпуд.
Єврейська наука набула розвитку на академічному рівні, саме та наука, яка займалася дослідженнями культури, історії євреїв України. У 1919 р. була заснована Постійна жидівська історично-археографічна комісія в складі ВУАН (І.Галант); у 1926 р.— Кафедра єврейської культури ВУАН. У 1929 р. вона була реорганізована в Інститут пролетарської єврейської культури теж при Академії наук (І.Ліберберг). У 1936 р. інститут ліквідували як «гніздо троцькізму» і на його базі створили Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору (І.Співак).
Значний внесок зробили євреї у різні галузі української радянської науки: математика — С.Бернштейн, І.Штаєрман; фізика — А.Гольдман, Н.Моргуліс, А.Случкін; біологія і медицина — Л.Рубенчик, Я.Моділевський; філософія і історія — Й.Гермайзе, С.Семковський, Я.Фейгін.
В УСРС, за даними 1926 р., мешкало 1 млн. 850 тис. євреїв, що становило 5,4 % усього населення Радянської України. Переважна частина євреїв знайшла роботу у містах: 1925 р.—25 % у складі державного урядового апарату; 26,7 % — у господарсько-фінансових установах. Найбільша скупченість єврейського населення України у 20—30-ті роки була в Одесі — 154 тис. осіб; Києві — 140 тис., Харкові — 81,5 тис. осіб. Незважаючи на велику урбанізацію, євреї також займалися сільським господарством. У 1924 — 1930 рр. в УРСР було засновано 162 єврейські хліборобські колонії (9 526 господарств). У 1933 р. у сільському господарстві Радянської України було зайнято 80 тис. євреїв. У 30-ті роки в УРСР існувало п’ять єврейських національних районів: Калініндорф на Херсонщині — 32 селища; Сталіндорф на Дніпропетровщині —11 громад; Новозлатопольський район на Запоріжжі — 40 селищ; Фрайдорф і Ларіндорф у Північному Криму. Мова ідиш у цих районах була офіційною. Фінансову допомогу їм надавав «Агро-Джойнт». Забігаючи наперед, слід зазначити, що колективізація, голод, Друга світова війна призвели до того, що єврейські хліборобські колонії згодом припинили своє існування.
У 20-х — на поч. 30-х почали створюватися єврейські ради. В Україні у 1930 р. їх було 169 і вони охоплювали 12 % єврейського населення республіки; виникали єврейські судові палати, профспілки, інститути, партосередки. Плани створення єврейської республіки чи області було відкинуто на користь заснування Єврейської Автономної Області (ЄАО) на Далекому Сході в долині Біри і Біджана з центром у м. Біробіджан (офіційно проголошена 7 травня 1934 р.). Колонізація ЄАО, відірваної від будь-яких історичних зв’язків з євреями, відбувалася нерівномірно і неодноразово припинялася через масові репресії та поголовне знищення колоністів, серед яких, крім євреїв із західних областей СРСР, були також переселенці із США, Канади, Палестини, Західної Європи та Південної Америки. Максимальна кількість єврейських поселенців в ЄАО становила близько 30 тис. осіб (1948 р.). У післявоєнний період ЄАО перетворилася на адміністративний анахронізм.
Окрім ініційованих владою, відбувалися і стихійні міграції єврейського населення. Після Громадянської війни розпочалася масова міграція євреїв до великих міст (Києва, Харкова, Москви, Ленінграда). Чимало жителів колишньої «смуги осілості» виявлялися «позбавленцями» через рід занять чи соціальне походження, вони селилися в приміських селищах, утворюючи свого роду нові містечка навколо столиць. Єврейські мігранти у великих містах швидко піддавалась акультурації, забували єврейську мову, переходили на російську як мову внутрішньородинного спілкування, поступово вливалися переважно до складу нової радянської інтелігенції. Містечко як зосередження традиційної єврейської ашкеназької культури та ідиш продовжувало деградувати і було остаточно знищене під час Другої світової війни і геноциду.
Репресії сталінського режиму у другій пол. 30-х років торкнулися, звичайно, і євреїв. Проте вони поки що не мали антисемітського характеру — це були загальні репресії тоталітарної диктатури. Зазнали репресій партійні діячі, творча інтелігенція (зі 154 репресованих українських письменників —21 єврей).
Напередодні Другої світової війни у 1939 р. в Україні (крім Закарпаття та Буковини) мешкало 2 млн. 531 тис. євреїв (6,2 % усього населення України). Німецька окупація України (1941 — 1944 рр.) стала трагедією для українського єврейства. Як і на всіх окупованих територіях, в Україні нацисти здійснювали політику «остаточного вирішення єврейського питання». За час окупації на українських теренах загинуло 1 млн. 400 тис. євреїв усіх вікових груп. Місця масового знищення євреїв в Україні: Бабин Яр (Київ), Янівський табір (Львів), Дробицький Яр (Харків), Жандармська Балка (Дніпропетровськ), Бердичів, Житомир, Одеса та багато інших міст України.
Апогеєм сталінських репресій проти євреїв стали 1942 – 1952 рр.: боротьба з космополітизмом, «справа лікарів». Було ліквідовано Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору (1949 р.), знищено відомих письменників (П.Маркіша, І.Фефера, Л.Квітка). Ці події призвели до згортання розвитку єврейської національної культури в Україні. З кінця війни відновилося витіснення євреїв з керівних посад у всіх сферах життя країни. У 1947 р. відновлюється процентна норма для євреїв у навчальних закладах, престижних сферах праці. У 1949 р. репресіям піддається створений під час війни для збору коштів на користь СРСР серед американських євреїв Єврейський антифашистський комітет, очолюваний С.Михоелсом. Почалася розв’язана владою антисемітська кампанія проти «безрідних космополітів», під якими малися на увазі євреї. У її ході цькування та репресій зазнали тисячі євреїв – діячів радянської культури і науки. Євреїв позбавляли роботи, засилали у віддалені частини країни, арештовували.
Своєї найвищої точки антисемітизм досяг у «справі лікарів». 13 січня 1953 р. було арештовано й обвинувачено у замаху на убивство Й.Сталіна та інших керівників радянської держави 9 лікарів, з них 6 — євреї. Смерть Сталіна припинила розгортання сценарію цієї справи, відповідно до якого після публічної страти заарештованих лікарів, євреї мали бути депортовані до Східного Сибіру.
У повоєнний період до смерті Й.Сталіна були повністю ліквідовані усі форми єврейської національної культури: преса, музеї, театри, школи. У 40—50-ті роки євреїв піддавали насильницькій асиміляції. Будь-який прояв зв’язку з єврейством засуджувався; саме слово «єврей» не прийнято було вживати. В офіційній пресі євреїв як етнос почали розглядати як нелояльну до держави групу.
Після проголошення у 1948 р. держави Ізраїль євреям СРСР заборонили репатріюватися до нього, було вжито заходів для придушення будь-яких проявів національних почуттів. З 50-х років антисемітська пропаганда набуває антисіоністського та антиізраїльського характеру. У другій пол.
50-х — на поч. 60-х років виникли умови для деякого відновлення офіційної єврейської культури. У другій пол. 60-х років починається процес єврейського національного відродження, який набув характеру масового руху за право на еміграцію і на «алію», тобто репатріацію до Ізраїлю. Оскільки влада відмовила євреям у виїзді, сформувалася постійно зростаюча група «відмовників», що взяла на себе місію відтворення єврейського національного буття. Чимало відмовників зазнали репресій. У роки існування «відмовного» руху у великих містах СРСР склалися підстави для функціонування непідконтрольного владі єврейського громадського життя і культури. Повсюдно виникали гуртки вивчення івриту, релігії, історії, філософії, клуби знайомств. З 1967 р. з СРСР емігрувало близько 800 тис. євреїв, з них близько 500 тис. — до Ізраїлю, решта — до західних країн, переважно до США. У 1989—1991 рр. у результаті масової еміграції з СРСР виїхало ще близько 500 тис. євреїв.
В Україні у 70—80-х роках тривали процеси депопуляції та асиміляції єврейського населення: у 1970 р. — 777 тис. євреїв (1,6 % населення УРСР); 1979 р.— 634 тис. осіб (1,3 %). У цей період в Україні, як і загалом в СРСР, інтенсифікувався процес еміграції євреїв. Якщо за весь період по закінченні Другої світової війни і до 1970 р. з України до Ізраїлю виїхало лише 2 тис. осіб, то в 70-ті роки — майже 81 тис., причому в 1975—1979 рр.—2 / 3 з них. Однак особливо швидко еміграція євреїв посилюється з 1987 р. внаслідок лібералізації правил виїзду. У цей рік дозвіл на виїзд на постійне місце проживання в Ізраїль отримали 3 тис. осіб, у 1988 р.— 10 тис., у 1989 р.—33,2 тис. осіб. Найбільше дозволів на виїзд до Ізраїлю було видано в 1990 р.— 68 тис. Щодо напрямів єврейської еміграції, то крім Ізраїлю, куди виїздила більшість емігрантів (70 %), здійснювався виїзд і в інші країни, насамперед до США і ФРН. Упродовж 1991 — 1993 рр. еміграція євреїв дещо уповільнилася, а в 1994 р. знову почала інтенсивно зростати у зв’язку з погіршенням економічної ситуації. Порівняно з 1989 р. чисельність євреїв зменшилася майже на 79 %, знизившись з 486 тис. до 103,5 тис., з яких лише 3 % зберегли рідну мову, решта користується російською та українською. В цілому євреї становили майже 50 % емігрантів. У подальшому цей відсоток буде знижуватися, але лише внаслідок зменшення кількості євреїв, які залишилися, порівняно з іншими категоріями емігрантів.
У незалежній Україні створюються умови для національно-культурного розвитку євреїв. Відкриваються школи з єврейською мовою навчання, на початок 1994 / 95 навчального року діяло 4 загальноосвітні та 5 релігійних недільних шкіл. У школах Вінницької, Житомирської, Львівської, Одеської, Черкаської обл. і у м. Києві функціонує 12 навчальних єврейських груп. У загальноосвітніх навчально-виховних закладах єврейську мову як предмет вивчають 724 учні, факультативно — 362 учні.
Організовано підготовку вчителів у Київському педучилищі № 3 та Південноукраїнському педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського (м. Одеса) за спеціальністю ідиш, іврит і російська мова. У Києві працює Міжнародний Соломонів університет, на 7 факультетах якого навчається 300 студентів. Розпочав свою діяльність Інститут єврейської матеріальної культури України. Рішенням Президії НАН України створено Кабінет єврейської історії і культури як науковий підрозділ Інституту національних відносин і політології НАН України.
Мистецькі традиції єврейського народу представляють 2 театри в Києві — «Штерн» і «Мазлтов», 20 самодіяльних фольклорно-етнографічних та естрадних ансамблів.
В Україні створено велику кількість єврейських товариств різних спрямувань, які об’єднані у всеукраїнські організації. Найбільші з них —Асоціація єврейських організацій та общин України (у складі 120 об’єднань) і Товариство єврейської культури України, яке має відділення в багатьох містах. Офіційно зареєстровано 29 релігійних юдаїстських громад.
