Литовці

ЛИТОВЦІ (самоназва — лєтувяй).

Народ, основне населення Литви (2 924,3 тис. осіб). Належать до біломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — литовська, балтійської групи індоєвропейської сім’ї. Писемність — на основі латинської графіки. Переважна більшість віруючих — католики.

За даними перепису 2001 р., в Україні проживає 7 207 литовців (1989 р.— 11 278). Після Другої світової війни чисельність литовців в країні повільно зростала: у 1959 р.— 8 906 осіб, 1970 р.— 10 715, 1979 р.— 9 658, 1989 р.—11 278 осіб, а останні 10 років — зменшується. В Україні литовці проживають переважно у південносхідних областях.

У 1990 р. у Києві було створено Товариство литовської культури ім. Майроніса. Наприкінці наступного року в Київському костьолі св. Олександра вперше було відправлено службу литовською мовою, яка згодом стала щотижневою. Діти литовців у Києві мають свою недільну школу.

Етнічна історія. Предки литовців — давньобалтські племена, що з’явилися в басейні Німану і Даугави в кін. ІІІ — на поч. ІІ тис. до н.е., асимілювавши автохтонне населення. На межі н.е. тут сформувалися племена, що згодом увійшли до складу Литви,— власне литовці, чи аукштайти (литва давньоруських літописів), жямайти (жмудь), скальви (шалави), надруви, а також частина судавів (ятвяги), південні групи куршів, земгалів і селів. Для вивчення перших століть нашої ери вчені мають у своєму розпорядженні численні матеріали з городищ, селищ, різноманітних могильників, а також деякі писемні джерела. Згодом землеробство стає основним заняттям мешканців, причому в деяких р-нах поширилося вже орне землеробство, що сприяло подальшому розвитку скотарства. У зв’язку зі зрослим вивозом бурштину балтійські племена потрапили в поле зору античних авторів.

Римський історик І ст. н.е. Корнелій Тацит у праці «Германія» (розд. 45) першим описав жителів узбережжя Балтійського моря і назвав їх естіями (Aestiorum gentes). Наприкінці ІІ ст. Птоломей писав про два народи у цьому районі — судинів і галіндів. Судини Птоломея — це судави чи ятвяги, які часто згадуються у руських літописах. Найдавніший руський літопис знає також голядь-галіндів, які жили по верхній течії Протви. Докладніше про галіндів як про неіснуюче вже плем’я говорить у ХІV ст. історіограф Тевтонського ордену П.Дусбург.

Значний археологічний матеріал дає можливість встановити область розселення основних пруських, литовських і латиських племен: самбіїв, галіндів, судавів-ятвягів, куршів, скальвів, надрувів, жемайтів, аукштайтів, земгалів, латгалів.

Племена давніх пруссів простежуються переважно по різних поховальних пам’ятках, кераміці. На території Литви виділяються дві основні культурні області: область ґрунтових могильників західних і центральних районів Литви, та область курганних могильників і городищ східної частини Литви. У цих областях простежуються менші локальні групи. Так, у найзахіднішій частині області ґрунтових могильників (довкола Клайпеди, терен куршів у Латвії) виділяється локальна група могильників, яка належить предкам куршських племен, ім’я яких (Cori) ми знаходимо у письменника ІХ ст. архієпископа Бременського Римберта та у літописі Нестора (корсь). Поховальний обряд, а також інвентар на сході різко відрізняють цю область від західної групи. Пам’ятки цієї області належать предкам жемайтів.

Особливе місце займають курганні могильники з трупопокладенням, характерні для східної частини Литви та південної частини Латвії, а трохи раніше і центральної частини Литви. Починаючи з V ст. н.е. на сході Литви поширився обряд трупоспалення, що згодом перейшов і в інші області. Курганні могильники в східних районах Литви проіснували до ХІІ—ХІІІ ст. У могильниках виявлено поховання з кіньми. Ці характерні похоронні пам’ятки залишили предки східнолитовських племен, відомі в писемних джерелах під ім’ям литовців, литви (аукштайти). Деякі особливості притаманні також областям південного сходу Литви і Заніманню, де жили ятвязькі племена. В другій пол. І тисячоліття н.е. племінні союзи починають зникати, заступаючись територіальними громадами.

На рубежі І—ІІ тисячоліть багато племінних назв зберігаються тільки як географічне поняття. У V—VIII ст. у зв’язку з подальшим розвитком орного землеробства й тваринництва відбувається інтенсивний процес розпаду патріархально-общинного ладу. Господарською одиницею стає родина, посилюється майнова диференціація, з’являються городища-притулки й укріплені городища та селища біля них.

У ІХ—ХІІ ст. будується багато добре укріплених великих городищ, оточених могутніми валами. Поблизу городищ концентрувалися селища, що займали досить великі площі. Частина городищ надалі стала замками знаті та центрами князівств і земель. Деякі з них дали початок середньовічним містам—Вільнюсу, Клайпеді, Укмерге. Важливу роль ці городища відіграли в боротьбі за незалежність і під час навал хрестоносців (ХІІІ—ХV ст.).

Великі зміни відбуваються і в поховальних обрядах. По всій Литві в ІХ—ХІІ ст. панував обряд трупоспалення, могильники цього часу дуже великі. Окремі поховання виділяються особливо багатим інвентарем: предмети побуту та праці, прикраси, ювелірні вироби зі срібла, мечі та кінська збруя. У могильниках і в скарбах знаходять вироби масового виробництва, що вказує на розвиток ремесел і виділення ремісників із загальної маси хліборобів і тваринників. Розвиток ремесел і торгівлі зумовив появу грошей (злитки срібла, литовські карбованці, чи гривні). Усе це є характеристиками стратифікованого суспільства. У Х—ХІІ ст. сформувалися перші литовські князівства.

Литва і литовці згадуються в західних джерелах вже в 1009 р., у східно-слов’янських — у 1040 р. Осередок литовського етносу формувався в басейні Німану і Нерис (Вілії) шляхом злиття частини Литви, литовців Занімання, частково ятвягів (судавів) у південно-західних районах Литви. У ХІІІ—ХІV ст. до складу литовської народності ввійшли південні групи куршів і земгалів. З усіх балтійських племінних обєднань тільки литовцям вдалося в ХІІІ ст. створити власну державу. Прусси, майже всі латиські племена, частина західних литовців потрапили під владу Тевтонського ордену, причому прусси до кінця ХVI ст. були цілком винищені або германізовані.

З поч. ХІІІ ст. Литва вступила у важку кровопролитну боротьбу з Тевтонським орденом. Основна територія Литви виявилася затиснутою ворожими силами, що часом цілком відрізали її від виходу до моря. Украй запеклою була боротьба за Жемайтію та Занімання. Частина судавів пішла вглиб Литовської держави і оселилася у поденно-східній її частині. Їхніми нащадками є субетнічна група дзуків.

Частина литовців, які жили на захід від Німану в Прусії, потрапила під владу Тевтонського ордену і кілька століть зазнавала насильницької германізації. Незважаючи на це, західні литовці зберігали свою етнічну свідомість до другої світової війни. Під час війни частина їх була винищена гітлерівцями, частина пішла на Захід з відступаючими фашистськими військами, частина переселилася в Литву.

До ХV ст. Жемайтія розглядалася як особлива область (князівство, староство) держави. Проте вже на початку XV ст. великий князь литовський Вітовт (1392—1430) у суперечці з Тевтонським орденом зазначав, що жемайти й аукштайти (жителі горішньої Литви) є литовцями, складають один народ, що Жемайтією зветься частина Литви, переважно правобережжя нижньої течії Німану.

Найдавніші писемні джерела дають лише найзагальніше уявлення про соціальні відносини у литовців. Вони свідчать, що існували замки, в яких жили правителі, старійшини чи військові вожді, котрі володіли скарбами зі срібла та золота. Військових вождів вибирали із середовища родової аристократії. У джерелах згадуються простолюд і раби. Литовці знали лише патріархальне рабство. Язичники-литовці обожнювали Сонце, Місяць і деякі явища природи, вірили у потойбічне життя.

До складу Великого князівства Литовського з часу його утворення ввійшли не лише литовські, а й білоруські, деякі російські та українські землі. На соціально-економічний розвиток Литви великий вплив справляли її сусіди — слов’яни. Характерно, що в Русі Литва запозичила такі політико-адміністративні терміни, як волость, тіун, боярин. Руська мова в її давньобілоруському варіанті стала офіційною мовою Литовської держави для складання державних, торгових і судових документів. Нею написано найдавніші литовські літописи й акти, що ввійшли у багатий державний архів—Литовська Метрика і три Литовських Статути (1529, 1566 і 1588 рр.). Литовська писемність з’явилася тільки в ХVI ст.

Із самого початку свого державного існування (перша пол. ХІІІ ст.) Литві довелося вести важку і завзяту боротьбу з Тевтонським орденом. Його агресія прикривалася поширенням серед язичників-литовців християнства. Литовська держава понад 100 років проіснувала як язичницька, хоча християни (православні і католики) не переслідувалися. Перший великий князь Литви Міндовг (Міндаугас, 1236 — 1263) відрікся від прийнятого християнства з політичних міркувань: підкоряючись Папі Римському, він був би зобов’язаний допустити в Литву єпископа і його заступників —Тевтонський орден. Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316 — 1341) дозволив в’їзд у державу католицьким місіонерам. Язичництво вже не відповідало новим реаліям.

Боротьба проти тевтонської агресії зблизила Литву з Польщею. У 1385 р. у Кревському замку було укладено Польсько-Литовську унію. Великий князь литовський Ягайло (Йогайла) став польським королем і обіцяв християнізувати країну. Кревська унія об’єднала сили Литви і Польщі в боротьбі проти Тевтонського ордену. У битві під Грюнвальдом у 1410 р. польсько-литовські війська завдали йому нищівної поразки, після якої небезпеку нападу з боку тевтонських лицарів було надовго усунуто. Однак у володінні ордену залишалася частина Жемайтії (Клайпедський край).

У 1387 р. відбулося хрещення литовців. Поряд з уведенням католицтва «привілеями» Ягайла закріплювався квазіфеодальний лад, селян-общинників доволі швидко перетворювали на кріпаків, що викликало в 1418 р. перше відоме в історії Литви повстання селян. Повстанці нападали на двори бояр, спалили костьол, прогнали єпископа. Селяни надовго зберегли ворожість до католицтва, у якому бачили неодмінного супутника кріпосництва. Ще в ХVI ст., як зазначали сучасники, вони дотримувалися язичницьких обрядів і з християнською вірою були майже не знайомі.

Унія з Польщею і запровадження християнства сприяли прагненню польської знаті підкорити й ополячити Литву. Бояри (крім дрібної шляхти) сприйняли польську мову і нехтували литовською як мовою черні. Полонізація панівного класу особливо посилилася після укладення в 1569 р. нової (Люблінської) унії з Польщею, що закріпила привілейоване становище польської шляхти у польсько-литовській державі.

Після запровадження християнства великі міста Литви діставали права самоврядування (магдебурзькі); наприкінці ХV ст. міські ремісники об’єдналися в цехи західноєвропейського зразка. З посиленням кріпацтва селянам і сільським ремісникам стало вкрай важко переселятися в міста. Феодал мав право розшукати в місті свого підданого і повернути його в село, тому значну частину міського населення становили іноземці.

Євреї переселилися в Литву наприкінці ХІV ст. із Західної Європи в зв’язку з переслідуванням у деяких країнах. Єврейські громади користувалися в Литовській державі самоврядуванням, а їх верхівка займалася відкупом різних державних зборів, давала позики і порівняно швидко зміцнилася економічно. Торгівля та ремесло поступово стали основним заняттям євреїв Литви.

Татари з’явилися в Литві за таких обставин: присланих Тохтамишем як союзне військо татарських воїнів з їхніми родинами великий князь Вітовт розселив відповідно до військової організації сотнями й сороками по містах і селах. І нині поблизу Вільнюса існує поселення «Сорок татар». У міру того, як військові послуги втрачали значення, татари перетворювалися на звичайних селян. Довгий час вони славилися як гарні возії та чудові городники. Разом із татарами в Литві з’явилися караїми, які оселилися у Вільнюсі, Тракаї, Паневежисі.

На поч. ХVI ст. у Литві знайшли відгук ідеї Ренесансу і Реформації. Це сприяло розвитку литовської культури: друкарства, писемності, мистецтва та науки. Реформати вимагали богослужіння і церковних книг розмовною мовою народу, сприяли поширенню освіти литовською мовою. У 1547 р. вони видали першу литовську книгу — катехізис з букварем М. Мажвідаса. Для боротьби з реформацією єзуїти, у свою чергу, почали видавати релігійні книги литовською мовою.

Після перемоги католицької реакції (контрреформації) у сер. ХVII ст. литовська писемність переживає занепад, у словниковому складі збільшується число полонізмів, змінюються й деякі граматичні форми.

У сер. ХVІ ст. внаслідок економічних змін у Західній Європі збільшився попит на збіжжя, і в Литві було проведено «волочну реформу», яка призвела до встановлення фільваркової системи. Під час визвольної війни під проводом Б.Хмельницького та російсько-польських війн, у які вона переросла, польсько-шведської війни, від військових втрат, голоду і чуми протягом 13 років загинула майже половина населення Литви. Під час північної війни (1700 — 1721) загинула третина населення країни, у Жемайтії — половина. Решта живих селян не в силах були нести колишні повинності, і поміщики всіляко намагалися залучити на свої спустілі землі якнайбільше людей. У ХVII—XVIII ст. у зв’язку з переслідуванням старообрядників у Росії невеликі групи їх з’явилися в Литві. Компактніше вони оселилися на північному сході країни, у районі Утена, Рокишкис і Зарасай. Місцеві жителі часто називали їх «пилипонами», тому що деякі з них належали до

безпопівської секти пилипівців.

У 1795 р. після остаточного поділу Речі Посполитої Литву було приєднано до Росії. Занімання (територія по лівому березі Німану) відійшло до Прусії; у 1807 р. воно увійшло до складу Варшавського герцогства, а в 1815 р. за рішенням Віденського конгресу перейшло до Росії як частина Королівства Польського. Литовська територія, приєднана до Росії, була поділена на губернії: Ровенську, Віленську і Сувалкську; Вільнюс, який був столицею Великого князівства Литовського, став резиденцію генерал-губернатора. Західнолитовські землі з Клайпедським краєм залишилися, як і раніше, у володінні Пруссії.

Польське повстання 1830 — 1831 рр. знайшло широкий відгук у Литві, де, особливо в Жемайтії, крім шляхти, у повстанні брали участь і селяни. Кріпосне право було скасовано 1861 р. на підставі особливого «Місцевого положення» для губерній Північно-Західного краю. Селянський рух злився зі збройним повстанням 1863 — 1864 рр., жорстоко придушеним військами. Селяни Заніманського краю в 1864 р. одержали землю без викупу і відразу стали її власниками.

Після придушення повстання 1863 р. царська влада, переслідуючи русифікаційні цілі, заборонила литовцям користуватися латинським алфавітом, що практично означало заборону литовського друку. Було також заборонено навчати литовської мови в школах. Ці заходи завдали великої шкоди національній культурі. Проте литовські книги друкувалися за кордоном, нелегально переправлялися на батьківщину і поширювалися книгоношами. Створювалися численні таємні литовські школи. Напередодні революції 1905 р. заборону друку рідною мовою було скасовано. З кінця

1904 р. почали легально видаватися газети і журнали литовською мовою. У 1905 р. було дозволено в деяких школах як необов’язковий предмет викладати литовську мову.

Під час першої світової війни Литва стала місцем бойових дій, була окупована Німеччиною. Внаслідок подій громадянської та Польсько-радянської війни держава у 1918 здобула незалежність, але 1920 р. втратила Вільнюський край, анексований Польщею, 1923 р. отримала Клайпедську (Мемельську) обл. У 1939 р. Німеччина відтяла Мемель, а у 1940 р. країну було приєднано до СРСР як Литовську РСР; у сучасних межах Литва існує з 1945 р. Знову незалежна з 1991 р. (проголошено у 1990 р.)

Литовці в Україні.* * Підрозділ подається за: Винниченко І. Литовці // Етнічні спільноти України: Довідник.— К., 2001.— С. 66—70.

У житті українського народу Литва, яка у ХІІІ ст. з розрізнених племен об’єдналася в одну державу, відігравала вирішальну роль з поч. XIV і до сер. XVI ст. Першим з литовських князів приєднав до своєї держави українські землі, зокрема Волинь, Гедемінас (Гедимін; 1293 — 1341). Він одружив свого сина Любарта з волинською княгинею.

Литовське завоювання несло звільнення українським землям від татарської залежності; крім того, Литовське князівство вже за Гедиміна стало державою литовсько-руською, в якій «руський» (білоруський та український) елемент займав політично рівно рядне становище. Альгердас (Ольгерд, син Гедиміна) поступово інкорпорував Чернігово-Сіверську землю, віддаючи владу в основних її центрах синам або небожам. Київська земля була зайнята у 60-х роках ХІV ст. (у Києві сів син Ольгерда Володимир). Одночасно була окупована і Переяславська земля.

Ольгерд закріпив своє володіння Київщиною після того, як 1363 р. розбив татар на Синіх Водах; слідом прийшла черга Поділля. Основна заслуга татар у вигнанні татар з Поділля належить Коріятовичам — небожам Ольгерда. У боротьбі проти поляків за Волинь литовських князів підтримувало й українське населення.

Успіхи литовських князів на українських землях значною мірою пояснювалися тим, що вони не порушували місцевого укладу життя. Управа на місцях залишалася колишньою; руські (українські) бояри ставали на службу до литовського великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Розвиненіша культура русинів (білорусів та українців мала великий вплив на литовців. Вони переймали від русинів військову організацію й способи оборони: будування фортець, їх укріплення, обсаджування залогами. Княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — усе це запозичувалося в Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двору та державної канцелярії.

У Києво-Печерській лаврі у 1397 р. було поховано дружину Ольгерда княгиню Іуліанію (в чернецтві Марію). У 1384 р. Вітовт (небіж Ольгерда, онук Гедиміна) прийняв православну віру з іменем Олександра. Цей видатний політик і добрий вояк зібрав під свою руку всі (крім Галичини) українські землі; його володіння досягли Чорного моря. Використовуючи чвари в татарській орді, Вітовт дістав від татарського хана Тохтамиша формальне зречення від його історичних прав на руські землі.

Задля забезпечення торгівлі ззовні Вітовт заснував фортеці з сильними гарнізонами на Дніпрі, Бузі, Дністрі та у прикордонних містах Поділля. У гирлі Дніпра було зведено фортецю св. Івана, другий замок поставлено під Білгород-Дністровським; у Хаджибеї (на місці сучасної Одеси) обладнано порт, звідки руський хліб вивозили до Візантії. Будувалися великі мости на Південному Бузі та інших ріках; засновувалися зручні переправи, прокладалися шляхи через ліси.

У 1415 р. Вітовт видав окружну грамоту про відділення Київської митрополії від Московської. Таким чином митрополію було поділено на Східну (Московську) та Західну (Київську). Місцем перебування київських митрополитів були Київ, Новогрудок та Вільно.

У 1410 р. у битві проти хрестоносців під Грунвальденом (Грюнвальдом), на боці литовсько-польського війська серед інших були Київський та Кременецький полки.

За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини, Закарпаття та частини Північної Буковини) проживало 1 684 литовці (з них у сільській місцевості 764 осіб, або 44,3 %). Більшість українців литовського походження проживали на той час у південних губерніях: Херсонській — 540 осіб (з них у містах 478 осіб, або 88,5 %), Катеринославській — 325 (у сільській місцевості — 230 осіб, або 70,8 %), Таврійській — 218 осіб.

У Волинській губернії третина місцевих литовців була зайнята у землеробстві, в Катеринославській — у металургійному виробництві (20 %), на видобуванні руд (17,8 %), обслуговуванні (17,8 %). На поч. ХХ ст. в Одесі діяли литовські товариства взаємодопомоги та просвіти.

Кількість литовців в Україні значно збільшилася під час Першої світової війни. Лише в Києві у 1919 р. проживало 1 159 литовців. За переписом 1920 р. у Кременчуцькій, Миколаївській, Чернігівській, Одеській та Полтавській губерніях налічувалося 15 569 литовців (дані неповні: в деяких повітах перепис не проводився). У 1920 р. було створено Литовський відділ агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У, основним завданням якого було проведення агіткампанії (насамперед серед демобілізованих і тих, хто висловив намір реевакуюватися). Тоді ж було створено секції при губкомах у Харкові, Одесі та Катеринославі. У Харкові видавалася газета «Дарбінінку балсас» («Голос робітника»), виходили неперіодичні збірники «Раудоной» та «Дірва» (з питань радянського будівництва).

Влітку того ж року функціонувало тимчасове бюро (замість відділу) при ЦК КП(б)У у складі 3 осіб. У червні було скликано Всеукраїнську нараду литсекцій, організовано також секції в Бахматі, Києві, Полтаві та Кременчуку. У серпні 1920 р. в Харкові було проведено І Всеукраїнську конференцію комуністів-литовців.

У 1920 р. у зв’язку з реевакуацією литовців було ліквідовано секції у Полтаві, Києві та Кременчуку. Відділ агітації і пропаганди, що діяв при Харківському губкомі КП(б)У, у 1920 р. мав клуб «Комуністас»(«Комуніст»), при якому діяли драматична, культурно-освітня, музична секції та хор. Тут були вечірні курси для дорослих, на яких тричі на тиждень читалися «наукові та політичні лекції». При білорусько-литовському відділі Одеського губкому також діяв клуб. Було відкрито секцію при губернському відділі наросвіти, курси для дорослих, 3 школи.

У наступному, 1921 р., уповноважені литвідділу ЦК КП(б)У працювали в Полтаві, Олександрівському (Запоріжжі), Херсоні. Інструктори виїжджали до Одеси, Полтави, Миколаєва, Кременчука, Катеринослава, Запоріжжя, Вінниці. В Покотилівці (поблизу Харкова) діяв литовський дитбудинок.

У 1921 р. темпи та розміри реевакуації зростають: лише в листопаді з Донецької губернії виїхало до Литви 2 700 осіб.

За переписом 1926 р., литовців у межах УРСР та Кримської АРСР проживало 7 186 осіб (0,05 % всього населення). Найбільше литовців на той час проживало в Одеській (1 038 осіб, або 0,1 % населення округи), Харківській (787 осіб, або 0,4 %) та Київській (719 осіб, або 0,04 %) областях.