Білоруси

БІЛОРУСИ (самоназва — бєларуси).

Білоруси — основне населення Білорусі (7 904,6 тис. осіб). Загальна чисельність — близько 10,5 млн. осіб. Живуть також у Російській Федерації (1 206,2 тис.), Литві (63,2 тис.), Латвії (119,7 тис.), Естонії (27,7 тис.), Україні, Казахстані (182,6 тис.), Польщі (близько 250 тис.), Молдавії (19,6 тис.), у США, Аргентині, Канаді. Виділяється субетнічні група поліщуків. У говорі цієї групи білорусів спостерігаються деякі фонетичні риси, властиві українській мові. На інших окраїнах білоруської етнічної територій в говорі та окремих елементах культури місцевого білоруського населення також помітний вплив сусідів: на півночі та сході — росіян, на заході — поляків-мазовшан, на північному заході — литовців і латишів. Білоруси належать переважно до східноєвропейського типу середньоєвропейської раси (у межах великої європеоїдної раси). Розмовляють білоруською мовою східні підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї; діалекти: південно-західні, північно-східні, т.зв. поліські говори. Після 1945 р. білорусами було записано близько 1,5 млн. українців Берестейщини. Поширені також польська, литовська мова. Писемність на основі кирилиці. Віруючі білоруси — переважно православні, близько 25 % — католики.

Згідно з переписом 2001 р., чисельність білорусів в Україні — 275 763 особи (у 1989 р.— 440 тис.), що становить 0,57 % населення України (1989 р. —0,9 %). Серед них: у Донецькій обл. — 44 525 осіб (16 %), Дніпропетровській — 29 528 (10 %), АР Крим — 29 285 (10 %), Луганській обл.— 20 587 (7 %), в м. Києві — 16 549 (6 %). Концентрація у місцях компактного розселення —переважно Рівненській обл.— (11 827 осіб) — є помітно меншою, ніж в індустріальних та урбанізованих регіонах. В інших областях, суміжних з Білоруссю (Волинській, Житомирській, Київській), кількість білоруського населення значно менша. За рідну білоруську мову вважають 54 573 особи (19,7 %), українську — 48 202 (17,4 %), російську — 172 251 (62,4 %).

Подальше опрацювання результатів перепису дасть можливість з’ясувати причини такого інтенсивного зменшення кількості білорусів в Україні — 38 % — еміграцію або асиміляцію; навряд чи можна говорити про природне зменшення (навіть з урахуванням загального скорочення населення країни на понад 7 %). Високо ймовірною є роль обох вказаних чинників, оскільки серед білорусів в Україні переважає міське та високоосвічене населення, яке є наймобільнішим у цих процесах. Щодо втрати характерних етнічних ознак, то у донецькій обл. вважають рідною білоруську мову лише 10,4 % білорусів, російську — 85,5 %, українську — 3,9 %. Щоправда, у Рівненській обл., де білоруси є переважно сільськими жителями, вважають рідною українську мову 80 %, а білоруську—11,2 %; щодо останньої це дуже близько до показників індустріальної Донеччини і є безперечним показником асиміляції.

У попередній (дорадянський та радянський) період переважала протилежна тенденція.*

* Соціально-демографічна динаміка Б. населення до 1989 р. подається за: Данильченко О., Рудницька Т. Білоруси // Етнічні спільноти України: Довідник.— К., 2001.— С. 21—24.

Протягом тридцятилітнього періоду з 1959 р. кількість білорусів в Україні зросла на 51,3 %. Таке інтенсивне кількісне збільшення білоруської етнічної групи було пов’язане насамперед з активними міграційними процесами. Іншою вагомою причиною збільшення чисельності білорусів стало те, що в повоєнний період народжуваність у білорусів України була значно вищою, ніж в інших етнічних групах (28,7 на 1000 осіб у білорусів проти 19,4 у росіян і 21,4 в українців у 1959 р.). Найвища серед інших етнічних груп частка осіб, які народилися поза межами України (в 1989 р. вона досягала 65,4 %), підтверджує, що білоруси є новим населенням України і більшість з них — переселенці. Нині білоруси розселені досить рівномірно по всій території України. Для них характерне, як правило, дисперсне розселення у всіх без винятку областях. Найбільшу частку білорусів статистика фіксує в Донецькій обл., де проживає 17,5 % (нині 16,1 %) усіх білорусів України. Переважна більшість білоруського населення України є жителями міст. Питома вага городян в цій етнічній групі в період 1959 — 1989 рр. постійно зростала і наприкінці 80-х років досягла майже 80 %. Якщо в 1959 р. мешканці міст серед білорусів становили 73,3 %, то у 1989 р.— вже 79,3 %. Найбільша частка городян-білорусів у Донецькій (93,7 %) і Луганській (92,9 %) областях. Лише в одній обл.— Рівненській — сільські жителі серед білорусів становлять більшість (68,6 %). Саме тут, у смузі українсько-білоруського пограниччя в Сарненському і Рокитнянському районах, розташовані села, що є основним масивом більш-менш компактного проживання білорусів на теренах України, де вони мешкають разом з українцями та в українському оточенні. Значна частка сільського населення серед білорусів, які живуть у Кіровоградській (42,3 %), Миколаївській (36,1 %) та Полтавській (32,3%) областях. Тут їх оточення, особливо у Миколаївській області, в основному є етнічно змішаним.

Вивчення мовної ситуації, що склалася в етнічній групі білорусів, показало що тільки 35,5 % (нині 19,7 %) білорусів вважало рідною мовою білоруську, 55,2 % (нині 62,4 %) — російську. Зрештою, менше половини білоруського населення України (48,5 %) констатувало в 1989 р. вільне володіння мовою своєї національності. З 1970 по 1989 р. питома вага білорусів, котрі вільно володіють українською мовою, зросла з 22,7 до 27,9 %, з яких 9,3 % (нині 17,4 %) вважали цю мову рідною.

За показниками рівня освіти білоруська етнічна група на 1989 р. займала четверте місце серед інших етнічних спільнот України. Якщо у

1959 р. частка білорусів з вищою освітою становила 2,6 %, то наприкінці 80-х років вона значно зросла і в 1989 р. становила 11,6 % (у містах — 13,6 %, на селі —3,3 %). (Дані щодо освіти за 2001 р. повністю ще не опрацьовані.)

Пропорції соціально-професійного складу трудоактивної частини білоруської етнічної групи, що певною мірою віддзеркалюють її статусні позиції на соціальній драбині українського суспільства, на рубежі 80—90-х років мали такий вигляд: керівники — 3,89 %, спеціалісти — 21,35 %, службовці-неспеціалісти — 6,37 %, робітники — 59,5 %, селяни — 8,9 %. Приблизно половина трудоактивних білорусів зайнята в індустріальному промисловому виробництві та сільському господарстві. Значною також є частка білорусів, які працюють у гірничо-видобувній промисловості. Новіші дані, з урахуванням істотної зміни соціальної та статусної структури суспільства за останні 10 років, ще не можна навести.

З громадських об’єднань білорусів в Україні можна назвати Всеукраїнську спілку білорусів з осередком у м. Києві (голова — І.О.Оржехівська), Білоруське культурно-просвітницьке товариство в м. Сімферополі, Обласне земляцтво білорусів в м. Вінниця, Волинське товариство білорусів в м. Луцьк, Закарпатське обласне товариство «Сябри» в м. Ужгород, Товариство білорусів «Мінськ» в м. Запоріжжя, Білоруська громада Львівської області у м. Львові, Рівненське обласне управління «Білорусь» в м. Рівному.

Білоруси в Україні. Поселення білорусів на терені України почалося ще в ранньому Середньовіччі. Історичні джерела донесли до нас імена багатьох майстрів, вихідців з Полоцької, Туровської, Мозирської земель, які жили й працювали в Києві.

Важливу роль у взаємовідносинах українського й білоруського народів доби Середньовіччя відігравали переселення, пов’язані із соціальними конфліктами. Значна частина білоруського населення, що в ході цієї боротьби в ХVІ —ХVІІ ст. перейшла в Україну, осідала в містах, зокрема в Києві, Черкасах, Каневі, Звенигородці, Луцьку. У степовому Подніпров’ї селилися вихідці з білоруських земель, які займалися рибальством і мисливством.

Під час Визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. велика кількість білорусів рятувалася від терору шляхти на українських землях.

У другій пол. ХVІІ — першій пол. ХVIII ст. переселення білорусів в Україну значно збільшилося. Відбувалося воно переважно в трьох основних формах: втечі селян на вільні землі від соціального гніту, примусового переселення кріпаків поміщиками та відхідництва. Вихідці з Білорусі поселялися на спустошених війнами Подніпров’ї, Волині. Чимало білоруських сіл виникло на Рівненщині, Слобожанщині, у верхів’ях ріки Сули.

У другій пол. ХVІІІ ст. тривало переселення білорусів в Україну, почасти набуваючи нових форм. Зокрема, в 1794 р. до Катеринослава з Могилівської губернії було переведено Дубровненську суконну мануфактуру разом з приписаними до неї селянами в кількості 2 854 сім’ї, що започаткувало розвиток промисловості на півдні України. У цей період значно зростає відхідництво на Чернігівщину, причому не лише на сезонні роботи, а й пов’язане з видобуванням солі та ремісництвом, а також в міста Київ, Кременчук, Катеринослав, Херсон. Чимало відхідників залишалися там на постійне проживання.

Наприкінці ХVІІІ — у першій пол. ХІХ ст. великих масштабів набуло переселення поміщицьких селян із білоруських вотчин на вільні землі Причорномор’я. Внаслідок цього утворилися білоруські села на Миколаївщині, в межиріччі Інгульця та Інгулу. Неподалік, на Єлісаветградщині, жили й переведені з Білорусі військові поселенці.

Нова ситуація склалася в 30 — 40 роках ХІХ ст. Тоді на південь України було переселено декілька тисяч сімей дрібної білоруської шляхти, позбавленої дворянських звань після польського повстання 1830 — 1831 рр. Переселення селян-однодворців колишніх білоруських дворян відбувалося і в 1846 р.

Суттєвим чинником зміни етнічної ситуації в Україні в ХІХ ст. стали втечі сюди, переважно на південь, білоруських селян-кріпаків. Особливого розмаху й масовості цей селянський рух набув у 20 — 30-х роках.

Упродовж ХІХ ст. інтенсивність міграції з Білорусі в Україну посилювалась і досягла значних розмірів. За переписом 1897 р., лише в Київській губернії білорусів налічувалося 6 395 осіб.

У другій половині ХІХ ст. характер та спрямування міграційних процесів дещо змінюються. У зв’язку з вичерпанням фонду вільних земель на півдні України більшість білоруських переселенців цього періоду зрештою ставали робітниками на промислових підприємствах Поділля, а також Донбасу й Придніпров’я, які швидко розвивались. Індустріальна праця та міський спосіб життя, що прийшли на зміну порівняній замкнутості колишніх сільських громад, значно прискорили процеси розмивання та асиміляції відносно нечисленного білоруського населення України. Цьому значною мірою сприяла близькість мов і спорідненість культур двох сусідніх народів, що мали також чимало спільних рис у господарчому житті та побуті. Особливої інтенсивності асиміляційні процеси набули вже в ХХ ст.

У роки Першої світової та Громадянської воєн міграція з Білорусі в Україну різко зменшилася і лише із середини 20-х років почала поволі зростати. Важливу роль у збільшенні кількості білоруського населення в Україні, як і в розвитку економічних та культурних зв’язків двох республік, у цей період відігравав такий доволі специфічний чинник, як сезонні робітники. Відродження зруйнованої війнами економіки країни розпочиналося з відбудови об’єктів першочергової ваги, зокрема шахт Донбасу, а також металургійних і машинобудівних підприємств півдня України. Майже половина сезонних робітників з Білорусі прямувала на Донбас. Якщо в 1924 — 1925 рр. їх було 6,2 тис., то в 1925 — 1926рр.— вже 21,3 тис. осіб.

Ще одним чинником зростання чисельності білорусів в Україні ставало сільськогосподарське переселення. У середині 20-х років, коли малоземелля й перенаселення білоруського села давалися взнаки найвідчутніше, воно набуло значного розмаху. За першу половину 1924 р. лише з Гомельської губернії на південь України переселилося 1 125 осіб.

Загалом у зазначений період в Україні проживало близько 76 тис. білорусів. Однак переважна більшість їх була розселена дуже розпорошено в українсько-білоруському пограниччі та індустріальних центрах Донбасу й північного регіону, не утворюючи компактних етнічних масивів. Ця обставина в умовах форсованої індустріалізації та швидкого зростання кількості робітників прискорювала їхню асиміляцію і втрату ними національних ознак.

Статистичні дані свідчать, що в 1926 р. на будівництві нових промислових гігантів Донбасу та Придніпров’я за оргнабором працювало понад 10 тис. робітників-білорусів, а в 1930 — 1931 рр. їх кількість зросла до 34 тис. осіб. Аналогічна ситуація повторилася в 1943 — 1950 рр., у період післявоєнної відбудови промисловості Донбасу та півдня України. Тоді у цих регіонах кількість Б. дещо зросла, але згодом почалося неухильне і дедалі швидше їх зменшення.

Етнічна історія. Основну участь в етногенезі білорусів взяли східнослов’янські племена дреговичів, західних кривичів і радимичів на основі балтського субстрату. Територія сучасної Білорусі була колонізована слов’янами, а місцеве населення асимільоване впродовж VІІ — VІІІ ст. Ці племена у ІХ — ХІ ст. увійшли до складу Київської держави, яка формувалася, підкорюючи басейн Дніпра. Існування єдиної давньоруської народності залишається дискусійним питанням, оскільки Давня Русь була передовим політичним об’єднанням, а за етнічним складом, хоч і за переважанням слов’ян, строкатим. Стверджувати можна лише наявність спільної книжної мови та елітарної культури, з’ясування ж форм лояльності та структури ідентичності загалу східнослов’янської людності є вельми проблематичним. Ще на момент написання «Повісті врем’яних літ» (поч. ХІІ ст.) значну роль відігравала ідентичність племінного характеру. Очевидною є рання схильність локальних князівств на білоруських теренах до сепаратизму від київського столу.

У сер. ХІІІ — поч. ХІV ст. землі Білорусі увійшли до складу Великого князівства Литовського, де протягом ХІV—ХVІ ст. на території Турово-Пінської, Берестейської, Гродненської, Полоцької, Мінської, Вітебської і частини Смоленської та Чернігівської земель склалася давньобілоруська (або «руська») мова, яка у ХІV — ХVІ ст. використовувалася у державному діловодстві, літописанні, правових пам’ятках. Політична окремішність і процеси структурування еліти русько-литовського походження на ґрунті потужної місцевої локальної ідентичності відіграли визначальну роль у формуванні специфічних рис білоруської культури та мови. Білоруська етнічна спільнота сформувалася у ХІV—XVI ст. У цей час стосовно частини білоруських земель почала уживатися назва Біла Русь. Щодо походження цієї назви у науковій літературі немає спільної думки. Найчастіше трапляється тлумачення найменування Біла Русь шляхом зіставлення його з назвою Чорна Русь, якою позначалася частина західної давньоруської території з містами Новгородом, Слонімом, Здитовим, Волковиськом і Гродно, захоплена литовськими князями раніше інших частин Західної Русі. Припускається, що Білою Руссю в ХІІІ ст. стали називати іншу частину Західної Русі, ще вільну в той час від влади литовських князів-завойовників і не скорену татарами. У цьому сенсі «Біла Русь» могла означати Вільну Русь. За іншим тлумаченням, походження розглянутих топонімів ставиться в залежність від поширення християнства в західній частині Русі: Білою Руссю нібито стали називати ті білоруські землі, в яких раніше затвердилася нова, християнська релігія, а Чорною Руссю — землі, де довше зберігалося язичництво.

У першій чверті ХVІ в. у Білорусі з’являється друкарство, виникнення якого пов’язане з ім’ям білоруського першодрукаря і просвітителя Георгія Скарини. Його видання широко розповсюджувалися в Російській державі та інших слов’янських країнах. Видатну роль у розвитку білоруської культури відіграли Василь Тяпинський, Симон Будний, брати Мамоничі, Симеон Полоцький, діяльність якого залишила помітний слід також у культурному житті росіян та українців. Їхні книги білоруською мовою були важливим засобом розвитку освіти і боротьби за свою самобутність.

Зі створенням у 1569 р. об’єднаної польсько-литовської держави — Речі Посполитої — у її складі опинилися й білоруські землі. Здійснювалася полонізація білорусів, насаджувалися католицтво, уніатство. З кінця ХVІІ в. подальший розвиток писемної літератури білоруською мовою сповільнився. Державною мовою на території Білорусі стала польська, що активно сприймалося білоруською аристократією, котра переходила в католицтво й значною мірою ополячувалася. Вищі прошарки суспільства у ХVI—XVIII ст. орієнтувалися на польську культуру та мову, що гальмувало політичну емансипацію білоруського етносу; нижчі й середні шари (селянство, частина міщан, дрібна шляхта) відтворювали традиційну білоруську культуру. До ХVІІ ст. назва Біла Русь закріплюється за білоруськими землями. Для позначення жителів Білої Русі з’являється визначення «білорусьці», одночасно існували позначення «литвини», «русини», «поліщуки», «полесяни». Населення Білорусі в період панування Литви і Польщі іменувало себе, а також свою мову і свою православну віру «руськими». Назва «білоруси» стає уживанішою після приєднання Білорусі до Росії наприкінці ХVІІІ ст., головним чином у російській науковій та публіцистичній літературі. Починаючи з царювання Олексія Михайловича (1645 — 1676), термін Біла Русь входить у титул російських царів, які іменували себе «усія Великія і Малия і Білия Росії самодержцями». У результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) білоруські терени відійшли до Росії. Після придушення Польського повстання 1830 — 1831 рр. указом 1839 р. було ліквідовано уніатську церкву. З 1840 р. указом Миколи І заборонялося офіційно вживати терміни «Білорусія», «білоруси»; білоруські губернії стали називатися «губерніями Північно-Західного краю». Інтенсивно запроваджувалася російська мова. Після придушення повстання 1863 — 1864 рр. різко посилилася русифікація білорусів. Обмеження соціальної мобільності католиків спричинило перехід частини інтелігенції, дрібної шляхти і селянства у православ’я.

Формування етнічної самосвідомості проходило в умовах конфесійних суперечностей між православ’ям і католицтвом, причому обидві конфесії стверджували, що білоруси є не самостійним народом, а частиною поляків чи росіян. У кін ХVІІІ — на поч. ХІХ ст. на основі народної розмовної мови почала складатися білоруська літературна мова. У ХІХ — на поч. ХХ ст. з’явилася професійна література білоруською мовою. У 50 — 60-ті роки ХІХ ст. серед інтелігенції зміцнюються уявлення про білорусів як окремий самостійний народ. Розвиткові етнічної самосвідомості сприяли праці М.В. Довнар-Запольського, П.В. Шейна, Ф. Богушевича, М.Я. Нікіфоровського, Є.Ф. Карського, Є.Р. Романова, В. Ластовського. У кін. ХІХ ст. частина населення, що раніше відносила себе до поляків, стала ідентифікуватися з білорусами. Етнонім білорусів поширився серед усіх груп населення, витиснувши у багатьох місцевостях назву «литвини», однак на рівні повсякденної свідомості він ще не набув належного значення і як самоназва народу закріпився лише після проголошення нетривалої діяльності Білоруської Ради (кін. 1917 — поч. 1918 рр.), утворення Білоруської РСР (1919 р., з 1991р.— Республіка Білорусь). Внутрішньо етнічна консолідація, що тривали в Білорусі протягом усього ХХ ст., сприяла зменшенню діалектних розбіжностей і зближенню культурних комплексів окремих територій