Українці

Українці (самоназва).

Народ, основне населення України. Українці належать до східнослов’янської підгрупи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї.

За даними перепису 2001р./ дані до 1989р. подаються переважно за матеріалами А. Пономарьова: Українці // Етнічні спільноти України: Довідник. – К., 2001. – стор. 30 – 138./ чисельність українців в Україні становить 37 541 693 особи, що дорівнює 77,8% усього населення держави. У 1989р. чисельність українців (37 419 тисяч) становила 72,2% населення УРСР. Ці дпні свідчать про те, що, попри зменшення населення України майже на 7%, чисельність українців скоротилася лише на 1%, а питома вага зросла на 5,6%. Українці становлять більшість населення усіх регіонів України, окрім АР Крим. Рідною мовою вважають українську - 85%, російську – 14%, розмовляють також угорською, молдавською, румунською, білоруською, кримськотатарською. У містах проживають 59% українців, решта (41%) – сільське населення. За ступенем урбанізованості українці серед численних етносів поступаються росіянам, білорусам та полякам. Аналогічною є ситуація щодо кількості осіб з вищою освітою (28% // маються на увазі особи з повною, базовою, початковою та незакінченою вищою освітою//).

Українці – стала спільність людей, що складалася історично на території їх давнього розселення і характеризується низкою ознак: етнічною самосвідомістю, самоназвою, мовою, психічним складом, культурою, побутом, соціально – територіальною організацією. За типологічними ознаками українці неоднорідні. До складу етнонація входять такі основні компоненти: 1.) традиційний етнічний масив, окреслений етнічними кордонами; 2.) етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву; 3.) субетнічні групи, що складаються як з етнорегіональних, так і етнографічних угрупувань.

Певне уявлення про зовнішні ознаки українців, їх місце серед інших народів, а також про стан їхнього внутрішнього розвитку дають кількісні характеристики – динаміка чисельності та характер розселення. Вони визначаються трьома основними чинниками: станом природного відтворення (рівнем народжуваності та смертності), ступенем міграцій та характером етнічних процесів (консолідаційних, інтеграційних або ж асиміляційних).

У свою чергу, значення та особливість прояву кожного із вказаних чинників коригувалася своєрідністю історії долі українців, позначеною, як відомо, особливою драматичністю. Адже територія України весь час розчленовувалася між окремими державами, кожна з яких, як правило, проводила політику денаціоналізації. Її наслідком ставала асиміляція українського населення, нині особливо відчутна на тих українських землях, що опинилися поза межами основного етнічного масиву, окресленого державними кордонами України, - Стародубщині (Росія), Мараморощині та Банату, що відійшли до Румунії, Пряшівщині, яка відійшла до Словаччини.

Відповідно до своєрідності історичної долі українців визначалися й етнічні процеси, зумовлюючи зміни їхньої чисельності як в Україні, так і поза її кордонами. Так, зменшення кількості українців протягом XVIII століття на території їх основного етнічного масиву з 85,6 до 83,3% було спричинене насамперед імміграційними процесами, а також відторгнення від материнського етнорегіону деяких українських земель. Міграцію українців за межі своєї етнічної території ілюструють такі показники: лише в Росії на початку XVIII століття налічувалося 8% усіх українців світу, на початку ХІХ століття – 14,4%, на початку ХХ століття – 22,4%.

Міграційні процеси, які переважно позначилися на зменшенні чисельності українців і в ХІХ столітті, утворювали два могутніх потоки: один ішов у внутрішні губернії Російської держави (на Алтай, Далекий Схід, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ) та щойно звільнені землі (Новоросію, Бессарабію); другий – в основному за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини та інших). Якщо у 1795р. за межами України перебувало майже 2 млн українців (в Україні налічувалося 8695,3 тисячі осіб, у всьому світі – 10 440,1 тисяча осіб), то у 1897р. понад 6 млн осіб (в Україні – 20 977,9 тисяч, в усьому світі в цілому – 26 365,5 тисяч осіб).

У 20 – 30-ті роки ХХ століття відбувалося відносне зростання кількості українців в Україні (їхня питома вага щодо чисельності українців у світі досягла 83,6%) внаслідок як деякого збільшення території основного етнічного українського масиву, так і асиміляційних процесів, що охопили зарубіжне українство. Кількість українців збільшувалась і в 40-х роках минулого століття внаслідок переселення українців з Польщі та Чехословаччини під час обміну населенням між цими країнами та СРСР. В останні три десятиліття (за винятком останніх років) зростання відносної й абсолютної чисельності українців в Україні уповільнюється через посилення асиміляційних процесів, а також пожвавлення міграції в Україну іноетнічного населення з республік колишнього СРСР. Збільшилась у вказаний період імміграція українців за кордон.

Зазначена тенденція характеризується такими даними. У 20-х роках ХХ століття загальна чисельність українців становила 37 млн 227,8 тисяч осіб, з них проживали в Україні 27 млн 567 тисяч осіб, у різних районах СРСР – 8 млн 344,4 тисячі осіб, у країнах Західної Європи – 745,8 тисяч осіб, в Америці – 560,0 тисяч осіб. Наприкінці 30-х років відповідно: 35 млн 616 тисяч осіб – усього, 29 млн 606,8 тисяч осіб – в Україні, 4 млн 524,7 тисяч осіб – в СРСР, 876,1 тисяча осіб – в Європі, 609,0 тисяч осіб – в Америці; у 1959р.: 38 млн 624,7 тисяч – 32млн 158,4 тисячі – 5 млн 063,3 тисячі – 335,0 тисяч – 1 млн 053,0 тисяч осіб; у 1979р.: 44 млн 083,9 тисяч – 36 млн 495,6 тисяч – 5млн 858,3 тисячі – 490,0 тисяч – 1млн 220 тисяч осіб; у 1998р.: - 46 млн 136,0 тисяч – 37 млн 419,0 тисяч - 6 млн 764,0 тисяч – 500,0 тисяч – 1млн 428,0 тисяч осіб.

Лише останнім часом починає проявлятися тенденція до збільшення чисельності та питомої ваги українців в Україні, а також у державах ближнього зарубіжжя. Вона спричинена зростанням їхньої національної свідомості: чимало українців, колись записаних під іншою національністю, тепер відновлюють свою національну приналежність; кількість українців в Україні збільшується, зокрема, за рахунок повернення українців з країн ближнього зарубіжжя. Останнім часом кількість українців в Україні зросла на 930 тисяч осіб.

Отже, українці – один з найбільших народів Європи, другий за чисельністю серед слов’янських народів і основний в етнонаціональній структурі України.

Відповідно до кількісних характеристик окреслюється й великий культурний здобуток українців. Проте їх етнічну історію дослідники нерідко оцінюють неадекватно. Така позиція найрельєфніше виявилася у період «інтернаціоналізації», ідеологічною основою якої була теорія «колбочки». Обстоюючи ідею злиття всіх націй в нову й єдину історичну спільність – радянський народ, а національних культур – в загально радянську культуру, ця теорія деформувала історичне мислення. Виходило, ніби не потрібно звертатися до проблем національного розвитку, осмислення національного коріння, природи та механізму нації, уникаючи самого поняття «український народ», вживаючи натомість термін «народ України». Мовляв, перша назва має «націоналістичне» забарвлення, а друга – засвідчує «інтернаціоналізм».

До речі, вказана концепція не така вже й нова, методологічно вона пов’язана з дещо призабутою, але також хибною теорією, доволі поширеною наприкінці минулого століття як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. Йдеться про обґрунтування пріоритетності «російської (іноді польської) історії» в історії східних слов’ян: її витоки відшукували у давньокиївському пласті, ведучи далі історичний стрижень через Велике князівство Володимирське – Московське князівство – Російську імперію, а відтак і СРСР з обов’язковим геополітичним етногенетичним центром у Москві.

Виходило, що власного національного життя український народ ніколи не мав: воно розчинялося або у всесвітній історії, або в історії Речі Посполитої та історії Росії. Раннє Середньовіччя України (XIV – XVI століття) ховалося в історії Великого князівства Литовського, Угорщини, Речі Посполитої, а час після XVII століття – в історії Російської держави. Історія України й українців зводилася тим самим до нетривалого часового відтінку – з моменту «відпадання» від Польщі до возз’єднання з Росією, тобто лише до історії Гетьманщини.

Перші спроби з'єднати цю «урізану» історію з попередніми віками історичного розвою українського народу сприймалися з недовірою, як прояв якихось утаємничених тенденцій, вплив політиканства в науці, свідчення українського сепаратизму.

Отже, заідеологізовані підходи до осмислення етнічної історії українців, що культивувалися тривалий час, а деякою мірою даються взнаки і нині, відволікали від основної проблеми – походження та формування українського етносу та української нації. Викривляючи ранню історію українців, цілком природно, відсували у пізніші періоди і час їх Етно- та націогенезу, що давало підстави для деформації всієї етнічної історії та, певна річ, заперечення оригінальності українців як нації. Спростовувалася її окремішність: вона поставала «провінційною народністю», а її мова – великоруською «під - говіркою».

Сьогодні в етнологічній науці ми підходимо до тієї межі, яку можна назвати «етапом очищення» - звільнення її від ідеологічних і політичних догм і, власне, повернення на наукові позиції об’єктивності. Остання передбачає розгляд будь-якого етносу, в тому числі й українського, як самобутнього утворення, що має притаманні лише йому риси, своєрідний механізм зародження, формування й відтворення, оригінальну історію, тобто все те, що становить внутрішню сутність етносу. Це добре відоме нині положення, особливо фундаментально обґрунтоване Л. Гумільовим, набуває надзвичайної гостроти та полемічності, тільки-но починає проекціюватися на український ґрунт. І не зрозуміло, адже воно суперечить усталеній теорії про генетичну єдність і навіть одночасність зародження всіх споріднених східнослов’янських народів – росіян, українців і білорусів.

Не відкидаючи положення про їх етнокультурну спорідненість (але в жодному разі не поділяючи ідею про «єдину етногенетичну колиску»), підкреслимо своєрідність кожного з названих народів, яка виявляється не тільки в несхожості їх історичного розвитку, але, головне, у самій природі походження. На відміну від багатьох інших народів українці зароджувалися у дуже незвичній етнічній та історичній ситуації, а саме на перетині різних систем – етнокультурних, соціальних, економічних, політичних, релігійних, а нерідко і на зламі несумісних культур.

На історично – культурні зони нашаровувалися також етнічні, мовні, адміністративні та політичні системи, створюючи передумови для формування ієрархічності української національної культури, що проявляється, зокрема, у розмаїтті її регіональних та зональних варіантів. Регіональність української культури – одна з найхарактерніших її особливостей, що водночас дає ключ до розуміння глибинної сутності культури, її осмислення як соціальної системи. За своєю структурою етнічна культура українців надзвичайно різнопланова, етнографічно багатобарвна, а в історичному плані – багатошарова, тобто вона самобутня й неповторна навіть у системі споріднених народів, хоч і ґрунтується на спільній для них слов’янській основі.

Багатоваріантність закладена у самій природі ґенези українців. Адже її етнічна основа – давньоруська етнічна спільнота – не була монолітною, а складалася з різних субетносів. В їх ролі виступали тоді етноплеменні об’єднання, відомі з «Повісті врем’янних літ» як племена полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів, уличів.

Етнічна мозаїчність надалі посилювалася через утворення етнотериторіальних та етнополітичних одиниць – земель, а відтак і «княжих столів» (князівств), відомих за назвами Галицька, Холмська, Перемишлянська, Сяноцька землі, Поділля, Покуття, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Стародубщина, а у пізніші часи – Вкраїна, Мала Русь, Запорожжя…

До речі, етнографічна мозаїчність українського етносу не означає його послаблення, розпорошення або руйнацію. Навпаки, розмаїття субетнічних утворень і, зокрема, етнографічна мозаїчність забезпечують життєздатність етносу, підтримуючи етнічну єдність через внутрішнє неантагоністичне суперництво між ними. Йдеться, власне, про головний стабілізуючий етнос механізм: якщо він спрощується, відбувається деградація, а то й руйнація етносу.

У цьому плані український етнос – надзвичайно стійка система завдяки її складній субетнічні структурі, що формувалася біля витоків його зародження. Упродовж століть вона підтримувалась, набуваючи нових забарвлень: починаючи з XV століття до її складу включалися нові етнотериторіальні одиниці – історично – етнографічні регіони. Їх виникнення пов’язане зі специфічністю історичної долі України й українців, зокрема, з колонізацією окремих земель України агресивними сусідніми державами, які надавали їм власні специфічні етнокультурні риси.

Історично – етнографічна карта України надзвичайно різноманітна, включаючи такі регіони (а отже, й регіональні типи культури), як Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина), Полісся, Сіверщина, Поділля, Волинь, Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Донщина, Слобожанщина, до складу яких, у свою чергу, входять відомі історичні зони – свого роду символи етнічної історії українців: Надпорожжя, Надбужжя, Наддністрянщина тощо, а також етнографічні райони – Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, регіон розселення поліщуків.

Ще колоритніша етнонімічні картина українців: вона містить у собі як нові, так і стародавні самоназви. До наших днів збереглися крайові самоназви, що траплялися ще у давньоруських літописах і позначали причетність людей до «батющини» - землі свого роду, своїх предків: кияни, чернігівці, смоляни, полотчани.

Пізніше з утворенням нових країв та земляцьких об’єднань виникли самоназви за походженням. Вони й нині доволі усталені в крайовій самосвідомості українців: подоляни, волиняни, поліщуки, буковинці, слобожани, запорожці, донеччани. Картина крайових самоназв, що віддзеркалює регіональну самосвідомість українців, не завжди, однак, вписується у структуру історично – етнографічного районування країни. Палітра етнонімічних назв складніша, оскільки пов’язана з надзвичайно тонким механізмом – самосвідомістю людей, котрі не завжди адекватно визначають свою належність до певного регіону.

Етнічна самосвідомість українців завжди була і є нині багатошаровою, пов’язаною з усвідомленням своєї причетності до держави, до нації, до краю. Сучасний її шар виявляється в основному на трьох рівнях: крайової, етнічної та національно – державної самосвідомості. Остання як найвищий щабель розвитку етнічної самосвідомості складається з двох фаз – «спокійної», для якої характерним є усвідомлення цілісності української нації, і «лавиноподібної», пов’язаної з пробудженням українства як державної нації.

Ієрархічність етнічної самосвідомості особливо рельєфно проявляється в регіонах зі складною етнічною структурою населення. Так, у Західному Поліссі, де проживають в основному українці та білоруси, етнонімна картина така: українці, усвідомлюючи себе українцями, називають себе поліщуками, а сусідніх українців, які мешкають південніше, - польовиками або полянами; білорусів вони називають литвинами, хоча ті самі себе називають поліщуками, вважаючи, що литвини («ліцвіни») – це білоруси, які проживають у Білорусі. Українці західних районів Полісся переважно усвідомлюють себе русинами в пам'ять своїх пращурів часів Давньої Русі.

Ще розмаїтішою є система етнічної та етнорегіональної самосвідомості українців Карпатської України. Там у середовищі українського населення виявляється декілька її рівнів: усвідомлюючи себе українцями (і, відповідно, називаючись українцями), вони постійно зберігають генетичний зв'язок із давньою Руссю через додаткову самоназву «русини» («руснаки», «русичі», «руські»); усвідомлюючи приналежність до рідного краю – Карпат, іменується «карпаторусами»; залежно від приналежності до етнографічних груп – «гуцулами», «бойками» або «лемками», а залежно від району проживання – «підгорянами», «верховинцями» чи «долинянами». Сусідів – українців, які колись мешкали на землях, що знаходились у складі Австро – Угорщини, вони іменують «агрорусами», а ті їх – «рутенами» (латинська назва русинів) або «крайниками» (власне українцями).

Подібна ієрархічність самоназв та назв українців склалась і в багатьох інших етноконтактних зонах України, відтворюючи тим самим розмаїтість етнічної історії та етнічної самосвідомості українців. Основні етнонімічні фрагменти такі: батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни, галичани, гуцули, запорожці, карпаторуси, козаки, лемки, малороси, малоросіяни, ополяни, підгорці, пінчуки, подоляни, поліщуки, польовики, поляни, райки, Роксолани, русини, руснаки, севрюки, слобожани, степняки, тавричани, угроруси, хохли, червоноруси, черкаси, чорноморці. Проте все це разом є однією нацією – українці, котрі увібрали все розмаїття її історично – етнографічних барв, бо вона об’єднала їх спільністю національної свідомості, єдністю історії та культури.

Розуміння системи етнонімічної картини та етнічної самосвідомості українців дає можливість впритул підійти і до загальніших наукових проблем, зокрема проблеми Етно- та націогенезу українців. Її актуальність наразі набуває особливої значущості нерідко через втягнення цієї проблеми у вир політичних та публіцистичних пристрастей, породжуючи фантастичні теорії походження українців. Їхні витоки пов’язують то зі скіфами, то з гунами чи болгарами, то з етрусками або й китайськими племенами, намагаючись таким чином «подовжити» етнічну історію українців. Насправді ж наукових підстав для подібних теорій і гіпотез немає. Дані археологічних, антропологічних, лінгвістичних та етнографічних досліджень підтверджують східнослов’янську основу українців. Їхніми далекими предками були анти й склавіни, котрі, починаючи з другої чверті І тисячоліття нашої ери, заселяли межиріччя Дніпра і Прип’яті. Коріння пам’яток дулібів – волинян, що входять у коло слов’янських старожитностей типу Луки – Райковецької, сягає празької та деяких більш ранніх культур. Дулібо – волинянське об’єднання не досягло своєї державної завершеності. Східнослов’янську державу Русь, що сформувалася у ІХ столітті на ширшій етноплеменні основі, по суті, можна вважати початком української державності та поштовхом до націогенезу. Щоправда, він не був завершений: через нетривалий час існування держави так і не сформувалася, на жаль, саме українська самосвідомість її населення.

Націогенез українців пов'язаний з їхнім загальним національним піднесенням, що виявилося у формі національно – визвольної боротьби XVI – XVII столітті. Саме тоді оформилися національні інтереси, визначилися національна ідея, національні гасла та атрибути, Запорозька Січ – тож недаремно тоді українців називали «нацією козаків». Однак процес націогенезу українців «дозрівав», проходячи ряд етапів, відомих як «національно – культурне відродження». Розпочавшись у XIV столітті як військово – політичне відродження, воно тривало до кінця XVIII століття у сфері культури й духовності, у 20-х роках ХХ століття – як державно – політична розбудова, нарешті у наші дні – у формі загального національного піднесення, охоплюючи всі важливі сфери життя українського народу – державотворення, культуру, науку, побут.

Опосередкованим свідченням Етно- та націогенезу українців є лінгвістичні дослідження. Мова українців, сягаючи проукраїнських (слов’янських) діалектів, засвідчує свій безперервний розвиток. Найдавніші пам’ятки Київської Русі виявляють риси, що згодом стали визначальними для формування структури саме української мови (близько ХІ століття) і вказують на багато в чому відмінний розвиток порівняно з розвитком близькоспоріднених мов, зокрема російської та білоруської. Водночас вони свідчать про щедру палітру говорів і говірок, притаманних колись окремим етноплемінних об’єднанням, землям, регіонам. Сучасна українська мова зберігає розмаїття регіональних варіантів говорів: поліських, подільських, середньо наддніпрянських, гуцульських, бойківських, лемківських, буковинських, покутських, слобожанських, степових, наддністрянських, надсянських тощо.

Генетичну картину українців розкривають й антропологічні дані, які підтверджують, що українці належать до великої європеоїдної раси, тяжіючи до її південної гілки. Характерні ознаки: високий зріст, брахіцефалія, відносно темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву. Відхилення від цього «усередненого типу», до якого належить переважна більшість сільських жителів, трапляються на півночі України, в зоні Карпат, нижньому Подніпров’ї та Буковині, що дає підстави виділити тут окремі морфологічні варіанти.

Взагалі за антропологічними характеристиками українці поділяються на декілька типів: карпатський, волинський, деснянський, нижньодніпровський та центрально український. Найдавніші, архаїчні риси фізичної будови збереглися на Правобережному Поліссі та Волині, де зафіксовано також сліди перебування балтських племен. На Лівобережжі та Нижньому Подніпров’ї відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатській зоні та на Буковині – фракійського компонентів. Окрім того, в окремих південних районах Середньої Наддніпрянщини спостерігається незначна монголоїдна домішка – наслідок слов’яно – тюркських контактів часів Давньої Русі.

Загалом українці – доволі антропологічно однорідна людність, основні ознаки якої формувалися на теренах України впродовж останніх тисячоліть.

Достатньою розмаїтою є етнічна культура українців. Її традиційною основою було хліборобство з потужним виявленням землеробської сутності, культом землі та землеробської праці. Згодом, з формуванням козацтва, на цю традиційну основу нашарувалася козацька культура, що обстоювала протилежні цінності. Якщо землеробський тип культури ґрунтувався на ідеї прив’язаності до землі й рідної оселі, віншуючи як життєдайний початок жінку, насамперед матір, то для козаків основоположними були ідея шляху, неспокою, чужини, простору та суто чоловічі чесноти.

Взаємодія двох типів етнічної культури і, власне, двох типів ментальності, що відбувалася тим не менше на спільній міфологічній основі, значною мірою привнесла в систему ментальності елементи фантастичного й водночас трагічного. Ця своєрідність менталітету згодом набула національних рис і національного характеру українців – народу з надзвичайно високим чуттям трагічного. Певна врівноваженість цих майже протилежних етнокультурних систем досягалася за рахунок творення національної еліти – носія не лише національної свідомості, а й нового типу культури європейського рівня. Початок її формування припав на порубіжжя XVI – XVII століття. Спрямований національною елітою український менталітет позначився на своєрідності українського суспільства, орієнтованого передовсім на внутрішні механізми самоорганізації. Саме тому у ньому досягли закінченого розвитку системи родинної спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, громади, цехових організацій тощо. Така спрямованість системи із відповідною комунікацією етнічних стереотипів характеризує українство як стабільне суспільство, здатне протистояти зовнішнім діям. Разом з ти його не можна віднести і до архаїчного типу суспільства, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної системи, яка толерантно ставиться до різних суперечностей.