Татари

Татари (самоназва – татар).

Народ, основне населення Татарії (1 765,4 тис. осіб). Проживають також у Росії, Литві, Латвії, Естонії, Башкортостані, Удмуртії, Мордовії, Казахстані, Узбекистані, Таджикистані. Загальна кількість – 6 710,7 тис. осіб. Поділяються на три етнотериториальні групи: татари волго-уральські, або поволзькі; сибірські; астраханські. Татарська мова має три діалекти: західний (мишарський), середній (казансько-татарський), східний (сибірсько-татарський). Літературна татарська мова сформувалася на основі середнього діалекту. Найдавніша писемність – тюркська руніка. Писемність з Х ст. по

1927 р. була на основі арабської графіки, з 1928 р. по 1939 р. – латинської, з 1939–1940 рр. – кириличної. Віруючі татари переважно мусульмани-суніти.

В Україні, за переписом населення 2001 р., налічувалося 73 304 татари (1989 р.– 86 875 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 35,2 %, українську – 4,5 %, російську – 58,7 %.

Етнічна історія. Татари, за середньовічними європейськими джерелами, – монголо-татарські війська, які у ХІІІ ст. завоювали Східну Європу. У 1237–1241 рр. вони захопили території руських князівств і Причорномор’я; у 1241 р. вступили в Польщу, Чехію та Угорщину. Наступного року в пониззі Волги вони заснували свою державу — Золоту Орду. Впродовж багатьох століть відносини татар та українців були складними. Вони часто ворогували, але неодноразово поєднували свої зусилля проти спільних суперників — Польщі, Туреччини та Московської держави. В Україні татари представлені переважно двома етнографічними групами – казанськими (поволзькими) та кримськими. Кожна з них має різну етнографічну основу.

Найчисленнішими є поволзькі татари, до яких належать субетноси казанських татар, касимівських, а також субконфесійна спільнота кряшен (хрещені татари). Серед сибірських татар існують: тобольські, тарські, тюменські та барабинські. До астраханських належать юрловські та кундровські татари. Окрему етнічну групу становили литовські татари, котрі у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. інтегрувались у татарську етнічну спільноту. У минулому у всіх етнотериторіальних груп були етноніми: у поволзьких – меселман, у сибірських – себер татарлари, у астраханських – нугай, у литовських – меслім.

Вперше етнонім татар виникає серед монгольських і тюркських племен у VI–IX ст., у другій пол. ХІХ– на поч. ХХ ст. він став загальним етнонімом татар. У ХІІІ–ХІV ст. внаслідок складних етнічних процесів, які відбувалися в Золотій Орді, кількісно численніші кипчаки асимілювали всі тюрко-монгольські племена, але засвоїли етнонім татар. У татарських ханства, що утворилися після розпаду Золотої Орди, татарами називали себе знатні верстви, військово служилі групи та чиновницькі стани, що складалися здебільшого із золотоординських татар кипчацько-ногайського походження. Саме вони відіграли значну роль у поширенні татар. За умов формування етносу (друга пол. ХІХ– поч. ХХ ст.) у татар почався процес зростання національної самосвідомості та усвідомлення своєї єдності. На час перепису 1926 р. більшість татар називали себе татарами.

Етнічну основу волго-уральських, або поволзьких, татар становили тюркомовні племена болгар, які створили в Середньому Поволжі одну з ранніх держав Східної Європи — Волго-Камську Болгарію. У 1236–1238 рр. вона була розгромлена монголами, відомими під назвою «татари».

Поволзькі татари за діалектними особливостями мови, побутовими відмінностями, історією формування поділяються на дві основні групи: казанські татари та мишари. Казанські татари найкомпактніше розселені у Татарстані та Башкортостані, окремі групи зустрічаються в Марійській та Удмуртській республіках, Пермській, Свердловській та Оренбурзькій областях. Мишари розселені переважно на правобережжі Волги: в Саратовській і Пензенській областях, а також у Татарстані, Башкортостані, Мордовській та Чуваській республіках. Значна частина татар та мишарів проживає в Донбасі, Азербайджані, країнах Середньої Азії, Західному та Східному Сибіру. Серед поволзьких татар є невелика етнографічна група кряшен – татар, які прийняли праовослав’я.

Сучасна мова поволзьких татар розпадається на західну — мишарську й середню — казанську говірки, які дещо відрізняються за фонетикою, морфологією та лексикою.

Казансько-татарська народність склалася у Казанському ханстві (1438 – 1552 рр.). Етнічний тип мишарів і касимівських татар сформувався у залежному від Московської Русі із сер. ХV ст. Касимівському ханстві (проіснувало зі змінами до 80-х років ХVІІ ст.). Мишари до сер. ХVІ ст. переживали процес становлення самостійного етносу. Касимівські татари, які мали деякі етнічні особливості, були фактично соціальною верхівкою Касимівського ханства і в етнічному відношенні утворили групу, перехідну між казанськими татарами і мишарами. У другій пол. ХVI – XVIII ст. внаслідок масових міграцій татар у Волго-Уральському регіоні відбувалося подальше зближення казанських, касимівських татар і мишарів, що призвело до утворення волго-уральських татар. Астраханські татари — нащадки золотоординських груп. Сибірські татари утворилися переважно з етнічних груп кипчацького та ногайського походження.

У другій пол. ХІХ– на поч. ХХ ст. внаслідок етнокультурних і демографічних процесів (раннє входження до складу Російської держави, близькість етнічних територій, міграція волго-уральських татар в райони Астрахані та Західного Сибіру, мовно-культурних процесів на основі етнічного змішування) відбувалася консолідація волго-уральських, астраханських і сибірських татар в єдиний етнос.

Усі групи татар у період існування самостійних державних утворень мали доволі розвинуте міське життя. Після приєднання Казанського, Астраханського і Сибірського ханств до Росії, міський прошарок татар зменшився. Але завдяки соціально-економічним перетворенням XVIII–XIX ст., особливо у другій пол. ХІХ ст., урбанізаційні процеси серед татар почали інтенсивно розвиватися.

Великі зміни в розміщенні татар відбулися у ХХ ст. У 1920–1930-х роках абсолютна більшість татар проживала у Російській Федерації, значна група — у Казахстані, Середній Азії, Азербайджані, а також в Україні (особливо у Донбасі). Наприкінці 50-х років чисельність татар поза межами Російської Федерації різко зросла. У 70–80-х роках у Середній Азії та Казахстані сформувалася найбільша татарська діаспора. Посилилася міграція татар і до Західного Сибіру.

Традиційним заняттям волго-татарських татар було орне землеробство, тваринництво відігравало лише підпорядковану роль.

Татари в Україні. В 1920 р. у м. Харкові при Наркомосвіті було утворено татарську секцію у складі Ради нацменшин, яка докладала всіх зусиль для підняття рівня освіти та культури серед татар України, зокрема серед татар Донбасу: на початку 1928 р. у Донбасі було 28 шкіл, 5 клубів, 2 бібліотеки.

Загальна кількість газет і журналів татарською мовою протягом 1905– 1925 рр. становила 301 назву, водночас за цей самий період іншими тюркськими мовами в колишньому СРСР видавалося: азербайджанською – 80, узбецькою – 62, кримсько-татарською – 14, туркменською – 10, турецькою – 7, перською – 8. Загальна кількість видань становила 534 назви.

Нині в Україні діє недільна школа татарської діаспори «Татар теле». З 1998 р. у Києві існує всеукраїнський татарський культурний центр «Туган тел» («Рідна мова»). До нього входять 13 регіональних татарських товариств, у тому числі Київське товариство татар «Ільдаш» і республіканська федерація татар і башкирів Криму. Треба відзначити плідну просвітницьку роботу культурного центру «Алтан Ай» у Запоріжжі. Понад 10 років існує народний жіночий хор «Шатлик» («Радість»); показовий дитячий ансамбль «Лейсен» є лауреатом міжнародного фестивалю тюрксько-татарської творчості «Нащадки Сююмбіки- 2001». Татарський культурний центр у Києві є єдиною організацією національних меншин, яка випускає власний щомісячний ілюстрований журнал «Дуслик», що татарською означає «дружба».