Поляки

ПОЛЯКИ * (самоназва — поляци).

*Дані про соціально-демографічну динаміку польської спільноти до 1989 р. подаються за: Рудницька Т.М. Поляки // Етнічні спільноти України: Довідник.— К., 2001.— С. 86.

Основне населення Польщі (38,459 млн. осіб — 1993 р.). За межами Польщі проживають у Білорусі (417,7 тис.), Литві (258 тис.), Російській Федерації (94,6 тис.), Казахстані (60 тис.), Латвії (60 тис.), США (5,6 млн.), Німеччині (1,5 млн.), Франції (1 млн.), Канаді (400 тис.), Великій Британії (140 тис.), Бразилії (200 тис.), Аргентині (100 тис.), Чехії та Словаччині (по 40 тис. осіб). Загальна чисельність — понад 49 млн. Мова — польська, слов’янської групи індоєвропейської сім’ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі поляки — католики, є протестанти.

Значні за чисельністю популяції етнічних поляків зосереджені у Житомирській (49,0 тис. осіб), Хмельницькій (23,0 тис.), Львівській (18,9 тис.) областях та у м. Києві (6,9 тис. осіб) — близько 68 % їх загальної кількості. Невеликі за кількістю (2 — 4 тис. осіб) групи поляків розселені у Донецькій, Тернопільській, Вінницькій, Чернігівській, Дніпропетровській, Одеській, Київській областях, та АР Крим.

В Україні, за переписом населення 2001 р., налічувалося 144 130 поляків (1989 р. — 219,2 тис. осіб). Мову своєї національності вважали рідною 12,9 %, українську – 71,0 %, російську 15,6 %; частка осіб з вищою освітою становила 27,9 %.

Етнічна історія. Поляки як народ виникли унаслідок формування та розвитку давньої польської держави, основу якої склали об’єднання західно-слов’янських племен полян, слензан, віслян, мазовшан, поморян. У період політичної роздробленості (ХІ—ХІІІ ст.) окремі польські землі були відособленими, але зберігали культурні й економічні зв’язки. Внаслідок спротиву німецькій експансії та подолання політичної роздрібненості ХІІІ —ХІV ст. польські землі почали об’єднуватися, розширюватися та зміцнювати зв’язки. У ХІV—XV ст. об’єднання земель польської держави сприяло процесу національної консолідації поляків, що посилилася у ХVII ст. У рамках держави Речі Посполитої, утвореної в 1669 р. Люблінською унією з Великим князівством Литовським, відбувся процес консолідації польської нації. Він ускладнився з кінця ХVIII ст. у зв’язку з трьома поділами Речі Посполитої (1772, 1793 та 1795 рр.) між Росією, Австрією та Пруссією і втратою єдиної польської державності. Наприкінці ХVIII—ХІХ ст. у збереженні та зміцненні національної самосвідомості поляків помітну роль відіграли національно-визвольні повстання 1794, 1830 — 1831, 1846, 1848, 1863 — 1864 рр.). Проте політична роздрібненість поляків відбилася на їхній етнічній історії. Так, іще в ХІХ ст. існувало кілька груп поляків, що відрізнялися діалектами та деякими етнографічними особливостями: на заході — великополяни, ленчіцани і серадзяни; на півдні — малополяни; в Сілезії — слензяни; на північному сході — мазури і вармяки. Із розвитком промисловості та посиленням процесів урбанізації, особливо з кін. ХІХ ст., відмінності між цими групами почали стиратися. Після Першої світової війни 1914 — 1918 рр. виникла незалежна польська держава, до складу якої не увійшло багато північних і західних земель. Остаточне возз’єднання Польщі відбулося після Другої світової війни, що сприяло масовому переміщенню населення. Так, у західних районах Великопольщі, Сілезії, Мазурії, звідки виїхали німці, поселилася значна частина поляків з інших частин Польщі, колишнього СРСР, Югославії, Румунії. Відтоді Польща стала майже моноетнічною країною з однорідним національним складом населення.

Поляки в Україні. Поляки з’явилися на території сучасної України ще у ХІ ст. Як свідчить літопис, київський великий князь Ярослав Мудрий розселяв полонених ляхів у 1030 р. уздовж ріки Рось. Основна маса польського населення оселяється на українських землях у період ХІV—XVI ст. під час колонізаторських навал литовських та польських феодалів, які, користуючись занепадом Київської Русі, захоплюють західні землі Правобережної України.

Найзначніша хвиля польської колонізації починається із загарбання у ХІV ст. Галицько-Волинського князівства. З часу об’єднання Польщі і Литви в єдину державу — Річ Посполиту, шляхетська Польща згідно з Люблінською унією (1569 р.) захопила Волинь, Брацлавщину, Київщину і частково Лівобережну Україну.

Із сер. ХVI ст. відбулося масове переміщення в Україну польського населення (здебільшого селян та міської бідноти зі східних воєводств —Жешувського, Келецького, Краківського й, особливо, Люблінського). Після Люблінської унії у ХVII—XVIII ст. збільшилася кількість переселенців-селян із центральних районів Польщі, Мазовії та Мазурського Поозер’я («мазурів»). Великі земельні масиви Правобережної України були роздані польським урядом шляхті та великим магнатам. Наприкінці ХVIII ст. поляки становили більшість правлячої поміщицько-магнатської верхівки, службовців, католицького духовенства, меншою мірою — «чиншевої шляхти», міщан і селян Правобережної України. Втрата Польщею державності та незалежності внаслідок трьох поділів поставила країну у залежність від Російської імперії. Частина земель України і Польщі відійшла до Австрії та Прусії.

Поляки брали участь у військово-землеробській колонізації південної частини Російської імперії у другій пол. ХVIII ст. У 1775 р., наприклад, у межиріччі Бугу та Дністра поселенцями «польського» козачого полку було засновано ряд сіл по 50 дворів у кожному. У зв’язку з розпуском польських військ після третього поділу Польщі (1797 р.) значну кількість поляків у

1845 р. царський уряд переселяє в Катеринославську губернію, а також поселяють на Донбасі для роботи на Луганському ливарному заводі.

Після приєднання Росією у 1814 р. Бессарабії до Буджаку, прибувають поляки, які разом із німцями-колоністами засновують селища т.зв. варшавських переселенців. Відомі також пізніші переселення поляків на територію України, наприклад, до Волинської губернії у 90-х роках ХІХ ст. з Привісленського краю.

У пореформений період (після 1861 р.) поляки, як і українці, інтенсивно мігрували з густонаселених українських губерній до південної частини України. Наприклад, у Херсонській губернії у районі Нижніх Сірогозів у 60-х роках вони заснували с. Новопетрівка.

Інтенсивність міграційного припливу поляків на етнічну територію України не меншала також і в ХІХ ст. Особливо швидко відбувалося заселення поляками західноукраїнських земель. Згідно з даними першого загального перепису Росії у 1897 р., в Україні проживало понад 2 млн. поляків, що становило 4,5 % всього населення імперії.

Найбільший етнічний масив поляків протягом кількох століть існував на землях Західної та Правобережної України, зокрема на Поділі та Поліссі, де зберігся до нашого часу. Ще й нині у Житомирській і Хмельницькій областях живуть нащадки двох груп поляків, які мали певні особливості у культурі та побуті — т.зв. мазури — у минулому бідні селяни, переселенці з Мазовії, та «шляхта» — нащадки дрібної польської шляхти.

Своєрідність природно-географічних умов українського Полісся, ізольованість від розвинутих економічних і культурних центрів сприяли консервативності побуту польського населення цього краю, що уможливило збереження етнічних особливостей різних груп поляків у місцях їх компактного проживання. Ці відмінності значною мірою відображали соціальну диференціацію польського населення українського Полісся. Найяскравіше це виявилося у традиційному народному костюмі та особливостях житла.

Наявність значної кількості етноспецифічних рис у традиційній матеріальній культурі польського населення України поєднується з етнічними особливостями поляків у сфері традиційно духовної культури — мові, звичаях, правових нормах, обрядовості, віруваннях, різних видах мистецтва та народної творчості — всіх тих явищах національної культури, де етноспецифічні риси народу зберігаються найдовше.

Значним є внесок польського населення до соціального і культурного розвитку країни. Ще 1817 р. у Львові польським просвітником та істориком графом Ю.М.Оссолінським був заснований «Оссолінеум», або «Святиня національних пам’яток» — культурно-освітня установа, в якій часто працював І.Франко та інші діячі української та польської культури.

На поч. ХІХ ст. зусиллями польських просвітників Г.Колонтая та Т.Чацького в Україні було створено мережу загальноосвітніх шкіл, яку, однак, було ліквідовано царським урядом після поразки польського повстання 1830 — 1831 рр.

Значний внесок у науку зробили польські історики, економісти, етнографи, фольклористи, які працювали на терені: Ю.Бартошевич, А.Бельовський, Л.Бернацький, А.Ролле, П.Домбровський, М.Лубецький, З.Радзімінський-Люба, Ф.Духинський, С.Зарульський, Е.Руліковський, О.Кольберг, А.Левицький, В.Лозинський, А.Павінський, Я.Потоцький, А.Чарнецький, О.Чоловський.

Після Першої світової війни 1914 — 1918 рр. і розпаду Російської імперії після Лютневої революції 1917 р. Польща відокремилася і створила незалежну державу. Під час війни значна частина території України разом із Польщею була окупована Німеччиною та Австро-Угорщиною. Ці події значно посилили міграційні процеси. З Польщі в Україну прибули тисячі поляків-біженців. Загалом у цей період в Україну переселилося близько

1 млн. поляків. Національна політика УНР, утвореної після розпаду Російської імперії у 1918 р., була скерована на забезпечення інтересів етнічних меншин. Так, було створено Секретаріат у справах національностей, відкривалися національні, зокрема польські, театри, бібліотеки, навчальні заклади, культурно-просвітні товариства, друковані органи. Після поразки українських національно-визвольних змагань та завершення радянсько-польської війни за умовами Ризького договору 1921 р. етнічну територію українців, на якій багато століть проживали поляки, було поділено.

У межах Радянської України перепис 1926 р. зафіксував 467,7 тис. поляків, які за чисельністю займали на той час третє місце серед національних меншин України (після росіян та євреїв). Основна частина польського населення була сконцентрована у західному регіоні країни: у Волинській окрузі проживало 86,6 тис. осіб (18,2 % усього польського населення); у Шепетівській — 60,2 тис. (12,6 %); у Проскурівській — 58,5 тис. (12,3 %); Бердичівський — 48,4 тис. осіб (10,2 %). Переважна більшість поляків (80,3 %) проживала у сільській місцевості, городянами були лише 19,7 %.

Починаючи з 1925 р. у місцях компактних поселень поляків створювалися польські національні сільські ради. Якщо у 1925 р. в Україні їх було 64, то у 1931 р. вже 159. На території Мархлевського польського національного району, заснованого 1925 р., у Волинській окрузі, проживало 41 тис. осіб. Більшість із них становили поляки —73 %, решта — українці (16 %), німці (8 %), євреї (2 %).

У цей період значно пожвавилося національно-культурне життя польського населення України: у 1926 р. у республіці було 337 польських шкіл. У 1931 р. діяли 2 педагогічних технікуми, 4 сільськогосподарських та 1 індустріальний, де викладання здійснювалося польською мовою. У Києві працювало кілька польських середніх спеціальних та один вищий навчальний заклад (Польський інститут соціального виховання), Центральна польська бібліотека. Наукову роботу вели співробітники Інституту польської культури. Польською мовою видавалися щотижнева газета та 2 журнали.

Після остаточного утвердження репресивного сталінського режиму в СРСР, починаючи з 1932 — 1934 рр., партійно-державна політика щодо національних меншин різко змінюється. Почалася ліквідація польських національно-культурних закладів, у 1935 р. був ліквідований Мархлевський польський національний район. В той самий час розпочинаються масові депортації польського народу з місць його компактного проживання «як ворожих і ненадійних елементів» до східних районів України, Казахстану, Сибіру, а також до концентраційних таборів. У 1936 р. було депортовано майже 36 тис. поляків. Нищівний удар було спрямовано проти католицької церкви. Тисячі священнослужителів були репресовані.

Друга хвиля переселень поляків на схід почалася 1939 р. після приєднання до СРСР Західної України. Упродовж 1939 — 1941 рр. було депортовано близько 90 тис. поляків.

З початком у 1939 р. Другої світової війни міграційні процеси знову посилюються. В Україні знаходять притулок понад 1,25 млн. емігрантів з Польщі. По закінченні війни у 1945 р. мають місце масові переселення поляків до Польщі.

У всіх областях поляки є переважно міським населенням. У Житомирській області, де знаходиться основний масив сільських компактних поселень поляків, 60,3 % з них є городянами.

У місцях компактного проживання поляки мають міжетнічні зв’язки з практично однонаціональним оточенням — українцями — як у міській, так і у сільській місцевості. Нині на Житомирщині залишилося небагато населених пунктів з однонаціональним населенням.

Поляки — національна меншина, в якій відбуваються процеси української акультурації та асиміляції. Поряд зі значним зниженням чисельності поляків за останні 30 років (що істотно пов’язане зі зміною етнічної самосвідомості), у період 1959 — 1989 рр. зменшилася кількість осіб, які визнають польську мову рідною. У 1989 р. таких осіб налічувалось лише 12,5 % (у 1959 р.—18,8 %), але на 2001 р. їх кількість зросла до 12,9 %. Водночас збільшилася частка поляків, які вважають рідною мовою російську (з 12,5 % у 1959 р. до 20,3 % у 1989 р.), а на 2001 р. зменшилася до 15,6 %.

Більшість поляків визнає українську мову рідною (66,6 % у 1989 р.)

71% у 2001 р.). Слід зазначити, що понад 390 поляків вважає рідною білоруську мову — здебільшого це мешканці північних районів Полісся та Волині, що проживають у білорусько-українській етноконтактній зоні.

У трудовій сфері питома вага зайнятих фізичною працею серед поляків хоча з часом і зменшується, але й надалі залишається дуже великою. Так, у 1970 р. 80,5 % усіх поляків було зайнято фізичною працею, у 1989 р.— 72,6 %, причому в місті цей показник дорівнює 67,2 %, а на селі — 85,4 %.

Соціально-професійний склад зайнятих серед поляків у 1989 р. був таким: керівники й управлінці — 4,01 %, фахівці (з вищою і середньою спеціальною освітою) — 19,23 %; службовці-неспеціалісти — 4,23 %, робітники — 61,36 %, селяни (працівники сільського господарства, зайняті переважно фізичною працею) — 11,18 %.

Ренесанс етнічної самосвідомості, що охопив народи СРСР у період «перебудови» наприкінці 80-х років, не обминув і поляків України. Процеси етнічної мобілізації та сприятливі умови, що склалися в Україні внаслідок певних успіхів державної етнополітики цього часу, спричинилися до початку (поки ще досить слабкого та повільного) національно-культурного, мовного й духовного відродження польської етнічної групи. До 1988 р. в Україні не існувало жодних організованих форм життя поляків. У 1988 р. у рамках Українського відділення товариства радянсько-польської дружби та Українського товариства дружби й культурних зв’язків із закордоном було створено Польську культурно-освітню секцію, невдовзі перетворену на Культурно-освітнє товариство поляків в Україні (КОТП). Підрозділи товариства були створені у Києві, Житомирі, Вінниці, Хмельницькому, Харкові, Одесі, Кременчуці. В грудні 1988 р. організовано Товариство польської культури Львівщини. Упродовж подальших двох років виникло чимало інших товариств — у Чернівцях, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Рівному, Стрию, Самборі.

У Львові від часу закінчення Другої світової війни працюють дві польські школи. В інших місцевостях, починаючи з 90-х років минулого століття, відбувається становлення польської освіти, що тепер має переважно факультативний характер. Так, у Західній Україні діє понад 100 шкіл, де викладають польську мову. У Києві відкрито польську гімназію, відділи польської книги в бібліотеках, а в Київському національному університеті —відділення полоністики.

Після 75-річної перерви у 1993 р. відновлено видання польсько мовної газети «Дзєннік Кійовскі», а з грудня 1990 р. розпочато видання «Газети львувскєй». Двічі на тиждень радіостанція «Львівська хвиля» транслює радіопередачі польською мовою.

У роботі І конгресу поляків України (травень 1990 р., Київ) взяли участь понад 500 делегатів і гостей. ІІ конгрес поляків України відбувся у жовтні 1991 р. На ньому було створено Спілку поляків в Україні (СПУ). Згодом засновано Федерацію польських організацій в Україні (ФПОУ), яка веде культурно-освітню роботу в містах і селах, особливо активно у місцях компактного проживання поляків на Житомирщині і Хмельниччині.

Відроджується релігійне життя католиків. Так, у Києві держава повернула церкві три католицькі храми. На терені України діють три єпархії: Львівська, Кам’янець-Подільська і Житомирська, які охоплюють понад 320 римо-католицьких парафій, що були зареєстровані за період до 1994 р. Наприклад, Житомирська єпархія, територія якої охоплює північно-східну частину України — Київську, Житомирську, Черкаську, Полтавську, Сумську, Чернігівську, Луганську й Харківську області, має 83 парафії.